Львiвська гастроль Джимі Хендрікса - Курков Андрей Юрьевич (электронные книги без регистрации txt) 📗
Але хоч як поспішав Тарас, а час ішов швидше, ніж він думав. І біля обмінника на «бумеранговому» вигині вулиці Франка його машина зупинилася тільки на початку шостої. Однак пізнувата доставка гарячої кави, слід сказати, не зменшила радості Дарки. Побачивши Тараса, вона зраділа. І Тарасові стало цікаво, як же вона зрадіє, коли він зробить їй несподіваний подарунок?! Дарка відразу просунула в нішу для грошей їхні «кавові» венеціанські попільнички. І Тарас вирішив не поспішати із сюрпризом. Вони пили каву, базікали. Дарка сама згадала про першу «перлину», сказала, що ще кілька разів перевіряла її дію вдома і що тато, якого взагалі важко чимось у житті здивувати, був у шоку, в позитивному шоку.
І ось тоді, після цих слів Дарки, Тарас дістав маленький пластмасовий тубус із-під гомеопатичних кульок і просунув його в нішу обмінного віконця.
– Тут для тебе ще один подаруночок! – мовив він загадково.
Дарка відкрила тубус і викотила звідти на долоню, вкриту бордовим атласом рукавички, два круглясті камінчики, що переливалися різними барвами.
Її рот розкрився, погляд підвівся, відірвався від горошин і зупинився на його, Тараса, обличчі. В її очах він побачив захват і вдячність.
– Бог трійцю любить, – прошепотів Тарас, усміхаючись.
– Звідки вони в тебе? – запитала здивована дівчина.
– Подарунок від однієї особи королівської крові, – сказав Тарас. – Від польського князя. Я не жартую!
– Так, – закивала Дарка. – Проста людина таких подарунків робити не може!
– А я? – Тарас нахилився вперед, лобом доторкнувшись до холодного віконця. – Це ж і мій подарунок тобі!
– А хіба я колись говорила, що ти – проста людина? – жваво закивала вона.
– Може, я почекаю, поки тебе відімкнуть, і поїдемо куди-небудь на сніданок? – запропонував Тарас, відчувши за собою тепер право вимагати від Дарки більше уваги та часу.
Погляд Дарки посмутнішав. Вона зітхнула.
– Не можу. Дядько Орест заїде по мене о шостій. Мені потрібно додому. Тато завжди хвилюється, доки я з роботи не повернуся. Я йому вранці уколи роблю. Ти мені годинці о другій зателефонуй, і тоді зустрінемося! Добре?
Тарас ствердно кивнув.
Додому він приїхав у відмінному настрої. Піднімаючись на другий поверх, переступив п’яту сходинку, пофарбовану червоною фарбою. Зайшов до квартири і ввімкнув радіо. Воно ще мовчало, але годинник підказував, що через три хвилини радіоточка заспіває йому Державний гімн України. Тарас швидко роздягся, забрався під ковдру і, вже провалюючись у затишний, теплий сон, почув свою особисту «державну» колискову, без якої йому іноді так тяжко буває вранці, після важкої ночі, заснути.
Розділ 43
Цього вечора, повернувшись додому на Пекарську вже в цілковитій темряві, після побачення з Даркою, Тарас був у такому гарному настрої, що в нього виникло глибоке, непереборне бажання творити добро. Враховуючи, що перебував він на цю мить у себе в квартирі, його увагу відразу привернули рибки та кактуси. Тарас висипав в акваріум разів у два більше сухого корму, ніж зазвичай. І рибки під палким, радісним поглядом Тараса кинулися до поверхні води, почали хапати корм, розкриваючи свої маленькі пащі набагато ширше, ніж це здавалося можливим. Потім Тарас зачерпнув долонею у куточку басейну трохи води й окропив нею свої лисі кактуси.
Повернувши погляд на рибок, Тарас думав про Дарку. Згадував цей дивний вечір, особливо дорогу до неї додому. Він проводжав її, вони йшли пішки, тримаючись, мов підлітки, за руки. Але цього разу між їхніми долонями не ковзав шовк чи атлас її рукавички. І різниця вразила Тараса. Коли раніше вони ходили по місту, але Дарка була в рукавичках, цей жест – тримання за руки – хоч і був бажаним, але мав швидше символічне значення, наче відповідав словам із пісні Булата Окуджави: «Возьмёмся за руки, друзья, чтоб не пропасть поодиночке…». Цього разу вперше за час знайомства вони йшли й трималися за руки міцно, в чому виявлялася не лише теплота їхніх почуттів, але і справжнє бажання бути разом. Коли Дарка на очах у Тараса стягнула довгу бордову рукавичку з лівої руки, він одразу помітив, що на зап'ястку в неї щось теліпається. Вона, помітивши його погляд, підвела руку й показала Тарасу фенечку – шкіряний шнурочок, на якому висіла одна з подарованих Тарасом трьох перлин.
– Тато просвердлив, – сказала вона, побачивши в очах Тараса здивування. – Тепер ця рука в мене захищена! – І вона всміхнулася по-дитячому легко і щиро.
І сама пальчиками «захищеної» руки доторкнулася до пальців Тараса. Тоді вони і взялися по-справжньому за руки, і пішли, вже у вечірній напівтемряві, по вулиці, повній байдужих перехожих, що цього вечора чомусь нагадали Тарасу медуз, які повільно пливуть у своїх неважливих справах. Насправді медузи ніколи не плавають у справах, вони плавають життям, своїм життям. Ось і ці перехожі, що поверталися, ймовірно, з роботи, пливли собі своїм життям, не заважаючи Тарасові й Дарці та не звертаючи уваги на їхнє збоку малопомітне щастя.
Рибки очистили поверхню води від корму досить швидко, і Тарас уже хотів був підсипати їм іще цих дрібних їстівних пластівців, як у двері квартири подзвонили.
– О! Прекрасно! Нарешті я тебе застав! – зрадів у відчинених дверях Єжи Астровський. – У тебе що, багато роботи було?
Тарас пропустив сусіда всередину. Сусід-перукар був одягнений не по домашньому – у світлих брюках і в картатому світло-коричневому піджаку, під яким його худорбу і стрункість підкреслював білий гольф.
– Чаю? – запропонував Тарас.
Вони сіли на кухні, й, доки закипав чайник, Єжи свердлив хазяїна квартири хитрим поглядом. Свердлив і мовчав.
– Може, тебе освіжити? – несподівано запитав він.
– Що? – не зрозумів Тарас.
Єжи дістав із бічної кишені картатого піджака маленьку скляну пляшку з гумовою грушею і порскалкою. Порснув собі на шию під потилицею і зобразив на обличчі задоволення.
– А! – зрозумів, про що йдеться, Тарас. – Давай!
Єжи підвівся, обприскав одеколоном Тарасові шию і знову опустився на своє місце.
– Маю до тебе прохання, – заговорив він після короткої паузи.
Тарас напружився. Він уже відчував, про що піде мова. І вкотре виявилося, що мав рацію.
– Я хочу з Оксаною кави випити… Ну, сам розумієш!.. Ти ж не сліпий… До мене вона, боюся, більше у гості не піде, а до тебе піде! Ти її запроси, а я ніби випадково зайду! Каву я куплю, ти не переймайся!
– Єжи, – Тарас важко зітхнув, – ти ж знаєш, як вона до тебе ставиться… Ну, не в поганому розумінні, а в тому, що вона сама по собі… Їй залицяльники не потрібні… І не буде вона тобі рада!
– Це як сказати! – перебив його Єжи. – Після того, як я її підстриг, можливо, і її ставлення до мене зміниться. І ти не думай! Я від неї нічого такого не хочу! Мені просто поряд із нею бути приємно. Від неї таке випромінювання йде! Ну, як від Чорнобиля! Мене відразу наскрізь прогріває! Приємно, розумієш!
– Ти? Її підстриг? – Тарас розгублено втупився в сусіда, намагаючись знайти у виразі його обличчя або погляді доказ того, що він жартує.
Єжи кивнув.
– Не тільки її! Спочатку майже п'ятдесятьох бомжів, і біля Порохової вежі, і там, у Винниках, де в них притулок…
Тарас потер пальцями скроні, спробував зосередитися. Думки про Дарку покинули його, але думки про Оксану та Єжи якось не хотіли ворушитися, пробуксовували. Йому взагалі було важко думати водночас про сусіда знизу та про Оксану, настільки вони були різними і мовби з двох паралельних світів, які не перетинаються.
І ось, виявляється, вони таки перетнулись, і, значить, «танцював» Єжи навколо Оксани свій ритуальний танець перукаря, а тепер, у результаті, вважав, що може розраховувати на м'якше до себе ставлення?!
Тарас згадав, як Єжи заманив його не так давно і, можна сказати, обманним шляхом підстриг. Це, здається, за його власними словами, була перша за довгі роки виконана ним стрижка, адже саме перед цим він раптом виявив у своїй квартирі перукарське крісло радянських часів, що довгі роки зберігалося під якоюсь накидкою. Тобто повернення «у професію» розпочав Єжи зі свого сусіда згори, з Тараса, а продовжив уже доброю його, Тараса, знайомою.
