Львiвська гастроль Джимі Хендрікса - Курков Андрей Юрьевич (электронные книги без регистрации txt) 📗
– А шаланди? Шаланди, полниє кефалі?! – прозвучав п'яний голос зовсім поряд, і Рябцев обернувся. Побачив у темряві метрів за п'ятнадцять од себе невисокого, але все-таки на голову вищого за нього, Рябцева, чоловіка в темній короткій куртці, що ледве брів, похитуючись. У руках матово блиснула пляшка. – Я не бачу берега, – скаржився сам собі й усьому світові п'яний чоловік. – Я його не бачу!.. О! – Чоловік зупинився, помітивши Рябцева.
І тут Рябцеву стало зле. Заболіло серце, повітря видалося солоним, морським, задряпало в горлі й, найстрашніше, над головою він почув різкий і огидний крик-регіт чайок. Він задер голову і побачив над будинком нечіткий рух, почув ляскання пір'я. І, виразно відчуваючи, що сили його покидають, він устиг стягнути з плеча рушницю, підняти її дулом догори і спустити курок. Гримнув постріл, не чіткий військовий, а «розсипчастий», глухий, як на полюванні. Дріб, вирвавшись із залізного дула, пронизав повітря і рвонув угору, збільшуючи територію ураження. Вниз, під ноги й цьому п'яниці, і стрільцеві, впали три скривавлені чайки, впали не мертвими, а пораненими. І почали бридко перекидатися на тротуарі. Одна злетіла з бордюру на дорогу.
В очах у п'яниці блиснув жах, він безглуздо і незграбно побіг, розмахуючи для рівноваги пляшкою, затиснутою в руці. Чайки залишились. І залишився, тримаючись тепер рукою за серце, Рябцев, перелякавшись на смерть і вперше так гостро відчувши скінченність власного життя.
Але серце потихеньку заспокоювалося. Повітря повнилося вологістю, солі в ньому тепер не було. І тільки чайки, що лежали під ногами, – дві з трьох уже не подавали ознак життя, – доводили: все те, що тільки-но сталося, не було витвором його, Рябцева, фантазії.
Він би стояв іще довго в такому спантеличеному стані, слухаючи відтавання свого тлінного, переляканого серця й тіла. Але звідкись ізверху впало неяскраве світло. І він, підвівши голову, побачив, що в будинку, до якого він притулився спиною, засвітилося кілька вікон. І скрипнула рама одного вікна, відчиняючись. Жіночий голос перелякано запитав: «Що там?», а чоловічий відповів: «Тихо, може, вбили?!»
І зрозумів Рябцев, що треба йти звідси. Зрозумів, що він розбудив своїм пострілом місто чи принаймні його частину. Тобто потурбував сторонніх, які не знали ні про його існування, ні про небезпеку, яка загрожує чи то місту, чи то Рябцеву, чи то їм усім. І в секундний момент у Рябцева в голові з’явилася й відразу зникла думка про те, що небезпека для міста йде від нього самого, від Рябцева. Це він з’їхав з глузду і бачить, чує, навіть нюхає витворені ним самим галюцинації. Він штовхнув ногою мертву чайку, ближню до нього. І тіло чайки відлетіло на проїжджу частину. Здивований, він іще встиг подумати про те, що його галюцинації куди сильніші та страшніші, ніж усі ці рекламовані по телевізору кіноефекти 3D.
А десь далеко зазвучала сирена. І мозок колишнього кадебіста відразу підказав своєму власникові: хтось із мешканців будинку подзвонив до міліції, й тепер сюди мчала ця міліція, щоб зрозуміти, знайти й заарештувати.
Завченими рухами засунув Рябцев рушницю в чохол, узявся за кермо моторолера й вивів його на бруківку.
Він ще ніколи так швидко не їхав брукованими вулицями, як цієї ночі. І ніколи ще не був він таким розгубленим, як тепер, згадуючи мертвих чайок на тротуарі, п’яного з його мимренням і запах моря, який мало не зупинив його серця. Чи було те наяву? Відповісти на це запитання Рябцев не міг, міцно тримаючись руками за кермо моторолера і дивлячись уперед переляканим поглядом зіщулених очей, які щеміли від холодного вологого повітря. Сирена звучала, як і раніше, десь позаду, але не ставала ні голоснішою, ні тихішою.
Розділ 42
У ресепшені готелю «Леополіс» Тараса, що вбіг задиханий і неясно висловив своє запитання, зрозуміли не відразу. А коли зрозуміли, дівчина, одна з двох, які сиділи за столиком, заперечливо хитнула головою.
– Вони вже поїхали. Півгодини тому, – сказала.
– А куди? – розгубленим голосом запитав Тарас.
– На вокзал. Ми їм таксі замовляли. Потяг у них за годину двадцять.
Тарас подякував. Вийшов на Театральну, і тут його осяяло: він же може цих поляків просто на вокзалі знайти! Якщо до потяга ще година двадцять, то з цим не буде жодних проблем. Жаль, звичайно, що він залишив машину у дворі, але й тут, біля Опери, знайти таксі не становитиме труднощів.
Уже вдершись до будівлі вокзалу й заглянувши до платної зали очікування, він одразу помітив їх, вони сиділи на високих табуретах біля стойки вокзального бару-кав'ярні. Пили каву і жваво розмовляли зі зрілою, бальзаківського віку барменшею.
Поляки, помітивши Тараса, здивувались і замовкли. Барменша теж обернулася, простеживши за поглядом клієнтів.
– День добрий, – видихнув Тарас. – Ой, як добре, що я вас знайшов!
– А що?! – насторожено запитав один із них, наймолодший, той, який попереджав Тараса про блакитну кров Вацлава.
– Я хотів… хотів запропонувати вам залишитися, – плутано заговорив Тарас, дивлячись на Вацлава. – Мені якось незручно. Я вас недолікував. Усе-таки залишилися ще два камені. І я, з поваги, – Тарас кинув значущий погляд на молодого поляка, в якого обличчя вже відтануло і виражало просту цікавість, – із поваги до вашого титулу… Ви ж… королівської крові? – Тарас ледь уклонився, не зводячи погляду з обличчя Вацлава. Вацлав ледве помітно кивнув. – Я ось хотів запропонувати вам залишитись. Я впевнений, що за наступну ніч ми все закінчимо, й тоді ви зможете повернутися додому порожняком, так би мовити… У повному порядку. І безкоштовно, звичайно, безкоштовно!
Тарас дивився на Вацлава таким благальним поглядом, що той відчув себе ніяково.
– Я не знаю, – заговорив він неголосно. – Ми вже зібрались… Але якщо ви думаєте, що це буде легко… Я готовий залишитися… Ні, я, звичайно, заплачу вам…
Тарас зітхнув із таким полегшенням, що поляки перезирнулись.
Вони почастували Тараса кавою і сиділи ще з півгодини, міркуючи про те, коли ж нарешті Україна наздожене Польщу, всякчас доходячи проміжного висновку, що ніколи. Потім двоє поляків рушили на потяг, а Тарас із маленькою шкіряною «луївіттонівською» валізкою Вацлава в руці повів клієнта з княжим титулом на Вокзальну площу брати таксі.
Він привіз його назад у «Леополіс», де його знову розмістили на одну ніч. Ніч, якої він, утім, не збирався проводити в готельному номері.
Перший, точніше, вже другий камінь вийшов у Вацлава на початку другої ночі на Кримській вулиці біля недобудованої вілли. Останній, третій, несподівано пішов буквально хвилин через сорок, коли їхали вони повз Личаківський цвинтар. Тут, щоправда, довелося бідолашному польському князеві стояти в незручній позі зі скляною банкою в руці, не завжди стримуючи стогони і викрики, досить довго, хвилин двадцять. І стояв би, можливо, він іще довше, якби раптом у місті не гримнув постріл, луною вдарившись у стіни будинків. Через постріл Вацлав перелякано сіпнувся, скрикнув, і Тарас почув, як камінчик дзвінко вдарився об скло банки, після чого задзюркотів струмінь, який і виштовхнув цей камінчик.
Коли Тарас привіз Вацлава до готелю, той мав жахливий вигляд, але на обличчі його прочитувалися водночас і втома, і щасливе полегшення. Такі вирази бувають у жінок одразу після пологів.
Під готелем він простягнув Тарасові сто євро і спробував вдячно всміхнутися, що, слід сказати, в нього не зовсім вийшло.
Уже вдома, на кухні, Тарас витягнув свіжовидобуті камінчики з тубуса і, взявши збільшувальне скло з підвіконня, завис цікавим поглядом над «здобиччю». У нього захопило від щастя дух. Ці камінчики були такими самими! Нічого спільного зі звичайними сірими нирковими каменями-конкрементами вони не мали. Перед Тарасом лежали на білому чистому аркуші дві великі перлини! Тарас уявив собі майбутню радість Дарки, коли він подарує ці камінчики їй! Цю радість можна було максимально наблизити. Потрібно було тільки заварити доброї кави й залити в термос.
