Доктор Сон - Кінг Стівен (смотреть онлайн бесплатно книга TXT) 📗
Так він і зробив, бо вона була дитиною і потребувала заспокоєння. Але ж, звісно, існував лише один спосіб дотриматися цієї обіцянки, і полягав він у тому, що треба було ліквідувати саму загрозу.
Він знову подумав: «Абро, у яку ж халепу ти мене втрутила».
І вона знову повторила, але цього разу не вголос:
(«вибач»)
— Не твоя вина, дитинко. Ти тут винна
(«прошу»)
не більше за мене. Іди по свої книжки. Мені треба повертатися до Фрейжера. Я мушу ввечері виходити на зміну.
— Гаразд. Але ж ми тепер друзі, правда?
— Абсолютно друзі.
— Я рада.
— А я гадаю, тобі сподобається «Умілець». Гадаю, ти зрозумієш цю книжку. Бо ти й сама свого часу вміло залагоджувала деякі речі, авжеж?
Гарненькі ямочки вигулькнули по боках її губ.
— Знав би ти.
— О, повір мені.
Він дивився на неї, як вона вирушила до сходів, але потім зупинилась і повернулась назад.
— Я не знаю, хто така та жінка у капелюсі, але я знаю ім’я одного з її друзів. Його звуть Баррі Кібець, чи якось так. Не маю сумнівів: де вона, десь там поблизу мусить бути і цей Баррі Кібець. І я могла б його знайти, якби мала бейсбольну рукавицю того хлопчика. — Вона не зводила з Дена погляду отих своїх гарних синіх очей. — Я знаю, що можу, бо бодай ненадовго Баррі Кібець її на себе вдягав.
10
На півдорозі до Фрейжера, мізкуючи про Абрину жінку-в-капелюсі, Ден згадав дещо таке, від чого його наче струмом пробило. Він мало не виїхав за подвійну жовту смугу, і зустрічний ваговоз, що мчав по шосе № 16[243] на захід, йому роздратовано загудів.
Дванадцять років тому то було, коли Фрейжер для Дена ще був новим, а його тверезість украй хиткою, непевною. Він повертався до місіс Робертсон, у якої раніше того ж дня орендував собі кімнату. Наближалася хуртовина, тому Біллі Фрімен відпустив його додому з парою чобіт «Хай на вид не вельми гарні, та принаймні парні». І коли він з Морхед-стрит завернув за ріг на Еліот-стрит, він побачив…
Прямо попереду з’явилася відпочинкова зона. Заїхавши туди, Ден пішов на звук біжучої води. Звичайно, то шуміла Сако; між Північним Конвеєм і Крофорд-Нотч[244] ця річка протікала через пару дюжин маленьких містечок у Нью-Гемпширі, нанизуючи їх на себе, немов перлинки на ниточку.
«Я побачив капелюх, він під вітром сунувся по риштаку. Старий, витертий циліндр, який міг би належати якомусь ілюзіоністу. Або його міг би носити певний актор в якомусь старому фільмі-мюзиклі. Тільки от цього циліндра насправді там не було, бо, коли я закрив очі й порахував до п’яти, він зник».
— Окей, напевне це було сяйво, — повідомив він біжучій воді. — Але ж це не обов’язково робить його тим циліндром, який бачила Абра.
От тільки не міг він у це повірити, бо пізніше тієї ночі йому наснилася Діні. Вона була мертвою, обличчя спливало з її черепа, мов тісто з патичка. Мертва й з тією ковдрою на плечах, яку Ден був поцупив колись з візка в якогось волоцюги. «Тримайся подалі від жінки в тім капелюсі, Медовий Ведмедику». Ось що вона тоді сказала. І ще щось…
«Вона Королева-Сука Пекельного Замку».
— Ти не можеш цього пам’ятати, — повідомив він біжучій воді. — Ніхто не пам’ятає сновидінь, які бачив дванадцять років тому.
Але ж він пам’ятав. А тепер пригадав ще й решту того, що сказала тоді та мертва жінка з Вілмінгтона:
«Якщо ти заведешся з нею, вона тебе живцем зжере».
11
До своєї баштової кімнати він увійшов невдовзі після шостої, з тацею їжі з кафе в руках. Першим чином він поглянув на чорну дошку, а посміхнувся тому, що на ній побачив:
Дякую тобі за те, що повірив мені
«Ніби я мав якийсь вибір, любонько».
Він стер послання від Абри, а потім сів за стіл повечеряти. Після того, як він поїхав з відпочинкової зони, думки його повернулися до Діка Хеллорана. Він гадав, що це цілком природно; коли хтось нарешті проситься до тебе в учні, ти йдеш до свого вчителя, щоб розпитати, як це робиться. Ден втратив контакт з Діком під час своїх запійних років (головним чином через сором), але подумав, що, ймовірно, існує можливість з’ясувати, що сталося зі старим другом. Можливо, навіть зв’язатися з ним, якщо Дік ще живий. Та ну-бо, чимало людей живуть далеко за дев’яносто, якщо бережуть себе. Прабабця Абри, наприклад… вона он аж куди забралася.
«Мені потрібні відповіді на деякі питання, Діку, і ти єдина людина з усіх, кого я знаю, що може їх мати. Тож зроби мені ласку, друже мій, і будь іще живим».
Він увімкнув свій комп’ютер і відкрив «Фаєрфокс»[245]. Він знав, що Дік проводив зиму, куховарячи у якомусь з кількох курортних готелів Флориди, але не міг пригадати їхніх назв, ба навіть на якому саме узбережжі півострова вони містилися. Можливо, на обох — один рік у Нейпелзі, наступний у Палм-Біч, а потім у Сарасоті або на Кі-Весті[246]. Там завше є робота для людини, яка вміє полоскотати смакові сосочки, особливо сосочки багатіїв, а Дік умів їх полоскотати так, як ніхто інший. Дену майнуло в голові, що найшвидше він може вийти на ціль, якщо набере Дікове ім’я трохи ексцентрично — не Хеллоран, а Хеллоранн. Він надрукував у пошуковому віконці Ричард Хеллоранн, потім Флорида і натиснув клавішу «ЕНТЕР». Комп’ютер видав йому тисячі й тисячі посилань, але він був майже цілком упевненим, що потрібне йому — третє згори, і тихе зітхання розчарування вийшло йому з грудей. Він клікнув ланку, і відкрилася стаття з «Маямі Гералд»[247]. Без питань. Коли разом і ім’я, і вік об’являються в заголовку, ти точно знаєш, що саме ти бачиш.
Відомий в Саут-Біч шеф-кухар Ричард «Дік» Хеллоранн, 81
Там була й фотографія. Маленька, але Ден будь-де упізнав би це життєрадісне, розуміюче обличчя. Чи помер він самотнім? Ден сумнівався щодо цього. Цей чоловік був надто товариським… і великим поціновувачем жінок. Біля його смертного ложа напевне побувало чимало відвідувачів, але двох людей, яких він врятував тієї зими в Колорадо, там не було. Венді Торренс мала законне виправдання: вона померла раніше за нього. А от її син…
Чи був він тоді в якомусь генделику, повний віскі, і грав улюблені водіями-далекобійниками пісні на джукбоксі, коли відходив Дік? Можливо, сидів десь у камері, заарештований на ніч за «порушення громадського порядку в п’яному стані»?
Причиною смерті був інфаркт. Він прокрутив назад вгору і перевірив дату: 19 січня 1999. Чоловік, який врятував Денові життя і життя його матері, був мертвий уже майже п’ятнадцять років. Отже, годі чекати допомоги з цього боку.
Він почув у себе за спиною делікатне попискування крейди по дошці. Він залишився сидіти, де сидів, ще якусь мить, з ноутбуком перед собою та їжею, що вичахала. І лише потім, повільно, обернувся назад.
Крейда так і лежала нерухомо у жолобку внизу дошки, але картинка, тим не менше, проявлялася. Зображення ескізне, проте розпізнаване. Бейсбольна рукавиця. Коли рисунок було закінчено, її крейда — хоча й невидима, але вона все одно видавала отой пискливий звук — намалювала в «кишені»[248] рукавиці знак питання.
«Мені треба це обдумати», — почав він, але не встиг завершити фразу, як задзижчав інтерком, викликався Доктор Сон.
Розділ дев’ятий
Голоси наших мертвих друзів
1
