Чорний вершник - Малик Владимир Кириллович (читаем книги онлайн бесплатно .TXT) 📗
– Хіба річ у тому, щоб обрати старішого? – озвався від порога Метелиця. – Треба обрати розумнішого, меткішого і хоробрішого!
– Знайшов розумного! – підхопився Покотило. – Хай покозакує років двадцять, тоді ми й оцінимо, який у нього розум… А зараз хай попасе задніх.
– Кого б же ти. Покотило, хотів бачити кошовим? – спитав військовий суддя.
– Івана Стягайла… Старий значний козак. Хоробрий лицар. Курінний отаман…
– Івана Рога! – гукнув хтось із гурту. – Якщо і є серед нас найдостойніший, то це він!.. Уже не раз і не два був кошовим, оса-улом, наказним отаманом… Та й на Запорожжі років тридцять якщо не більше!
– Всі сорок, – сказав Ріг і високо підняв стовбуристу голову на довгій жилавій шиї, окидаючи пильним поглядом чорних очей товариство. – Всі сорок…
– Ну, от бачите, кого ж і обрати, як не його! Підхопився Самусь, рожевощокий, голубоокий козарлюга.
– Братчики, мені здається, що ми не повинні нехтувати заповітом Сірка! – вигукнув він. – Хіба ви забули, що він радив нам обрати кошовим Семена Палія? Чого ж тоді товкти воду в ступі?
– Нас і самих бог не обділив розумом! – спалахнув Стягайло. – Мертвому – вічна слава, а живим – про живе думати! Сірко відотаманував своє…
– Стягайла! Стягайла! – почулися голоси.
– Івана Рога! – загули з другого боку.
– Семена Палія! – закричали Арсен Звенигора, Роман Воїнов і Сікач.
Шум здійнявся такий, що військовий суддя затулив долонями вуха.
– Так, браття, ми до згоди не дійдемо, – сказав він. – Якщо з вас трьох, – звернувся він до претендентів на булаву кошового, – двоє не відмовляться добровільно, то на січовій раді бозна-що буде! І до шабель дійде!
Встав Семен Палій.
– Отамани, братчики, – сказав він. – Ми всі любили і глибоко поважали Сірка, звикли рахуватися з його думкою і безвідмовно виконували його накази. Тож я розумію, що остання воля покійного кошового багатьом із вас зв'язує руки зараз… Щоб цього не було, я відмовляюся від честі бути кошовим. Хай ним буде той, кого захоче отаманська сходка і все січове товариство! А я прийшов на Запорожжя не для того, щоб здобувати тут якісь привілеї, не для того, щоб стати курінним отаманом, осаулом чи домагатися булави кошового, а для того, щоб своєю шаблею захищати нашу вітчизну від її численних ворогів! А це – найперший обов'язок кожного з нас, братчики!
Отамани схвально загули. Палій злегка вклонився і сів. Військовий суддя повернувся до Стягайла і Рога.
– Може, котрий з вас теж має щось подібне сказати, отамани? Стягайло і Ріг мовчали.
– Тоді хай вас розсудить товариство, – сказав суддя. – Стріляйте з гармат, бийте в литаври – збирайте військову раду! Як вона гукне – так і буде!
Хтось побіг виконувати наказ військового судді. Отамани і значні козаки почали підводитися і виходити надвір. У канцелярії залишилися тільки члени коша – військовий суддя, військовий писар, військовий обозний та осаули.
Грім пострілів з фортечних гармат і тривожно-закличний дріб литавр сколихнули полуденну сонну тишу. Січ враз ожила. З усіх усюд до січового майдану поспішали запорожці, мовчки шикувалися по куренях, утворюючи навколо дубового стовпа велике живе коло. Кілька молодиків винесли стіл, застелений білою скатертиною, поставили у проході між двома крилами кола, якраз навпроти військової канцелярії. На чолі кожного куреня стали курінні старшини – курінний отаман і хорунжий. Кому не вистачило місця в колі, той здирався на дах куреня чи вилазив на вал фортеці.
А литаври, що стояли на залізних триногах у центрі кола, біля стовпа, не вгавали. Голий до пояса, засмаглий, мов циган, довбиш щосили гамселив по туго натягнутій на великий казан, до блиску вичиненій бичачій шкурі двома замашними дерев'яними довбешками, вибиваючи мелодію, яка означала збір на військову раду, – ту-ту-тум, ту-ту-тум!
На цей раз швидко збиралися запорожці. Всі знали, що сьогодні відбудуться вибори нового кошового, і ніхто нікуди не відлучався з Січі.
Не чути було звичайних для подібних зборів жартів, сміху, молодецьких витребеньок. Над Січчю, як здавалося запорожцям, невидимою тінню витала безсмертна душа їхнього ватага Івана Сірка.
Запорозьке військо завмерло в чеканні.
Та ось розчинилися двері військової канцелярії – і на майдан вийшла січова старшина. Замість померлого кошового, попереду йшов булавничий, ніс на витягнутих руках, покритих невеличким, розшитим сріблом килимком, булаву. За ним урочисто осаули несли малиновий прапор і бунчук – запорозькі клейноди. Позаду йшли військовий писар, військовий суддя, військовий обозний та старшини без посад, тобто ті значні козаки, які в минулому були членами коша – запорозького уряду.
Булавничий підійшов до стола і мовчки поклав булаву. Осаули з прапором та бунчуком стали посередині кола. Військовий писар, який в одній руці тримав срібний каламар з чорнилом, а в другій – біле гусяче перо і сувій паперу, військовий суддя з великою військовою печаткою в руці та інші старшини пройшли в коло, стали під бунчуком і вклонилися товариству на всі чотири боки.
Після того наперед виступив військовий суддя і сказав:
– Панове молодці! Преславний Іван Сірко, якого ми вісім разів обирали своїм отаманом, під орудою якого безліч разів здобували славні вікторії над ворогами нашими, волею божою упокоївся і залишив нас сиротами. Тож сьогодні ми повинні обрати нового кошового… Разом з тим кіш хоче знати, чи не будете ви, панове молодці, інших, нових старшин вибирати, а старих скидати?
– Ні, ні, не будемо! – загукали козаки.
– Одного кошового оберемо!
– От і славно! – сказав суддя. – Тоді гукайте, кого б ви хотіли за кошового мати.
Якусь мить над майданом стояла тиша. Потім з гурту старшин почулися вигуки:
– Івана Стягайла хочемо!
– Івана Рога!
– Палія! Семена Палія!
Поволі вигуки посилювалися. Вже кричали не тільки старшини, а й усі запорожці. Кожен якомога дужче вигукував ім'я свого обранця, бо від цього залежало, чия візьме.
– Палія! Палія! – репетував Сікач що є сили. Його підтримували Звенигора, Воїнов, Метелиця і ті козаки, які ходили разом з Палієм до Немирова. Згодом до них приєднала голоси січова голота, яка вбачала в Палієві «свого», а Стягайла ненавиділа за жмикрутство та зажерливість.
– Палія! Палія!
Для багатьох старшин, котрі чули на сходці, що Палій сам відмовився від булави кошового, це було несподіванкою. Старий Іван Ріг, який за свій вік уже був кілька разів кошовим, зберігав зовнішній спокій і незворушно дивився на розбурхане море братчиків. Зате Стягайло аж позеленів від злості. Втративши душевну рівновагу, він раптом вискочив у середину кола і на всю силу своєї могутньої горлянки гукнув:
– Братчики! Кого ж ви обираєте? Та Палій молодий ще! І на сходці сам відмовився від булави!
Йому на підтримку вибіг Покотило. Скориставшись замішанням, викликаним серед запорожців словами Стягайла, крикнув:
– Панове молодції Івана Стягайла ми знаємо вже багато років! Хто скаже, що він коли-небудь показав ворогові спину? Хто скаже, що він не виручив у бою товариша?..
– Ніхто! Ніхто! – загукали козаки, бо то була правда.
– То чого ж ви сумніваєтесь? Обирайте Івана Стягайла!.. А я поставлю товариству п'ять бочок горілки, п'ять возів хліба, віз тарані і дві бодні сала, щоб було чим після виборів кошового промочити горло і заїсти.
Серед прихильників Рога і Палія почулися обурливі вигуки.
– Це підкуп! Геть його!
Але багатьом сподобалася думка – похмелитися за чужий кошт. І над колом залунало:
– Славно! Славно!
– Стягайла! Стягайла!
Покотило шмигнув у натовп і звідти підморгнув Стягайлові: мовляв, усе гаразд! Тільки він один знав, що і горілка, і риба і хліб, і сало – все те належало Стягайлові, а не йому.
А над майданом тим часом лунало:
– Стягайла кошовим! Стягайла!
Коли цей крик подужчав настільки, що в ньому потонули імена Рога і Палія, військовий суддя взяв зі стола булаву і простягнув Стягайлові. У того радісно заблищали очі, але, зважаючи на давній запорозький звичай, він заховав за спину руки і сказав:
