Чорний обеліск - Ремарк Эрих Мария (книги онлайн полные .txt) 📗
Канарка співає. Світло не дає їй заснути. Вільке шарудить рубанком. У відчинене вікно заглядає ніч.
— Як ви себе почуваєте? — питаю я Вільке. — Духи ще не стукають до вас?
— Та ось-ось почнуть. Ще ж тільки пів на дванадцяту. В таку пору я почуваю себе дуже неприємно, так, ніби в мене розкішна борода і я гуляю по вулиці в декольтованій жіночій сукні.
— Станьте атеїстом, — радить Курт Бах. — Коли людина ні в що не вірить, вона ніколи не почуває себе дуже погано. І не почуває себе смішною.
— Але й не почуває себе добре, — каже Вільке.
— Можливо. Але вже безперечно не так, ніби має розкішну бороду, а гуляє по вулиці в декольтованій жіночій сукні. Так я почуваю себе тільки тоді, коли вигляну вночі у вікно — а там небо з зірками віком у мільйони світлових років, і я повинен вірити, що над ним сидить якась вища істота, котру обходить, що вийде з Курта Баха.
Дитя природи спокійно одрізує собі шмат ковбаси і заходжується їсти. Вільке стає ще неспокійніший. Скоро вже північ, а в цей час він не любить таких розмов.
— Холодно, правда ж? — питає він. — Уже осінь.
— Залиште вікно в спокої, — кажу я, бачачи, що Вільке хоче його зачинити. — Це вам нічого не допоможе, духи проникають і крізь скло. Гляньте краще на акацію надворі!
Це справжня Ліза Вацек серед інших акацій. Чуєте, як у ній шумить вітер? Як зальс у шовкових спідницях молодої жінки. Але колись її зрубають, і ви будете робити з неї труни…
— Акація на труни не годиться. їх роблять з дуба, ялини, червоного дерева…
— Ну гаразд, гаразд, Вільке! Є ще там у пляшці трохи горілки?
Курт Бах подає мені пляшку. На лампочку налітає жук. Вільке здригається і мало не втинає собі пальця.
— Що то було? — злякано питає він.
— Заспокойся, Альфреде, — кажу я. — Це не посланець з того світу, а всього лиш жук-гнойовик, що пнеться до сонця, — воно втілене для нього в лампочці на сто свічок, що горить у флігелі по Гакенштрассе 3. Буденна драма з тваринного життя.
Між нами домовлено, що десь від пів на дванадцяту до першої ми звемо Вільке на «ти». Він тоді почуває себе безпечніше. Після першої ми знову переходимо на «ви».
— Не розумію, як можна жити без релігії,— каже Вільке Куртові Баху. — Що ж тоді робити, коли вночі прокинешся під час грози?
— Влітку?
— Звичайно, влітку. Взимку ж не буває грози.
— Випити чогось холодненького, — відповідає Курт Бах, — і спати далі.
Вільке хитає головою. Опівночі він не тільки боїться духів, а й стає дуже побожний.
— Я знав чоловіка, який у грозу ходив до публічного дому, — кажу я. — Його саме в такі хвилини й тягло туди. Взагалі він був імпотентний — тільки в грозу все мінялось. Коли він помічав грозову хмару, то миттю хапав телефонну трубку, щоб попередити Фріцці. Літо двадцятого року було найкращою порою в його житті, тоді грози траплялись майже щодня. А часом і по чотири-п’ять разів на день.
— А що він тепер робить? — питає Вільке, в якого відразу прокидається науковий інтерес.
— Його вже немає,— кажу я. — Помер під час останньої грози в жовтні двадцятого року.
Вітер стукає дверима в будинку напроти. Дзигарі на баштах б’ють дванадцяту годину. Вільке прикладається до пляшки.
— А чи не піти нам погуляти на цвинтар? — каже безбожник Бах. Іноді він буває досить-таки безжальний.
Від страху вуса у Вільке наїжачуються. У вікно завіває вітер.
— І це називаються друзі! — докірливо каже він. І раптом знову злякано питає: —Що то було?
— То надворі пробігла пара закоханих. Відпочинь трохи, Альфреде. Попоїж. Духи не люблять, коли люди їдять. У тебе шпротів немає?
Вільке зиркає на мене, як собака, котру вдарили, коли вона задовольняла свою природну потребу.
— Знайшов час нагадувати мені про це! Про мої невдачі в коханні, про самотність у розквіті сил.
— Ти жертва своєї професії,— зауважую я. — Не кожен може це сказати про себе. Починай супе. Так у вищому світі називають вечерю.
Ми беремось за ковбасу та сир і відкорковуєм пляшки з пивом. Канарка одержує листок салату і заливається радісним щебетом, не думаючи про те, чи вона в щось вірить чи ні. Курт Бах задирає вгору своє землистого кольору обличчя і принюхується.
— Пахне зірками, — заявляє він.
— Що? — Вільке ставить пляшку в стружки. — Що ти
знову вигадав?
— Опівночі світ пахне зірками.
— Облиш свої жарти! І як тільки людина може жити, коли вона ні в що не вірить та ще й базікає таке?
— Хочеш навернути мене в свою віру? — питає Курт. — Ти, вимагателю царства небесного?
— Ні, ні! Або, про мене, таки хочу. Там, здається, щось зашаруділо?
— Так, — каже Курт. — Кохання.
Знадвору знову чути обережні кроки. Ще одна пара закоханих зникає серед лісу надгробків. Видно тільки, як біліє в темряві сукня дівчини.
— Чому люди так міняються, коли помирають? — питає Вільке. — Навіть близнята.
— Тому що вони тоді вже не спотворені,— відповідає Курт Бах.
Вільке перестає жувати.
— Чим?
— Життям, — каже атеїст.
Вільке опускає вуса і жує далі.
— Не базікали б ви дурниць у такий час! Чи для вас немає нічого святого?
Курт Бах беззвучно сміється.
— Бідолахо! Завжди тобі треба за щось триматися.
— А тобі?
— Мені теж.
Його очі на землистому обличчі блищать, мов скляні. Курт Бах завжди замкнутий, скромний скульптор із скромними мріями, але часом у нього прориваються прообрази цих мрій, якими вони були двадцять років тому, і тоді він раптом стає запізнілим фавном з багатою уявою.
На подвір’ї знов чути шурхіт, шепіт і легкі кроки.
— Два тижні тому в саду відбулась справжня баталія, — каже Вільке. — Якийсь слюсар забув вийняти з кишені інструменти, і в найбурхливішу мить дама вкололась шилом. Вона скочила на ноги, схопила з хреста бронзовий вінок і стукнула ним свого механіка по голові. Ви хіба не чули? — питає він мене.
— Ні.
— Вінок насунувся йому аж на вуха, так що він ніяк не міг його скинути. Я ввімкнув світло і спитав, що сталося. Переляканий хлопець кинувся навтіки з вінком на голові, ніби римський сановник. Ви не помітили, що одного бронзового ЕІнка бракує?
— Ні.
— Так от. Він помчав, ніби за ним гнався осиний рій. Я вийшов у сад. Дівчина ще стояла і дивилась на свою руку. «Кров! — вигукнула вона. — Він уколов мене! У таку хвилину!» Я побачив на землі шило і зметикував, що сталося. «Так недовго дістати й зараження крові,— сказав я, піднімаючи шило. — Це небезпечно! Палець можна було б перев’язати, а от зад не перев’яжеш. Навіть якщо він такий гарний». Дівчина почервоніла.
— Як ти міг побачити це в темряві? — питає Курт Бах.
— Було місячно.
— При місяці теж цього не можна побачити.
— Зате можна відчути, — заявляє Вільке. — Отже, дівчина почервоніла. Вона стояла і тримала сукню так, щоб не торкатися до неї тілом. Сукня була світлого кольору, а криваві плями важко виводити. «У мене є йод і пластир, і я вмію мовчати, — мовив я. — Ходімо!» Вона пішла зі мною в майстерню і зовсім не злякалася. — Вільке обертається до мене. — Цим ваш сад і гарний, — захоплено каже він. — Хто може любитися серед надгробків; той не боїться й домовини. Отак і вийшло, що після йоду, пластира і ковтка портвейну домовина велетня знадобилась.
— Стала альтанкою для кохання? — питаю я, щоб з'ясувати все до кінця.
— Джентльмен втішається й мовчить, — відповідає Вільке.
Саме в цю мить з-за хмари визирає місяць. Білі мармурові пам’ятники на подвір’ї сяють у його світлі, полискують чорні гранітні хрести, а поміж них ми бачимо чотири пари закоханих — дві на мармуровому ложі, а дві — на гранітному. Несподівано освітлені, вони на мить завмирають на місці — їм залишається тільки або втекти, або цілком ігнорувати зміну обставин. Втеча не зовсім безпечна: хоч чкурнути можна в одну мить, однак є загроза дістати нервовий шок.
Закохані роблять найрозумніше. Вони озираються, задерши голови, як олені, потім спиняють погляд на єдиному освітленому вікні — нашому, хоч воно вже й до цього було освітлене, і завмирають, наче їх там витесав Курт Бах. Невинна картина щонайбільше смішна, як і Бахові скульптури. Однак тут місяць знову ховається за хмару, і ту частину саду закриває темрява, тільки обеліск ще освітлений. Але хто це там стоїть, що то за блискучий водограй? Це негідник Кнопф знову мочиться, ніби брюссельська статуя, яку знає кожний солдат, котрий отримував у Бельгії відпустку.
