Київські бомби - Кокотюха Андрей Анатольевич (книги без сокращений TXT) 📗

У неї зникли останні сумніви. Точніше, їх навіть не виникало. Рішення прийшло саме по собі, а вагалася Фаїна лише в тому, втілювати задумане просто зараз чи все ж таки дочекатися Полтави. Однак хлопець не повинен блукати довго, адже певної мети, на відміну від Гірша з Малютою, не мав. Проте чекати його — означало все ж таки повертатися в квартиру. Цей крок для Фаїни був неприйнятним.

Вона взагалі не бажала більше бачити у своєму житті Штерна.

Ніколи.

Пройшовши ще трохи вперед, молода жінка побачила нарешті того, кого наполегливо шукала й при цьому дивувалася собі. От уже ж справді світ мусив змінитися за такий короткий час, аби вона, Фаїна Кремянська, почала так наполегливо ви­глядати на розі городового. Наблизившись, розгледіла його краще: череватий, вусатий, похмурий. Та хіба будеш тут привітним, коли з самого ранку зарядив бридкий мокрий сніг.

— Доброго дня, пане поліцейський, — мовила вона, тут же зрозумівши, що зовсім не уявляє, як слід звертатися до блюстителів порядку.

Та, видно, для череваня подібні речі не були аж надто прин­циповими й скільки-небудь значущими. Глянувши на жінку з-під козирка форменого кашкета, той торкнувся його рукою, пробасивши:

— Що таке у вас, тітонько?

Нехай буде тітонька.

— Може б, ви перевірили, чи як там належно робити, коли підозрілі особи?

— Де там підозрілі? Чому підозрілі? Ви хто взагалі?

— Роза Львівна Лівшиць, — бовкнула перше, що спало на думку, Фаїна, чомусь виринуло саме ім’я сусідки, яке за інших обставин ніколи б не пригадала. — Живу он у тому будинку.

З цього місця показувати потрібний дім на Безаківській виявилося досить зручно.

— То й живіть собі.

— Вважаю за потрібне повідомити, пане поліцейський: не так давно по сусідству завелися дуже підозрілі особи. Ви ж знаєте, в Києві зараз багато стріляють.

— Зараз ніде не стріляють, — городовий насторожився. — Ви бачили в них якусь зброю?

— Бачила, пане поліцейський. Тому боюся. Давно хотіла дати сигнал. Та вони за мною можуть стежити.

— Слухайте, ви часом не…

— Нормальна я! — Тепер Фаїна обсмикнула городового своїм звичайним голосом, і від такої різкої зміни той навіть мимоволі втягнув черевце. — Перше парадне, вхід з двору. Третій поверх. Квартира прямо перед сходами, широкі дубові двері. Вони без нумера, не помилитесь.

— Ви… як вас… Роза…

— Роза Львівна. Не стійте стовпом, рухайтеся. Я з вами не піду, мене можуть помітити. Усе ж таки сусіди. Як побачу, що ви їх забрали, — прийду на дільницю. Не бійтеся, давно тут живу, все знаю. Чи премії від начальства не хочеться?

Більше городовий не зволікав.

Фаїна не думала, що все буде саме так. Вона взагалі дуже погано уявляла собі подальший розвиток подій. Та далі почалися зовсім незрозумілі дії, котрі, втім, дуже швидко й просто на очах набули осмисленого й досить організованого характеру.

Вусань витягнув свисток.

Засюрчав.

Вчасно відійшовши вбік, Фаїна намагалася вже менше привертати до себе уваги. На заклик досить скоро прибігло ще двоє поліцейських, черевань кивнув на неї, потім щось швидко сказав, показавши рукою на будинок. Після чого один із поліцейських бігцем потрусив за ріг, черевань із товаришем рішуче рушили за вказаною адресою. Фаїна зробила вигляд, що йде за ними, тільки тримається тротуару. Та щойно представники закону зникли в дворі, перебігла на протилежний бік, швидко скинула хустку. Тепер холод чомусь не відчувався. А маскування при цьому дуже просте: городовий шукатиме не молоду жінку в пальті, а тітоньку з хусткою на голові.

Ось так.

Лишилося чекати.

Вона досить чітко могла уявити, що почнеться, коли в квартиру, за дверима якої ховається Штерн, постукає поліція.

Усе сталося навіть раніше, ніж вона чекала.

І трошки не так, як планувала.

Утім, хтось мудрий сказав: хочеш насмішити Бога — розкажи йому про свої плани.

Зі сторони Бібіковського бульвару вже котився вниз екіпаж з озброєними поліцейськими. Трошки позаду, теж на конці, поспішали тепер уже агенти в цивільному. Не встиг перший екіпаж порівнятися з указаним будинком, як дзвінко, на всю вулицю, брязнуло скло у вікні третього поверху.

Вхід на вулицю.

Її кімната.

Там Фаїна стояла вранці, дивлячись, як падає перший сніг.

Поліцейські висипали на бруківку, скупчилися, задерли голови.

Даремно.

Наступної миті з розбитого вікна щось вилетіло, торкнулося краю хідника й рвонуло.

У відповідь пролунали хаотичні, зовсім не злагоджені по­стріли. Палили вгору, били куди попало, тільки не в ціль, якої насправді не було, — бомбіст засів у них над головами, і згори вже летіла друга бомба.

Остання. Це знала лише Фаїна.

Гірш залишив тільки дві.

Що ж, тепер усім довкола точно не до неї.

Нічого нового не відбулося. Поліцейські напевне постукали в двері. Штерн, швидше за все, почав якусь розмову, бо коли стукає поліція, це означає: вони завжди повернуться вже з домовласником, тікати все одно доведеться. Тож краще почати прорив скоріше, поки від нього ніхто нічого все ж таки не чекає.

Кричали перехожі, розбігаючись хто куди. Агенти в цивільному кинулися в двір, назустріч їм уже вибіг один із городових, той самий черевань, тільки вже без кашкета. Ну, зараз Штерну доведеться хіба спробувати втекти, спустившись вниз водостоком. Труба веде в двір з дальньої кімнати.

Щось на протилежному боці вулиці привернуло увагу Фаїни.

Так і є. Гірш із Малютою, заскочена зненацька парочка. Вона, коли чесно, не чекала товаришів саме зараз. Та коли вже тут, значить, на те воля Божа. Хто вона така, аби заважати Господу вирішувати долю дітей Його…

Свою долю ці двоє вирішили самі. Просто на очах у Фаїни.

Якби Гірш не спробував тікати, а просто вирішив би пройти повз, шанс лишитися непоміченими в обох ще лишався. Правда, куди вони далі, без грошей та піротехнічної валізки Гірша, — ось питання, котре вирішилося менше ніж за хвилину.

Він кинувся назад, намагаючись прорватися в бік Жилян­ської. Та навперейми йому вже висувалося поліцейське підкріплення, вибухи привернули увагу та змусили поліцію до активності, граничної бойової готовності й швидкості. Людину, що біжить, затримувати треба негайно. Просто так Гірш даватися не збирався: вихопив револьвер на ходу, помчав стрімголов через вулицю, посилаючи в поліцейських кулю за кулею. Зі свого місця Фаїна стежила за ним із невідомим їй раніше спортивним азартом: добіжить, не добіжить, вдасться, не вдасться, проскочить, не проскочить…

Ще постріли — це Малюта, не зовсім зграбний через рану, все ж таки вирішив прикрити втечу товариша. На якусь мить йому вдалося відволікти увагу на себе, а далі з протилежного боку наспіло ще кілька озброєних людей, мундири, цивільні, все переплуталося. Малюту розстріляли практично впритул, і Фаїна зачудувалася цим видовищем — кремезний чолов’яга падає на брудну вологу бруківку, сніг падає на тіло, сніжинки помирають на одязі разом із ним.

Картина загибелі недавнього товариша відволікла від Гірша. Коли знову глянула туди, побачила, що той упав, його вже оточили, піднімають, він ворушиться, пробує вирватися, значить — живий.

Тим часом головного, заради чого все й починалося, Фаїна мало не пропустила.

З двору вивели Штерна. У самій сорочці, без верхнього одягу. Полонений теж виривався, але шансів жодних, його тримали троє, скрутили міцно.

До побачення. Навіть краще — прощавай. Хто знає, може, за ґратами справді покажеш себе з кращого боку, ніж Сичевський.

Штерн не міг її бачити. На неї далі не зважали. У кращому разі вона була однією з числа роззяв, переляканих і цікавих водночас. Та все ж таки Фаїна помахала йому рукою, поки заарештованого не сховали від людських очей у наспілий критий екіпаж.

І лише тоді побачила серед невеличкого гурту глядачів на протилежному боці вулиці Полтаву.

5

Якийсь час вона рухалася за ним.

Хлопець йшов у бік залізничного вокзалу, та Фаїна могла забитися на що завгодно: Андрій Волох, подібно до неї недавньої, так само не має чіткого плану дій, ноги несуть уперед самі. Коли ж до залізниці лишився один квартал, молода жінка пришвидшила кроки, навіть трошки підбігла, наздогнала, спритно схопила під руку.