Яром–Долиною… - Тельнюк Станіслав (читаем книги онлайн бесплатно TXT) 📗
Яремко лізе й лізе вгору. А повз нього пролітають камені, кожен з яких, якби він поцілив його в голову, тут же обірвав би козакові життя. Але Яремко прикривається дерев’яним щитом — каміння тільки відлітає від нього. Кулі, потрапляючи в щит, втрачають свою силу, одна з них навіть ударила Яремка в плече, але хіба то удар? Навіть не подряпала. Тільки синець і лишиться на день—два!
І тут Яремко побачив, що довга рогатина з—за муру уперлася у верхню перекладину його драбини. Оборонці Іслам—Кермена намагаються драбину відсунути. Але вірьовки знизу повинні тримати міцно. І саме цієї миті Яремко відчуває, що щось негаразд. Глипнув униз — і побачив, що внизу ніхто не тримає вірьовок, — козаки, які тримали їх, кудись поділися! Чи то їх поранено, чи то вони кудись побігли, забувши про своїх товаришів.
Рогатина — її, видно, штовхають кільканадцять ворожих рук! — висовується все далі й далі. А це означає, що драбина відпихається від муру фортеці. А це означає, що незабаром вона, обвішана людьми, стане вертикально, а тоді… А тоді вона повільно—повільно, а потім швидше й швидше, а потім — мов блискавиця, під крики й постріли, упаде на тверду, мов гарматне ядро, землю.
— Хлопці! — кричить Яремко, але крику свого не чує. І здається, що він і справді нездатен подати голос, здається, що все пересохло в нього в роті!..
— Хлопці! — уже не кричить, а думає Яремко і відчуває, що драбина стала вертикально. Ось вона стоїть, стоїть, мов не знає, куди їй іти! Рогатина вже не може штовхати її далі, рогатина у оборонців Іслам—Кермена виявилася не такою довгою, як їм би хотілося! Драбина стоїть, мов роздумує, куди ж їй падати! І, нарешті, вона зважується — ех, якби оце зараз хто—небудь, хай навіть найменший, стояв унизу й підстраховував, якби ж отой найменший потягнув за вірьовку! — і починає падати назад…
Останній крик виривається з грудей Яремка…
… і він прокидається! Протирає сонні очі й нічого не бачить. Нарешті, збагнув: над ним спить ніч. Висока—ви—сока, чорпо—прозора ніч…
Він поклав голову на сідло, укритий своїм жупаном. ‘Грішки прохолодно, але в душі — якийсь жар, і тому Яремко весь дрібно—дрібно дрижить.
— Якої холери кричиш? — питає поряд козак Дерикіт, і Яремко бачить, що в того, як у кота, зеленаво світяться в темряві очі.
— Та… сон смішний приснився!.. — буркнув Яремко, продовжуючи тремтіти.
— Добрий мені сміх! Кричав, наче його на палю посадили… Ще, диви, татар і в перелякаєш на смерть…
— То я так сміявся уві сні…
— Та чую — зуб на зуб не попадає…
— Спи, ще до ранку довго, — позіхнувши, наче йому й справді так сильно хотілося спати, мовив Яремко…
Дерикіт повернувся на другий бік і тут же захріп. Гм, він каже, що Яремко налякає татарів. Уже якщо чим кого й лякати, так це Дерикотовим хропінням. Онде коні пасуться й голови підіймають — думають, що хтось усе поривається заіржати, а ніяк воно в нього не виходить… Чи не виходить, чи просто передумує в останній мент…
Лежав Яремко на землі і дивився на зорі, на оті дивовижні сузір’я—грона в небесах. Онде — Леміш, а ось — Чепіга… Просто над очима — Великий Віз. А онде — Малий Віз… А де ж Зінське Щеня? Щоб побачити Волосожар, треба підняти голову й подивитися над обрій… А ще ж десь тут Утяче Гніздо… Мамаєва Дорога простяглася над Яремком; якщо йти нею щоночі, то прямісінько утрапиш у Крим…
З положення зір на небі бачив, що до ранку ще довгенько — годин зо три. Треба, отже, спати.
Трохи зручніше намагався вмоститися на землі. І згадався щойно забутий сон. Це об цю тверду, мов ядро, землю мав ударитися Яремко, падаючи разом з драбиною! Відчув, як аж закололо у п’ятах. Слава тобі, Господи, що це тільки сон!..
На відстані трьох пострілів з лука височіли вежі Іслам—Кермена… На вежах не спали. Яремко, ледь—ледь примружуючись, бачив, як під сяйвом місяця мовчки ходили вартові зверху. Ходили, чекаючи на козацький штурм…
Не спав у своєму наметі Михайло Дорошенко. Всередині намету світилося. Біля гетьмана сиділи Карпо Недайборщ, Андрій Закривидорога, Павло Мізерниця. Останній був схожий на якогось отця—єзуїта, навіть вуса в нього росли не так, як у інших козаків, — вони були тоненькі, мов щурячі хвостики. Щоправда, Мізерниця останнім часом завів люльку — таку ж, як у Недайборща. Така велика люлька, як у Недайборща, Мізерниці не личила, і все ж він весь час носився з нею, наївно вірячи в те, що й його козаки полюблять, як Карпа. Мізерниця був чоловік славолюбний і мріяв про великі висоти в житті. За це його не вельми любив Дорошенко, зате не раз обдаровував своєю увагою і навіть ніби повагою коронний гетьман Конецпольський…
Завтра будемо говорити з усіма полковниками, — промовив Дорошенко, намагаючись подавати свій голос не так гучно, як завше. Йому важко було стримуватися. — Завтра будемо говорити, але мою думку я вам хочу сказати зараз. Треба все зробити, щоб татарський гарнізон без опору здав нам фортецю. Був би тут Шагін—Герай, я би з ним про це домовився, їй—богу ж. Але раз його немає, то доведеться про все це домовлятися з комендантом… Як ви вважаєте, товариство?
— А чому б не піти на штурм? — пригладжуючи тонкого вуса, запитав Мізерниця.
Людей жаль. І тих, і цих… Довкола стільки крові… — пробасив Дорошенко.
— Ну, це така справа… — ворухнув своїм вусом Мізерниця. — Війна є війна, на війні треба проливати кров.
— А хто сказав, що зараз війна? — здивувався Дорошенко. — Це не війна. Ми просто прийшли зруйнувати Іслам—Кермен, бо ця фортеця нам не потрібна. А війна… Якщо війна й буде, то не тут…
— А де? — нашорошився Мізерниця.
— Мабуть, у Криму… — відповів Дорошенко і тут же перевів розмову на інше: — То як ви щодо спроби мирно полагодити наші справи з Іслам—Керменом?
— Думаю, що спробувати треба, — сказав Недайборщ. Пане гетьмане, — мовив своєю чергою Закривидорога. — Доручіть мені піти до коменданта і провести переговори… Я знаю по—турецьки й по—татарськи… Міг би спробувати дещо таке їм сказати, щоб вони, може, й переконалися в найліпшості мирного варіанту…
— Маєш досвід ведення мирних переговорів, — погодився й гетьман. — Бекір—баші, мабуть би, довго тебе згадував, якби господь Бог дав йому триваліше життя…
— А що з Бекіром—баші? — запитав Мізерниця. Дали йому шовковий шнурок, — відповів гетьман. Він так гарненько про все доповів у Стамбулі, що хоч роби його великим візиром замість Устреба—паші. Але через день чи два після доповіді на дивані хтось із таємної дефтерхани зумів переконати Устреба в тім, що Бекір—баші все набрехав, що ніяких фортець не побудовано і що взагалі Бекір не перемагав поляків та козаків, а сидів під арештом у Закривидороги і грав із ним у шахи…
— Вони й про шахи довідалися? — здивувався Андрій. — Еге, так у них розвідка працює ще ліпше, ніж у нас!
— Може, й так… Ми ж, наприклад, не знаємо, яку гурію сьогодні милує сам Устреб—паша, — усміхнувся Дорошенко. — Отже, Андрію, завтра ми порадимося з усіма полковниками і спробуємо післати тебе до коменданта фортеці…
Блимав каганчик у наметі. Тіні людей, які бесідували про завтра, були химерні. Але чимось вони були схожі і на людей, і на дивних тварин. Дорошенко — на ведмедя, Недайборщ — на носорога, а Мізерниця — на довгого худого пацюка, що взяв у зуби власного хвоста. Андрій чимось нагадував лиса…
— Кого візьмеш із собою на переговори з комендантом Іслам—Кермена?
— Яремка Ціпурину, — не задумуючись, тут же відповів Закривидорога. — Хлопець добре знає їхню мову, та й узагалі — надійний козак.
Одна з тіней ворухнулася, мов би принюхуючись до повітря і дослухаючись до таємних звуків, чутних тільки їй одній…
Двоє вершників з білими прапорами з’явилось під мурами Іслам—Кермена. За сотню кроків від них їхала сотня козаків. Коні весело вимахували хвостами, сонце було тепле, вітер бадьорий.
Двоє вершників усміхалися. Вони їхали з місією миру…
Біля рову вершники зупинилися. Вони чекали, коли буде спущено підйомний міст та відчиниться брама.
