Круглянський міст - Быков Василь Владимирович (читать книги онлайн полностью без регистрации TXT) 📗
— Якби ж було що! Печі другий день не палив. Хіба… Стривай, може хліба залишилося…
Він потупав у сіни, постукав там чимсь — дверцятами чи шухлядами — і виніс хлопцю нерівно відламаний окраєць хліба. Чималий, однак, окраєць. Солдат одірвав від нього частину і став пожадливо жувати. Хліб був такий смачний, що він ковтав його, здається, не дожувавши, весь час, однак, позираючи крізь отвір воріт на дорогу і поле. Дід знов опустився на ганок.
— Обжився, називається, — на восьмому десятку. Гадав, хоч пізно, але дочекався своєї пори. Хоч завдяки Чорнобилю. А то все ніяк було: чи то колективізація, чи то війна, чи то піднесення сільського господарства. А тут Чорнобиль! Казали, все шкідливе — і молоко, і продукти. Воно, може, комусь і шкідливе, а мені нічого. Завів господарство. Один. Живіт надривав, але ніхто не заважав. Либонь, боялися сюди потикатися. А я не боявся — працював. День і ніч. Зате і мав. Це раніше задарма. А тут, що зробив — твоє. Що посіяв — зібрав. Шкода, Чорнобиль цей, бодай він пропав. Хто його видумав на нашу голову?..
— Вчені видумали, — тихо мовив солдат. — Найпередовіші у світі.
— Бодай вони показилися, ті вчені. Хай би краще жниварку досконалішу видумали, щоб не мучився з цією ось, — кивнув він на напіврозібрану жниварку, що стояла у дворі біля воріт.
— Їм же щоб плутоній збагачувати. На ракети.
— А, ракети їм потрібні! Тепер домовин ось не наберешся, коли почнуть від Чорнобиля мерти. Домовини треба. Кажуть, у Менську вже в целофані ховають. Чи правда? А я собі взимку з сухої дошки змайстрував, ріжечки на замок узяв — гарна домовинка вийшла. Так забрали і її. Казали, знадобиться. Бодай їм так померти знадобилося…
Сумно і гірко було слухати те солдатові, але слів утішити його у нього не знаходилося — у нього не менше боліло своє. Він проковтнув половину окрайця і не наївся — хотілося з’їсти все.
— Діду, може, маєш ще сірники? — пригадав він і другу свою потребу.
— Ні, сірників нема. У самого десь півкоробки залишилося. Але, коли треба, можу «катюшу» дати.
— Яку «катюшу»?
Дід мовчки вийшов у сіни і хутко виніс звідти невеликий рудий кисетик, розв’язавши який, вийняв «катюшу» — скалка кременю, обламаний кінець напилка і якийсь жмутик шмаття.
— Оце ось, ударити, іскра вискочить, затліє, і роздмухати.
— Гаразд. І ще… Там напарник захворів. Якось би його підтримати…
— Он як? Захворів, кажеш? — насторожився дід, і в його страдницьких очах майнула тінь неспокою. — Від атома, може?
— Хтозна. Але їсти нема.
Дід зітхнув, повернувся, буцімто кудись рушити, але зупинився.
— Що ж тобі дати? Якби ж не вигребли все. Ось картопельки з мішок зосталося. Сказали: ми добрі, це тобі, щоб не помер. То бери половину.
— Не донесу.
— Ну відерце…
Вони удвох пішли в темний прохолодний куток, де господар, важко дихаючи, навибирав з якоїсь скрині торішньої, з довгими білими паростками картоплі. Набралося ненове покривлене відерце. Здається, не без шкодування дід подав хлопцю відро.
— Осісьо, більше нема. Якби ж ти двома днями раніше — все було: і сало, і ковбаси. Так побрали. Не побоялися, що й радіація…
— А як все ж з радіацією? — занепокоєно спитав солдат.
— Хто знає. Я їв і нічого, ще не помер ось. І онукам давав, коли приїжджали. Але ті навряд чи самі жерти будуть — на продаж! У Москву повезуть на нітрограцію.
Ось тобі й на, думав солдат. Він сподівався, що хоч дід живе в безпеці, якось хазяйнує біля самої зони, не голодує. Аж на діда знайшлась інша пошесть — не радіація, не голод, так бандитизм. Раніше селян грабувала влада, а нині ці — на фурах. Насправді, куди подітися трудовій людині, де знайти притулок?
Солдат торопко попрощався і з відром у руці попрямував тим самим полем навпрошки до річки. Спочатку озирався, але діда не було видко. На відлюдді зруйнованого села сиротливо тулилася пограбована садиба, трохи заслонена кількома деревами садка. Мов партизан, мов партизан, — думав про себе солдат, пригадавши якийсь фільм, що бачив у дитинстві. Тільки там партизани несли в ліс овечку, а він — відро бараболі. І все таївшись, боячися. Не дуже, однак, змінилися часи… Правда, ті хоч мали гвинтівки, а він що?
Весь час мимохідь він совав руку в кишеню бушлата і відщипував потрішки хліба. І кожного разу думав, що це ось — востаннє, що решту треба залишити бомжеві. І не міг утриматися. Голод його, здається, від того не меншав, а навіть більшав. Тоді він аж вилаяв себе — треба ж нарешті знати міру! Та його дурний живіт, мабуть, не хотів знати міри і потребував ще. Тоді солдат став утішати себе, що картоплю вже ж він принесе всю. Вони напалять на березі приску і напечуть її — вистачить на двох. Уже він наїсться…
Сонце тим часом вилізло в полуденну вись і здорово припікало плечі в бушлаті. Солдат скинув шапку і сунув її під дужку відра. Так стало вільніше і не було видно, що він несе. Він удатно перейшов трав’янисте поле, знову вийшов до оброслих кропивою колій на броді. Тут трохи спочив у затінку під вільшиною, знову роззувся. Переходив брід, не поспішаючи, з насолодою мацаючи босими ногами в холодній воді. На другому березі сів, щоби взутися. І тоді якась сила змусила його зирнути під лапи недалеких ялин. Спершу він нічого там не зауважив, а затим зирнув знову і розгубився від сполоху. Між ялин біля броду стояв худий, якийсь ніби облізлий, з білуватими пролисинами на боках вовк. Що то був вовк, а не собака, солдат відчув певно: такими настороженими і малорухливими собаки не бувають. А в цього — нашорошені вуха, опущений долу хвіст… Однак у ньому не було помітно і жодної ознаки пожадливості — може, більше здивування і збентеженості від несподіваної зустрічі з людиною. Не відриваючи позирку від вовка, солдат підвівся, взяв відро. Вовк здаля лише пильно стежив за його рухами, сам, однак, зостаючись розгублено нерухомим. У поставі вовка, як і досі, не було жодної ознаки хижості — хіба відчай і безсилля. Може, як і людина, він був зголоднілий і чекав якоїсь допомоги, подумав солдат. А якщо він скажений? І солдат спершу помалу, а затим усе швидше почимчикував від річки. Вовк за ним не побіг.
Час від часу озираючись, хлопець шпарко йшов краєм бору. Спочатку крізь сосняк йому був видний вовк, але поступово його облізла постать почала зникати, затулена деревами і підліском. Хутко він і зовсім сховався. Тоді солдат пішов трохи повільніше. Ця несподівана зустріч в лісі новим клопотом увірвалася в його душу. А він після розмови з дідом вкотре ладен був цілком повірити, що не така вона вже й страшна — зона. Що і в зоні чи біля неї живуть люди. Але вовк… Навіть вовк! Хіба такий повинен бути нормальний вовк у літньому нормальному лісі? Але коли вовк так підупав, то чого тоді чекати людям?
Зоставшись уранці один, бомж довго і нерухомо лежав на лапнику, загорнувшись у свою куфайку. Почувався він кепсько, дуже не хотілося вставати, було сонливо-млосно, сили вочевидьки зникали, і він не міг докумекати, що з ним відбувається.
Мабуть, він ще трохи забувся чи задрімав і проснувся від млосної задухи — не вистачало повітря, було дуже гаряче і хотілося пити. Але вода була тільки в річці, за обривом, — як до неї дістатися? І бомж усе лежав, боячися зрушити з належаного місця, бо не мав упевненості, що знову зможе сюди вернутись.
За якийсь недовгий час він відчув, що стало й зовсім кепсько, все всередині його горіло. В роті було сухо, язик став шершавий, мов ялинова шишка, — не поворушити. Все більше дошкуляла спрага, і він думав: треба повзти до річки. Зараз, зараз треба постаратись устати, казав він собі в думках і не міг підвестися. Все лежав, і стан його все гіршав.
Коли зовсім стало кепсько, зрозумів, що негайно треба води… Тоді якимось зусиллям став на коліна і сповз із невисокого обриву. Тут, на угрітім сонцем піску зробилося й зовсім нестерпно. Хитаючись, пройшов кілька кроків і упав коліньми в гарячий пісок. Далі повз — навпочіпки через пісок і трав’янистий берег, допоки нарешті не досяг води.
