Яром–Долиною… - Тельнюк Станіслав (читаем книги онлайн бесплатно TXT) 📗
Тітка в чорному, іцо її баба назвала мамою, перехрестилася на ікони, вклонилася хаті. Тут з’явилися у дверях ще дві жінки в чорному, теж перехрестилися, теж уклонилися. Баба негайно стала їх запрошувати до хати…
— Ну, йди до мене, синочку, — відкинувши з голови чорну накидку, ласкаво сказала жінка, яка спочатку здавалася Тодоркові бабою—ягою. — Ось подивись, яких я тобі солодких півників принесла, та сорочечок, та штанців! А ти у мене виріс такий великий, я думала, що ти трохи менший! Ану, давай приміряємо!
Та малого цікавили солодкі півники. Він підійшов і простяг руку — і тітка, що назвала себе мамою, дала йому аж два півники! Ні, вона таки справді, мабуть, мама—онде які в неї ласкаві очі, тільки чому в тих очах у неї все сльози й сльози, і чому ці сльози все котяться та й котяться у неї по щоках?
А вона тут же розв’язала свій вузлик та почала на Тодорчика приміряти сорочечки та штанці — і все було якраз, а може, іноді й трохи завелике — ну, та це нічого, він підросте — то й буде якраз.
Вона переодягала його, а він тим часом смоктав півника, — переодягала й милувалася сином своїм, і бачила, що схожий він не на неї, а на батька—яничара, зачатого бозна—коли в цій ось хаті, де вони зараз зібралися!.. Боже мій, як усе обертається на світі — обертається дивовижно! — і як воно ще обертатиметься далі! Ніхто нічого не знає!..
Стара Пріська Шлапачиха сиділа на лаві і плакала, дивлячись на свою змарнілу донечку, на оту свою Галочку, що на неї півсела задивлялося! Півсела задивлялося, а дісталася вона — нікому! Дитину онде від яничара привела, а сама в монастир утекла — гріх свій (який там гріх, як вона ж ні в чім не винна?!) замолювати!..
— Донечко, — простогнала мати, — ти так змарніла! Чи не хвора ти? Чи не наслано на тебе яку хворобу? Ти ж була в мене як квіточка!..
— Нічого, мамо, все в мене гаразд! — відповіла черниця Єфросинія. — Роботи багато, молитов багато… Та й не про плоть ми думаємо — про душу…
— Дитино моя, та в чому ж тій душі триматися, як плоті не буде?.. Ти ж у мене — найкраща в світі, та ти б і з цим малятком знайшла собі пару! А ти — в монастир! Живою себе поховала!..
— Не кажіть так, мамунечко! Я молитимуся за вас і за Тодорчика… І за Олелька, і за тата нашого…
— Батько аж увечері прийде. На пана—шляхтича працює… Якраз сьогодні такий день, що треба на пана… А Олелько відділився од нас, до Каті у прийми пішов. Живуть на віру, а восени, мабуть, і весілля справлятимуть…
Перехрестилися всі три черниці, осудливо поглянули на стару Шлапачиху.
— Та я й сама йому казала: почекай до осені! А вони…
— Розтління серед молоді пішло, — прошепотіла сестра Софія, ще дужче збліднувши при цьому.
— Недобре все це, — погодилася й черниця Любов.
— Ми помолимося за спасіння його душі, — прошепотіла сестра Єфросинія.
Помовчали. За вікнами вицвірінькували горобці, ме—кекекало чиєсь козеня, десь далеко дзявкнув собака. Малий Тодорко, кинувши на долівку недосмоктаного півника, побіг за котом, піймав його і тут же приніс до матері: «А це — киця!»
— Мій ти золотий, — прошепотіла черниця Єфросинія і взяла малого на коліна. — Я твоя мама. А ти мене не забув? — питала вона, добре знаючи, що малий Тодорко забув її бозна—коли, а зараз тулиться до неї, бо мало від кого знав ласку…
Тодорко сидів на колінах матері і не знав, що відповісти…
— Там Василь Тягниборода про тебе питав, — почала стара Шлапачиха…
— Знаю я його, — м’яко, але рішуче перебила матір донька. — Приходив до мене в монастир. Говорив… Не треба про нього, мамо… Я порадила йому знайти собі пару. І молитимуся за нього, щоб він щасливим був…
— Про всіх ти, доню, молишся, тільки хто для тебе щастя вимолить…
Потім вони з сином ходили по селу, вийшли на поле, у степ, на гору, де ріс старий—старий берест. Поволі йшла з сином Галя по тих же невидимих доріжках, якими ходила вона шість літ тому… Ось тут ішла вона, несучи братикові й дідові обід у горщику, а ось отам, якраз над берестом, хмарка—хмариночка непорушно летіла, аж сяяла якимось своїм дивним світлом… Онде — ціла гора білого каміння: це отой безрукий божевільний чоловік наносив його, і здається воно й зараз не камінням, а людськими черепами. Чоловік отой, що його звали божевільним Додою, був зовсім не Дода, а Тодор Трагіра, богомаз, і ото син його Никодим одружився з Устею, і весілля було в тій хаті, де зараз живуть Шлапаки. А син Усті й Никодима Тодорко став яничаром Селімом. І ось цей яничар і став батьком її, Галі Шлапаківни, Тодорчика! Три Тодори: прадід, батько й син!.. Аж у монастирі усе це збагнула Галя, аж у монастирі відчула, ставши черницею Сфросинією, як вона вросла через свою дитину в непростий рід ікономазів та скрипників, ковалів і воїнів… Боже, дай щастя моєму Тодорчикові, моєму сироті, що ні в чому не винен, хай зазнає він хоч трохи щастя, але все—таки хай зазнає!
— А що ти, синку мій, любиш? — запитала вона Тодор ка.
— Солодкі півники!..
— А що робити любиш?
— Кицю ловити…
Малий ще… Не розуміє ще багато чого!..
Дійшли до береста. Старий—старий, кора потріскана, покручені звивини. Старіє й старіє берест. Одне скільки сухих гілляк з’явилося на нім, — а все одно могутній! Шість літ тому теж здавалося, що він от—от усохне. А — не всох!.. Дай Боже, щоб жив він довго—довго, щоб і Тодоркові онуки ним милувалися…
Не знає Тодорко, що ось отут, неподалік, звела колись доля його матір із його батьком. Ось тут, неподалік, схопили яничари дівчину Галю Шлапаківну та й повезли в неволю. Десь тут безрукий чоловік — Тодор Трагіра — біг за кіньми, поки не впав у пилюку… Де він зараз, той безрукий? У матері би треба запитати. Може, ще живий? А може, вже упокоївся в безвісній могилі — нещасний чоловік, що знав на своєму віку тільки нещастя за свій хист та за свою чесність…
— Мамо, а чому ти плачеш? — знову, в котрий уже раз, перепитує малий Тодорко. Вже звикся з тим, що вона — його мати, а не баба—яга. Тільки ніяк не може звикнутися з її слізьми — та ще й у такий радісний весняний день, коли все довкола видзвонює весняним співом. Чи то — птиці? Чи то — срібні джерела скресають у глибинах гір? Чи то — золоті струни від сонця простяг—лися аж до землі, і птахи, літаючи, задівають крильми за ці струни?..
Музика—музика над світом… А мама чомусь плаче й плаче…
А плаче вона, бо взавтра вранці треба їй буде йти назад…
Над високими, червоними від вогню мурами Іслам—Кермена клубочився дим. Дим був чорний і підіймався аж під хмари. Хмари стояли в нічному небі високо, і якби їх не підсвічував вогонь від фортеці, їх зовсім не було б видно. Не було видно зір, не було видно місяця…
Постріли гриміли з усіх боків, кулі пролітали із свистом біля вух. Одна з них зірвала з Яремка шапку. Але Яремко не боявся — він разом з іншими козаками ліз по драбині на високий мур фортеці. Вогонь вирував збоку і вгорі, мури були розпеченими, і Яремко на якусь мить навіть іздивувався, чому не димиться край драбини, приставлений до кам’яної стіни.
Козаки лізли чимдалі вище, затуляючись від каміння, що летіло згори, дерев’яними щитами, мішками з соломою, якимись уламками, знайденими на березі Дніпра…
Дніпро мовчав унизу, а може, він і ревів, та тільки за громом, гуркотом і галасом, за шумом пострілів з пістолів, рушниць, гармат його ревіння не чути було.
Нічний штурм Іслам—Кермена нагадав Яремкові оту першу нічну баталію під Трапезонтом чи Синопом, коли все море було осяяне вогнями палаючих галер, карак і нефів, коли то тут, то там гриміли вибухи і літали палаючі уламки, мов рукотворні комети… О так, це було таки під Синопом — саме ж там Яремко, рятуючись від сеньйора Гаспареоне, стрибнув у чорне, холодне, розхльостане ураганом битви море…
Зараз, якщо доведеться летіти вниз, то вже не врятуєшся. Внизу — не вода, а тверда, кам’яниста земля. Якщо впадеш на неї, то — смерть!.. Щоправда, внизу підстрахо—вують хлопці—козаки. Вони тримаються за довгі вірьовки, прив’язані до верхньої частини драбини. Якщо вороги й захочуть відштовхнути завантажену людьми драбину від муру, їм не вдасться — міцні вірьовки мало чи не на смерть припинають драбини до мурів!
