Привид - Несбьо Ю (читать книги без сокращений .TXT) 📗

Олег обернувся до Харрі, підбадьорився; вони стиснули підняті руки, зчепившись великими пальцями і легенько стукнувшись плечима. Але Харрі не дав йому так просто спекатися його: він притягнув Олега до себе і прошепотів йому на вухо, як колись: «Бажаю перемоги».

Останньою відомою адресою Ірен Ганссен була її родинна домівка. Будинок був розташований в районі Грефсен і мав спільну стіну із сусіднім домом. Біля будинку виднівся зарослий садок з яблунями без яблук та гойдалка.

Харрі подзвонив, і двері йому відчинив молодик років двадцяти. Його обличчя здалося йому знайомим, і поліцейському мозку Харрі знадобилася лише дещиця секунди, щоби знайти два результати у своїй базі даних.

— Мене звуть Харрі Холе. А ви, здогадно, Штайн Ганссен?

— Так, а що?

Його обличчя було поєднанням невинності й сторожкості молодого чоловіка, який вже знав і добро, і зло, але у своїй конфронтації із зовнішнім світом і досі коливався між надмірною екстравертивною відкритістю і надмірною інтровертивною сто­рожкістю.

— Я упізнав вас із фото. Я — друг Олега Фауке.

Харрі поглянув у вічі Штайну Ганссену, сподіваючись побачити там реакцію, але та чомусь так і не з’явилася.

— Можливо, ви чули, що його випустили з тюрми? Бо хтось зізнався у вбивстві вашого прийомного брата.

Штайн Ганссен похитав головою. Знову мінімум реакції.

— Я — колишній поліцейський. Намагаюся знайти вашу сестру Ірен.

— З якого дива?

— Хочу переконатися, що з нею все гаразд. Пообіцяв Олегу, що це зроблю.

— Вражаюче. Щоби він і далі її наркотиками годував?

Харрі переступив з ноги на ногу.

— Зараз Олег чистий. Якщо вам відомо, це дається нелегко. Але він чистий тому, що намагався знайти її. Він її кохає, Штайне. Але я хотів би знайти її заради всіх нас, а не лише заради нього. До того ж, я маю репутацію чоловіка, якому досить добре вдається знаходити пропалих людей.

Штайн Ганссен глянув на Харрі. Завагався. А потім відчинив двері.

Харрі пройшов слідом за ним до вітальні. Кімната була чиста, гарно вмебльована і здавалася абсолютно нежилою.

— Ваші батьки...

— Вони зараз тут не живуть. А я буваю тут лише тоді, коли я не в Трондхеймі.

Звук «р» Штайн вимовляв з помітною вібрацією, що колись вважалася символом високого соціального статусу родин, котрі могли дозволити собі наймати няньок із Сьорланда. Така вимова дозволяє з легкістю запам’ятати голос людини, мимоволі подумав Харрі, сам не знаючи чому.

На піаніно, яке виглядало так, наче на ньому жодного разу ніхто не грав, стояло фото. Тому фото було років шість-сім. Ірен та Густо були молодші, у спортивному вбранні та із зачісками, за які, на думку Харрі, їм було би страшенно соромно, якби вони поглянули на це фото зараз. Мати стояла, схрестивши руки і начепивши на обличчя поблажливу, мало не саркастичну посмішку. А батько посміхався так, що Харрі подумав: а чи не йому належала ідея сфотографуватися? Принаймні, він був єдиним на фото, хто демонстрував хоч якийсь ентузіазм.

— Значить, оце і є ваша родина.

— Була. Мої батьки тепер розлучені. Батько переїхав до Данії. Втік, якщо висловлюватися точніше. Мати — у шпиталі. Решта ж... втім, про решту ви, очевидно, і самі знаєте.

Харрі кивнув. Один загинув. Друга зникла. Завеликі втрати як для однієї родини.

Харрі без запрошення сів в одне з глибоких крісел.

— Чи можете ви розповісти мені щось таке, що допоможе знайти Ірен?

— Я й гадки не маю, де вона. Жодної зачіпки.

Харрі посміхнувся.

— А ви спробуйте.

— Ірен переїхала до мого помешкання в Трондхеймі після одного випадку, про який вона не захотіла мені розповідати. Але за тим епізодом стояв Густо — я в цьому не сумніваюся. Вона обожнювала Густо, зробила б для нього все, що завгодно, гадала, що йому до неї не байдуже, бо він час від часу міг поплескати її по щоці. Але через кілька місяців пролунав телефонний дзвінок, і вона сказала, що має повернутися до Осло. Навідріз відмовилася розказати, чому їй треба було їхати. Це сталося чотири місяці тому, і відтоді я її не чув і не бачив. Коли через два тижні я не зміг встановити з нею зв’язок, я пішов до поліції і заявив про її зникнення. Вони зареєстрували мою заяву, здійснили таку-сяку перевірку, і після того — анічичирк. Бездомна наркоманка нікому не потрібна.

— Маєте якісь гіпотези?

— Ні. Але вона не зникла зі своєї власної волі. Ірен не з тих, хто щезає, мов... як декотрі.

Харрі не второпав, кого Штайн мав на увазі, але його напівглузливе «А ви спробуйте» дійсно влучило в ціль.

Штайн Ганссен почухав на передпліччі засохлу вавку.

— Що ви в ній усі уздріли? Вашу доньку? А хіба можна донь­кою користуватися?

Харрі отетеріло глянув на нього:

— Ти про що?

— Всі ви, старі пердуни, просто млієте від неї! І тільки тому, що вона схожа на чотирнадцятирічну Лоліту.

Харрі пригадав фото на дверях шафи. Штайн Ганссен мав рацію. І в голові у Харрі пустила корінь думка. Можливо, він помиляється, можливо, Ірен стала жертвою злочину, який не має стосунку до цієї справи.

— Ти навчаєшся в Трондхеймі. В Університеті науки і техніки, чи не так?

— Так.

— А яка твоя спеціалізація?

— Інформаційні технології.

— Гм. Олег також хотів навчатися. Ти з ним знайомий?

Штайн похитав головою.

— Ніколи з ним не говорив?

— Та десь пару разів зустрічалися. Та то були дуже короткі зустрічі.

Харрі уважно придивився до передпліччя Штайна. Для Харрі то був професійний ризик — йому пригадалася недавня зустріч з двома продавцями віоліну, які змусили його вколотися. Але на руці у Штайна інших засохлих вавок не було. Звісно, що не було. Бо Штайн Ганссен мав сильну волю і був одним із тих, хто здатен упоратися зі смертельною спокусою. Харрі підвівся.

— Мені шкода твого брата.

— Прийомного брата.

— Гм. Можеш дати мені номер свого мобільного? На той випадок, коли щось з’ясується.

— Що, наприклад?

Вони глянули один на одного. Відповідь зависла між ними у повітрі. Цю відповідь непотрібно було роз’яснювати і страшно було вимовляти. Вавка на руці Штайна лопнула, і до його кисті потекла цівочка крові.

— Я знаю одне, що може допомогти, — кинув Штайн, коли Харрі вже стояв на сходах. — Ті місця, де ви збираєтеся шукати її, — Уртегата, кафе «Мьотестедет», парки, гуртожитки, лігвища наркоманів, райони з червоними ліхтарями, — забудьте про них. Бо я вже там був.

Харрі кивнув. Начепив свої сонцезахисні окуляри.

— Не вимикай свого мобільного, добре?

Харрі пішов до кафе «Лоррі» пообідати, та на сходах раптом відчув сильну жагу до пива і вже на порозі зробив розворот на сто вісімдесят градусів. І натомість подався до нової тусовки наркоманів напроти Будинку літератури. Швидко окинувши поглядом клієнтуру, що там зібралася, він зайшов до тай­ського ресторану-бару «Пла», де замовив сушене солоне м’ясо по-тайськи.

— Що питимете? Пиво «Сінгха»?

— Ні.

— «Тайгер»?

— У вас лише пиво подають?

Офіціант зрозумів натяк і повернувся з водою.

Харрі поїв креветок з курятиною, але від сосисок по-тайськи відмовився. А потім зателефонував додому Ракелі і по­прохав її передивитися СD-диски, які він роками накопичував у Гольменколлені і які там же й лишилися. Декотрі йому хотілося послухати заради власного задоволення, декотрі були як згадка про реальних людей, як їхній замінник. Елвіс Костелло, Лед Зеппелін, Каунт Бейсі, Джейхокс, Мадді Вотерс.

Те, що Ракель без помітної іронії називала «музикою в стилі Харрі», зберігалося у неї на окремій полиці.

— Я хочу, щоби ти перечитала всі назви, — попросив він її.

— Ти жартуєш?

— Пізніше поясню.

— Гаразд, перший — «Aztec Camera».

— А ти...

— Так, я розклала їх за абеткою, — трохи зніяковіло пояснила Ракель.

— Класно.

— Це ж «Харрі-музика». І це — твої диски. Ну що, продовжувати?

Через двадцять хвилин вони дійшли до «Wilco», але у Харрі так і не з’явилося жодної асоціації. Ракель глибоко зітхнула, але продовжила: