Доктор Сон - Кінг Стівен (смотреть онлайн бесплатно книга TXT) 📗
Ох-ох.
Ден дивився на дівчину, яка наближалася.
(«ми нецікаві»)
— Допомагай мені, Абро, — сказав він і відчув, як вона приєдналася до нього. Щойно вони взялися разом, ця думка набула глибини і потужності.
(«МИ І НА КРИХТУ НЕ ЦІКАВІ»)
— Оце добре, — сказала Абра. — Ще трішки. Роби зі мною. Ніби ми співаємо.
(«ТИ НАС ЛЕДЬ ПОМІЧАЄШ, МИ НЕЦІКАВІ, А КРІМ ТОГО, ТИ МАЄШ ВАЖЛИВІШІ СПРАВИ»)
Івонна Страуд поспішливо, не стишуючи ходи, пройшла повз них, лиш неуважно привіталась з Аброю помахом руки. І, вибігши вгору сходами бібліотеки, зникла всередині.
— Оце-то дивина, а ми ж навіть на мавпах не тренувалися, — промовив Ден.
— Згідно з теорією відносності Абри, ти міг би бути й мавпиним дядьком. Дуже правдоподібно… — вона послала йому картинку: штани сохнуть, гойдаючись на мотузці[241].
(«джинси»)
І вони разом розреготалися.
9
Ден тричі просив Абру переповісти про її досвід з вертушкою, щоби упевнитися, що він усе правильно зрозумів.
— Ти й цього також ніколи не робив? — спитала Абра. — Далеко-бачення?
— Астральної проекції? Ні. А з тобою таке часто трапляється?
— Тільки раз чи два було. — Вона подумала. — Можливо, три рази. Одного разу я увійшла в дівчину, яка плавала у річці. Я тоді дивилася на неї зі свого заднього подвір’я. Мені було років дев’ять чи десять. Я не знаю, чому це трапилося, з нею не було ніяких неприємностей, нічого такого, вона просто плавала собі разом з друзями. Той випадок тривав найдовше. Не менше трьох хвилин. Як ти це назвав, астральна проекція? Це як відкритий космос?
— Це старовинний термін, походить зі спіритичних сеансів більш як сторічної давнини і, мабуть, не вельми вдалий. Все, що він означає, це досвід поза межами власного тіла. Якщо взагалі можливо дати чомусь такому коректну назву. Проте… я хочу перепитати, чи я зрозумів тебе правильно — та дівчина, що плавала, вона в тебе не входила?
Абра рішуче помотала головою, аж заметлявся її кінський хвіст.
— Вона навіть не знала, що я в ній була. Єдиний раз, коли це спрацювало в обох напрямках, був з тою жінкою. З тою, що носить капелюх. Тільки тоді її капелюха я не бачила, бо я ж була всередині неї.
Ден пальцем окреслив у повітрі коло.
— Ти увійшла в неї, вона увійшла в тебе.
— Так, — здригнулася Абра. — Це вона різала Бредлі Тревора, допоки він не помер. Коли вона усміхається, видно, що в неї вгорі один великий довгий зуб.
Цей капелюх торкнув якусь струнку, щось таке, що змусило його подумати про Діні з Вілмінгтона. Тому що Діні носила капелюх? Та ні, він такого начебто не пам’ятав; утім, він тоді був п’янючий. Либонь, це не означало нічого — подеколи мозок видає фантомні асоціації, от і все, особливо, коли він перебував у стресі, а по правді (як не мало хотілося йому це визнавати), Діні ніколи не відходила далеко з його думок. Інколи, випадково помічені у якійсь вітрині, сандалі на корковій підошві могли привести на думку її.
— Хто така Діні? — запитала Абра. І тут же трішки відсахнулася й швидко залопотіла віями так, ніби Ден щойно був змахнув долонею в неї просто перед очима. — Упс. Не вільно туди зазирати, розумію. Вибач.
— Та нічого, — мовив він. — Давай-но повернемося до твоєї жінки. Коли ти побачила її потім у своєму вікні, це було так само?
— Ні. Я навіть не певна, що тоді це було сяйво. Я думаю, це був спогад з того разу, коли я бачила, як вона різала хлопчика.
— Отже, тоді вона тебе також не могла бачити. Вона не бачила тебе ніколи.
Якщо та жінка дійсно така небезпечна, як вважає Абра, це було важливим.
— Ні. Я певна, що не бачила. Але вона хоче. — Абра дивилася на нього, очі її були широко розплющені, губи знову тремтіли. — Коли була та штука, вертушка, вона подумала «дзеркало». Вона хотіла, аби я подивилася на себе. Вона хотіла моїми очима побачити мене.
— А що вона встигла побачити твоїми очима? Вона зможе тебе через це знайти?
Абра добре про це подумала. І нарешті сказала:
— Я дивилася зі свого вікна, коли це трапилося. Звідти мені видно тільки вулицю. Ну, і гори, звісно, але ж в Америці повнісінько гір, правильно?
— Правильно.
А чи не може та жінка порівняти гори, побачені крізь Абрині очі, з якимись фотографіями, якщо завдасть собі клопоту провести виснажливе комп’ютерне дослідження? Як і щодо більшості речей у цій справі, тут не існувало способу отримати якусь певність.
— Чому вони його вбили, Дене? Чому вони вбили того хлопчика-бейсболіста?
Він подумав, що знає, і він приховав би це від неї, якби міг, але навіть цієї короткої зустрічі вистачило йому зрозуміти, що такого роду стосунки неможливі з Аброю Рафаелою Стоун. Хто оклигує з алкоголізму, ті борються за «абсолютну чесність в усіх наших справах», але рідко її досягають; їм же з Аброю її не уникнути.
(«їжа»)
Вона дивилася на нього, ошелешена жахом.
— Вони їли його сяйво?
(«гадаю, так»)
(«вони ВАМПІРИ?»)
А тоді вголос:
— Як у «Сутінках»[242]?
— Ні, не такі, як там, — сказав Ден. — І заради Бога, Абро, це ж лише мої здогади.
Відчинилися двері бібліотеки. Ден озирнувся, побоюючись, що там може бути надто цікава Івонна Страуд, але там була пара, хлопець і дівчина, які не відривалися очима одне від одного. Він знову обернувся до Абри.
— Треба нам уже закруглятися.
— Розумію. — Вона підняла руку, потерла собі губи, усвідомила, що робить, і знову поклала долоню на коліно. — Але в мене так багато ще запитань. Так багато, про що я хочу дізнатися. Це забрало б іще цілі години.
— Яких ми не маємо. Ти певна, що то було в «Семі»?
— Га?
— Що вона була в супермаркеті «Сема»?
— О, так.
— Я знаю цю мережу. Скуплявся пару разів деінде, але то було не тут.
Вона вишкірилася:
— Звісно, що не тут, дядьку Ден, тут нема жодного такого. Вони всі на заході. Я про це також пошукала у «Гуглі». — Усмішка її вицвіла. — Їх сотні там, від Небраски до Каліфорнії.
— Мені треба подумати про це ретельніше, і тобі також. Ти можеш залишатися зі мною на зв’язку через електронну пошту, якщо там буде щось важливе, але краще, якщо ми будемо просто — він поплескав себе по лобі — зіп-зіп. Ну, ти ж розумієш?
— Так, — відповіла вона й посміхнулася. — Єдине в усьому цьому добре, це те, що я отримала друга, який знає, як робити зіп-зіп. І що воно таке.
— А дошкою ти зможеш користуватися?
— Так, це доволі легко.
— Тобі треба пам’ятати про одну річ, і то понад усіма іншими. Та жінка в капелюсі радше за все не знає, як тебе знайти, але вона знає, що ти десь є.
Вона вся завмерла, мов скам’яніла. Він потягся до її думок, але Абра їх прикривала.
— Ти зможеш встановити собі в умі охоронну сигналізацію? Таку, аби, якщо вона з’явиться десь поблизу, ментально чи особисто… ну, ти ж розумієш?
— Ти вважаєш, вона збирається по мене приїхати, ти так вважаєш?
— Вона може спробувати. З двох причин. Перша: просто тому, що ти знаєш, що вона існує.
— І її друзі, — прошепотіла Абра. — У неї купа друзів.
(«з ліхтариками»)
— А яка друга причина? — І перш ніж він встиг відповісти. — Бо я для них смачна пожива, мене було б добре з’їсти. Як їм добре було їсти того хлопчика-бейсболіста. Правильно?
Не було сенсу це заперечувати; для Абри його чоло було відкритим вікном.
— То чи можеш ти встановити сигналізацію? Сенсор наближення? Це та…
— Я знаю, що таке сенсор наближення. Я не знаю, але спробую.
Він знав, що вона збирається сказати наступним, раніше, ніж вона це зробила, і читання думок сюди не втручалося. Врешті-решт, вона була всього лиш дитиною. Цього разу, коли вона взяла його за руку, він її не прибрав.
— Пообіцяй, що ти не дозволиш їй захопити мене, Дене. Пообіцяй.
