Сестри Річинські. (Книга друга. Частина друга) - Вільде Ірина (читаем книги онлайн .txt) 📗
Лежачи на кушетці, Безбородько ловив вухом рип дверей у приймальні. Зранку здебільшого відвідували його селянки. З цими найменше церемонився.
Заки хвора готувалася до огляду, кількома вправними питаннями він вивідував про майновий стан пацієнтки. Залежно від її фінансової спроможності отримувала вона шпильку чи просвітлення. Справа в тому, що укол чи рентген були в очах селян тими магічними функціями, що давали Безбородькові право завищувати гонорари, як сам висловлювався, до «плюс-мінус безконечність».
Час від часу давав шпильку чи просвітлював для автореклами безкоштовно. Вживав і такого прийому: при двох перших візитах залякував пацієнтку страшною, мало що невиліковною хворобою, а згодом, застосовуючи найдивовижніші процедури, «чудотворно» виліковував жінку. Наприклад, майже півроку масував здорову матку однієї з околишніх поміщиць, яка не могла завагітніти, а тим часом потай лікував її чоловіка від імпотенції. Вся пікантність була в тому, що одне від одного втікали з кабінету доктора Безбородька чорним ходом. Коли народився спадкоємець, вдячні батьки назвали його ім'ям доктора — Теофіл. Безбородько, крім гонорару, отримав ще дарунок від батька, щоб не знала мати, і дарунок від матері, щоб не знав батько, та спільний від імені сина.
Були це поодинокі випадки, коли панове шляхта віддавала перевагу лікареві-українцеві перед поляком. Така зрада патріотичним почуттям пояснювалася тим, що національна відрубність доктора давала більший процент гарантії збереження таємниці.
Була категорія пацієнток, що потрапляли до кабінету Безбородька за попередньою домовленістю з Катериною. Клієнтура ця складалася переважно з елегантних дам, які мали нещастя забутися в час відсутності своїх чоловіків. Були це переважно жінки офіцерів та великих промисловців, сама професія яких вимагала довгого перебування поза домом. Ці входили в його кабінет не через приймальню, а просто з спальні Безбородьків. Являлись заплакані, нещасні, нерідко перебрані, перестрашені, а водночас безсоромні у своїй робленій розгубленості, спітнілі від нервового напруження, з єдиним проханням, щоб абсолютно таємно.
Дами часто розплачувалися не грішми, а золотими предметами, які нібито губили, коли пізніше доходило до звіту перед чоловіками.
Будучи позбавлений інших емоцій, Безбородько знаходив у собі майже хворобливу насолоду в розпитуванні, власне, таких пацієнток.
Ставив начебто у зв'язку з випадком, що їм трапився, непристойні, завуальовані латинською мовою запитання і відчував садистичну приємність, спостерігаючи, як ті горді, неприступні, цнотливі на вулиці дами знічувалися під його поглядом, який вимагав детальної відповіді.
Цими самими дверима входили у кабінет Безбородька і малолітні дівчатка. Декотрі залякані, захриплі від плачу, інші спокійні, просто несвідомі становища, в якому опинилися, а ще інші зухвалі, бувалі, незважаючи на свій вік. Приводили їх і платили за них гонорар старші панове, які з порога заповідали, що гроші не грають ролі, аби тільки все благополучно і абсолютно секретно.
В таких випадках Катерина набиралася нахабства і заломлювала суми, що переходили всякі межі пристойності.
Останньою з пацієнток того ранку увійшла бліда, негарна, з синцями під очима молодиця в чистій сорочці. Ця деталь запам'яталась Безбородькові. Чиста сорочка на пацієнтці був його коник. Могли мужики в себе дома жити поспіль з свиньми, але, коли вибиралися до лікаря, повинні б, до дідька, вимитись і надіти чисту сорочку. На жаль, цього не міг втовкмачити у їхні порожні голови. Дехто з них просто не міг зрозуміти, чого треба переодягати сорочку в будень. Ця анемічна селянка була в цьому відношенні приємним винятком.
— На що скаржитеся?
Не певний, чи жінка зрозуміла його, перепитав:
— Що вам хибує?
Жовтавий рум'янець покрив щоки селянки. Зі спущеними додолу очима соромливо призналася:
— Ади, віддала-м ся та й не можу в тєжу зайти. А тато хочуть внука і гризуть мене, а я… Що я?
Поверховий огляд переконав його, що має справу з рідкісним випадком.
— Злазьте з крісла і одягайтеся.
Молодиця тремтячими руками почала натягувати на себе спідницю, задихана, з відкритим ротом, палаючими від нетерпіння очима вдивлялася в Безбородька і чекала вироку для себе.
— От що я вам скажу, молодице, ви не заходите в тяжу тому, що ви не богородиця.
Не розуміла, що пан доктор до неї говорить.
— Для того, щоб зайти в тяжу, треба спати з чоловіком, — відрубав він.
— А в мене є, прошу пана доктора, шлюбний чоловік.
— Таким чоловіком, як ваш, можна кагли затикати. Ви з якого села?
— Ади, з Вишні.
— А, Вишня. — Заново охопила його злість на бабу, що не знає, до кого попала. Може, ще ширше розкрила б рота, коли б довідалася, що перед нею зять самого каноніка Річинського. — А як ви пишетеся? — спитав немов з співчуттям до покійного тестя, який мав нещастя жити серед тих туманів.
— Явдокія Курочка писала-м ся, а тепер по чоловікові Савицька.
— Слухайте, Савицька, чоловік вас любить?
— А звідки я можу знати, прошу пана доктора?
— А хто може знати? Б'є вас чоловік?
— Нє! Відколи побрали-сьмо ся, ще не поклав на мене руки.
— То зле, що чоловік не хоче на вас руки покласти. І не обіймає вас? Не зачіпається ніколи з вами?
— Нє… — сказала по надумі, начеб мусила насамперед пригадати собі, аби не сказати неправди.
— От видите, тому ви й у тяжу не можете зайти. Скажіть свому чоловікові, хай прийде сам до мене.
З-під опущених вій покотилися сльози.
— А він мене не послухає, прошу пана доктора.
— Так? То він у вас такий бутний?
— Ади, такий, що не послухає.
— То, може, в нього любаска є, коли він не хоче жінки слухати?
— Нє, нема.
— А ви звідки знаєте? Він вам казав?
— А де б я з ним у таку бесіду заходила? Люди кажуть.
— Ага, люди кажуть, що у вашого чоловіка нема любаски. Ну, як люди кажуть, то мусить бути правда. А тепер слухайте, що я вам скажу: ви не можете мати дітей, бо ви ще дівка. Розумієте мене? Тому перекажіть свому чоловікові, що доктор казав, тобто я, аби він зайшов до мене, бо інакше не буде у вас дітей. Так і скажіть чоловікові, що наколи він не прийде до мене, то так і не зайдете в тяжу.
Сльозина скотилася по масному блідому лиці і впала на намисто.
— А він не хоче дітей, прошу пана доктора.
— Так? Не хоче? Якщо він сам не хоче дітей, то можете не переказувати, аби приходив до мене. Нічого я на це не пораджу вам, молодице. Ще учені не винайшли такої машини, щоб замість чоловіків робила жінкам діти. Давайте п'ятку та й ідіть з богом.
Жінка стояла наче вкопана. Можливо, не зрозуміла, за що має п'ятку давати, коли й так нема надії, щоб вона могла матір'ю стати.
— Пане доктор, а може б, ви таки щось помогли?
— А, ви хочете, щоб я зробив те, чого не доробив ваш чоловік?
Спустила голову ще нижче. Вимагала від лікаря хірургічного втручання, тільки не знала, як це висловити у пристойній формі. Лікар зрозумів, про що їй ідеться, але гейби завзявся, аби не допомогти їй.
А може, падоньку мій, п'ятки замало? Вона може дати й більше. Стати її на це.
— Якби треба доплатити, прошу пана доктора…
— Ідіть, жінко, додому, бо я вже втомлений. І доплати вашої мені не треба (дала б мені жіночка, коли б чула, що мені доплати не треба!). Треба, щоб чоловік любив вас, бо інакше нічого з того не вийде.
— А як би то… прошу пана доктора, зробити?
— Ідіть до ворожки, вона вам порадить.
— Я вже ноги свої виходила. Нічого не допомагає.
— Як ворожка вам нічого не допомогла, то і я безсилий в цих справах. Давайте швидко п'ятку і йдіть з богом.
Хвильку наче вагалася:
— А то ніби… за що?
Безбородька зірвало:
— За те, дурна бабо, що час стратив з тобою!
Не чекаючи, поки жінка вибереться з приймальні, не помивши, як звичайно, рук, увійшов у спальню. Крізь відхилені двері у їдальню побачив за столом невістку Ілаковичів. Любив поговорити собі з жінкою Славка Ілаковича. Імпонувала в Орисі безпардонність, з якою вона прибирала до рук аристократів Ілаковичів. Цього він, чорт би то взяв, не зумів у стосунках з Річинськими!
