Чорний вершник - Малик Владимир Кириллович (читаем книги онлайн бесплатно .TXT) 📗
– Ні, не годен я такої високої честі, братчики!
– Стягайла! Стягайла! – знову ревнули запорожці. Суддя вдруге простягнув булаву. Та Стягайло знову відмовився.
Крики струсонули фортечні стіни.
– Стягайла кошовим!
Суддя втретє простягнув Стягайлові булаву. На цей раз той і не подумав відмовлятися, а притьмом схопив її корчуватими ручищами, потримав перед собою деякий час і підніс до вуст. Ніхто не сумнівався в тому, що поцілунок його був цілком щирий.
Суддя нагнувся, схопив жменю піску і сипнув Стягайлові на голову.
– Пам'ятай, батьку кошовий, що ти слуга нашого запорозького товариства! – сказав він при цьому. – Пам'ятай – і не задирай носа!
Стягайло не перечив, бо знав, як і всі запорожці, цей прадавній звичай.
Запорожці, хто хотів, підходили до новообраного кошового і посипали йому голову землею. А він, міцно тримаючи в руці булаву, доброзичливо усміхався і вклонявся товариству. А коли бажаючих посипати не стало і всі братчики, заспокоївшись знову стали по куренях, він уклонився війську мало не до землі і сказав:
– Спасибі, братчики, за честь і шану! Клянусь свято пильнувати наші запорозькі звичаї і вольності! Бути нещадним до ворогів землі нашої і віри православної! По-батьківськи ставитися до всіх вас побратими мої дорогі!
– Гм, м'яко стеле, та чи не твердо буде спати? – прошамкотів Шевчик на вухо Звенигорі.
А Стягайло, хитро підморгнувши, раптом звів на інше.
– Тепер, братчики, запрошую вас усіх випити за моє здоров'я по корцю горілочки!.. Гей, Покотило, де ж твоє пригощення?
Покотило потрюхикав до воріт – і через кілька хвилин у Січ в'їхала ціла валка підвід, що загодя прибула зі Стягайлового зимівника. Запорожці зустріли її веселими вигуками та жартами. Стрій враз поламався. Кожен хотів бути ближче до возів, на яких темніли дубові бочки…
Минув тиждень. Час, здається, невеликий, але в Арсенове і Романове життя він приніс великі зміни. Хоча Сірка вже й не було на світі, його думки, його воля ще жили серед людей. Вони ще впливали на долі багатьох з них.
Наприкінці літа в Січ прибуло російське посольство, яке простувало в Бахчисарай для укладання миру з турками й татарами. На чолі посольства стояв стольник Василь Тяпкін. Помічником його і писарем був дяк Микита Зотов. По дорозі з Москви на Запорожжя посольство завернуло в гетьманську столицю Батурин, і Са-мойлович, як було домовлено з посольським приказом у Москві, зі свого боку послав у Бахчисарай визначного козака, військового товариша Раковича, доброго знавця татарської і турецької мов, а також латині. Він мав бути товмачем і представляти інтереси гетьманського уряду на переговорах.
Тяпкін поспішав. Тому, перепочивши лише один день і поповнивши запаси для свого далеко не малого загону, бо налічувалося в ньому шістсот козаків та рейтарів, наказав негайно вирушати далі.
Від коша, як домовився Сірко раніш, до складу посольства ввійшли Арсен Звенигора та Роман Воїнов. Числилися вони провідниками, але Арсен, крім того, мав бути другим товмачем і помічником Раковича.
Четверта ніч застала посольство в безводному ногайському степу, за один перехід від Перекопу. Вже третій день його супроводжував загін перекопського бея, – запорожці зразу ж повернулися назад, як тільки дійшли до кордонів своїх угідь, – і посол Тяпкін та його люди почували себе у відносній безпеці, хоча досвід підказував, що віроломні кримчаки могли кожної миті змінити милість на гнів.
Для посла було розбито невеличкий похідний намет. Інші члени посольства, товмачі, провідники та воїни, а також татари, стомлені важкою дорогою, повкладалися просто неба.
Арсен ліг поряд з Романом на простелену кошму, поклавши голову на сідло, що пахло кінським потом, руки заклав за потилицю, розпростав затерг.лі від цілоденної верхової їзди ноги.
Ніч була тиха, місячна. Тишу порушувало тільки форкання коней, що паслися віддалеки під наглядом вартових, та веселе, невгамовне сюрчання цвіркунів у пахучих бур'янах.
Арсен лежав мовчки, широко розплющеними очима дивлячись у зоряне небо, по якому величаво котився ясний повний місяць. Сон не йшов до нього. Серце скніло в грудях, мов затиснуте в лещата. Скільки днів минуло, скільки місяців, а про Златку і Стеху – жодної звістки достовірної! Тепер вся надія на поїздку в Крим. Там вони з Романом якось зуміють зустрітися з салтаном Газі-беєм і – хай що буде, те й буде! – примусять його сказати всю правду!
Він дивиться на небо, а бачить Златку. Очі її, пригаслі, посмутнілі, мовби заплакані, заглядають з високості в його душу і завдають йому ще більшого болю.
«Дорога моя… Люба моя… Не обвинувачуй мене! – шепоче він майже беззвучно. – Видить бог, я роблю все, щоб знайти тебе визволити з неволі… Потерпи ще трохи – і я знайду тебе, де б ти не була, куди б не закинула тебе лиха доля, мила моя!»
Йому здається, що її личко розпогодилося, а темні очі враз усміхнулися, і в нього раптом виникає напівбожевільна думка, що і Златка в цю мить дивиться на це зоряне небо, на місяць, і її думки й почуття передаються йому, а його – їй.
Чи ж може таке бути?
Мабуть, він так увірував у це, що не допускав найменшого сумніву, що таке неможливе. Адже він ось лежить серед степу, під бездонною темно-синьою банею, усіяною мерехтливими зірками, а бачить її, свою кохану, то чому б і вона десь на чужині, в безмірній далекості, не дивилася в цей час на небо і місяць, що котиться по ньому, і не думала про нього? Отже, вони разом бачать місяць, і він з'єднує їхні серця невидимими струнами!
Чи то ж так?
Легеньке зітхання вирвалося з його грудей, і в ту ж мить гаряча Романова рука міцно стиснула його руку.
– Не сумуй. Арсене, – прошепотів дончак, намагаючись втішити побратима, хоча Арсен знав, що в нього теж душа боліла за Стехою. – Не сумуй. Віриться мені, що живі вони… І ми визволимо їх. Визволимо! Або самі загинемо…
– Або самі загинемо, – відгукнулося Арсенове серце.
ПЕРЕМИР'Я
Перекопський бей зустрів московське посольство непривітно: від подарунків відмовився, від зустрічі ухилився, а приміщення надав не в посольському стані і навіть не в караван-сараї для чужоземних купців, а в похмурій старовинній цитаделі, що день і ніч охоронялася сотнею мовчазних сейменів, які не дозволяли нікому вийти за межі двору, обнесеного високою вапняковою стіною.
Так минув тиждень. Потім – другий.
– Хай йому чорт! – лаявся худий, непосидющий дяк Микита Зотов, швидко ходячи по великій кімнаті і розчісуючи дерев'яним гребінцем рідку рудувату борідку. – Схоже на те, що нас зустрічають не краще, ніж торішнє посольство Сухотіна і Михайлова. Але ж то було зразу після війни! А зараз… Хан міг би вже й охолонути.
– Він знає, що робить, – промовив Звенигора. – Це давній татарський звичай: спочатку вимучити послів чеканням, налякати погрозами, знущаннями, а потім починати з ними переговори. Мовляв, м'якші, податливіші будуть!
– Ну, від нас цього не діждуться, – буркнув Зотов. – Більшим, ніж дозволив цар, ми не поступимося.
Стольник Василь Тяпкін мовчав. Він взагалі був неговіркий, небагатослівний, більше заглиблений в себе, у свої думки. Кожне діло робив поволі, але обдумано і рішуче. Вивести його з рівноваги було важко, майже неможливо. Мабуть, у Москві зважали на цю рису його характеру, коли посилали в Крим, де потрібні були неабияка витримка й розсудливість, та й досвід посольський мав великий… Всі ці дні він терпляче ждав, що їх ось-ось відправлять далі, в Бахчисарай до хана. Але минали дні за днями, а про них ніби забули. Ніхто з вищих ханських урядовців не заходив, не цікавився, як вони живуть, чого бажають. Тільки служки з улесливими усмішками на обличчях з'являлися у точно визначений час з дерев'яними тацями в руках і ставили на низенькі столики глибокі череп'яні миски з незмінною тушкованою бараниною.
Сьогодні вони теж вкотилися в широко розчинені двері і, кланяючись, попростували в глибину кімнати. Але Тяпкін раптом підвівся з свого місця і, перегородивши їм дорогу, люто тупнув ногою, закричав:
