Земля (збірник) - Кобылянская Ольга Юлиановна (версия книг TXT) 📗

– Михайле, Михайле! Чому не лежу я замість тебе на лаві?

Його поволокли до міста.

Мати кричала дикими голосами, рвала волосся і кидалася бігцем за ним, – та люди, що не відступали від неї, вдержали її. Івоніка станув каменем на порозі і, не отворивши уст ні до одного слова, водив за ними непритомним поглядом. По хвилі похилилась набік його голова й задрижала. Побачив, як один із жандармів ударив хлопця знов по плечах, і з його грудей вирвався звук благальний, захриплий звук, що мав означати: «Не бийте його!!»

Відтак, заривши пальці мовчки в волосся, поплентався не своїм кроком до хати.

Там жінка вдруге зомліла.

Судді лагодилися до від'їзду. Івоніка лежав у їх ногах.

Вони дали розказ, щоб мерця доконче ще сьогодні поховали, а він оце благав дозволу, щоб похорон міг аж завтра відбутися.

– Завтра, як лиш зазоріє… як лиш одним променем заблисне, винесемо його; закриємо його лице навіки і лишимося його сиротами. Завтра переступить востаннє поля, які пестив своїми молодими руками. Оставить у нашій хаті навіки своє місце й навіки ляже в сирій землі…

Піднявшися і уцілувавши руки й коліна панів, упав знов тяжкою грудою до чужих ніг. Сиве волосся його й уста доторкалися їх раз по раз. Але відповідь була неприхильна.

Се ж не було можливо. Було цілком неможливо. Не сміло бути. Закон не дозволяв… І враз із відповіддю зсунено чорні, працею затвердлі руки, що, мов живі окови, укладалися ціпко довкола колін.

– Лише до завтра, – благав старечий голос, що серце розривав, – щоб я не відвів своєї найліпшої дитини під ніч у землю. Щоб я передав її другому світові при Божім світлі, щоб воно поблагословило його востаннє, нім його вічна ніч захопить та приспить навіки молоді очі…

І знов те саме: «Не вільно». В такім стані не смів мертвець перележувати вже в хаті, а надто ще через цілу ніч, коли ночі тепер далі найдовші…

А потім знов мольби…

Хто стратив дитину в такий спосіб, а другу… одніську… щоби вивели йому з дому отак?

– Я не знаю, як мене земля носить. Господь один знає, що далі буде… лиш дитину свою аби я вднину міг землі передати. Він у мене погас без світла й без сповіді! Він молодий… Він був сонечком у моїй хаті. Нікого на волос не скривдив… Все, що мав, іде з ним у землю… і мав би я його хоронити вночі… Він же в мене жовнір…

Та тут і урвався заржавілий голос. Удвоє покірно похилена стать повалилася наново до ніг. Як перше, змітало сиве волосся по ногах… як перше, доторкнулися їх судорожно уста, лиш що тепер і чоло діткнулося, мов святої ікони, тих ніг.

Коли хвилину пізніше піднялася сива голова й руки здіймилися, щоб скувати наново чужі коліна, за суддями й слід застиг. Тоді повалився він назад до землі… Уста викривилися в брутальну усмішку, й він уп'ялив у землю задеревілий свій погляд.

– Бери його, – заскреготав крізь зуби, – бери і спряч. Праця і кров моя пішли в тебе, а тепер бери ж і його! – І, припавши лицем до землі, заридав тяжко. – Господарика твого не дави… не дави, свята царице, господарика твого молодого, каменем не будь, пером будь – будь йому легка, царице ти наша, пером йому будь!

…І пішов у землю плач такий, яким не заплаче вскорі перша-ліпша людська грудь, а чорні руки вривалися в її грудь і шукали судорожно полегші…

– Білий хлібець вложіть йому в труну і солодких яблук до того… – приказував Івоніка годину пізніше, віддалюючися нерівним кроком з дому до панотця, щоб сей лагодився похоронити сина ще нині вечором.

Зближалася ніч.

Тихо, незамітно, з легким смутним сумерком, а відтак з раптовим розцвітом цілої глибини небесної…

Місяць заллявся світлом, аж жевріючи, виринув перший на глибину, а за ним вирушили всі що до одної зорі.

Прибравшися у весь блиск срібла, здавалося, дрижали ненастанно з якогось зворушення і, дрижачи, мерехтіли всім багатством своєї пишноти до тихої землі.

У всю свою чудотворну красу прибралася тиха небесна глибина.

XXII

Перед домом Івоніки поважний рух.

Люди чи не з трьох сіл зібралися тут – жінки й чоловіки, а їхній півголосний шепіт здіймається невидимою хвилею довкола дрібної хатини.

Віз, запряжений пишними волами і вистелений найдорожчим килимом, жде недалечко хати. На нім мають везти домовину.

Дикими поглядами оглядаються звірята довкола себе. Не такі спокійні, як звичайно. Довкола них горить світло, майже всі люди тримають у руках свічки, а їх прозорі, жовтаві язички так і хитаються за кождим рухом у сумраку ночі туди й назад.

– Світло боже вгорі, а світло свічок он тут, і хлопця поховають, мов уднину! – обізвалася Докія; бліда, з вогкими очима, мов цариця без корони, оберталася поважно межи людьми і своїми словами розраджувала тут чоловіка, а там жінку…

– Я собі не пригадую іншої такої красної ночі, як оця! – обізвалася одна із старух, що, спершися о стіну хати, роздивлялася уважно між люди. Здавалося, немилі очі старості так і бажали проникнути все наскрізь. – Чи пригадує собі хто таку ніч?

– Так само видно було, як оба браття йшли до лісу, та відтак один лише вертав звідтам! – обізвався старечий дрижачий голос мужчини.

Вона оглянулася. Її острі, блискучі, мов у половика, очі втопилися глибоко в одне старе мужеське обличчя. Вона його знала, але не відповіла нічого. По його голосі пізнала, що не сміла нічого казати.

– Один чоловік вертав пізно з міста й здибав обох. Один із них мав рушницю на плечах. Тоді була така божа нічка, як сьогодні!

Білоголова озирнулась. Не чув ніхто того, крім неї, що він казав? Не знала, ніхто нічого не сказав. Старий Петро, що стояв коло неї, закинув лише: «Боже борони, Боже борони!» – і склонився низько до землі. Вона пішла за його поглядом. Він побачив великий хрест, що поставлено в тій хвилі під стіну хати.

– Хоч людське око не добачило того всього, та проте бачила се земля і небеса божі! – промайнуло вже лиш шепотом коло її вух. – Тепер треба за двох молитися. За того, що там угорі, і за сього, що тут лишився. Та й оба належать землі. Але оцього буде вона пекти в ноги, що йому ніде місця не буде. Ану-ко, міркуйте, що я кажу!

– Моя голова біла й не тямить уже нічого! – відповіла старуха. – Скажіть се татові! Чому ви не мельдувалися перед комісією?!

Пара сильно стривожених очей витріщилася на неї.

– Я мав станути перед комісією та й сказати? Я, одніський свідок, і можу на те присягнути, що один брат убив другого, бо я їх здибав? Мав би я оце татові зробити? Чи у мене нема душі? Хто б се татові зробив, хто б зрабував [140] йому одніську дитину! Я не знаю! Ніхто не хоче на свою душу брати каменя! Се ж прецінь, адіть, таке: брат забив брата; а тато – обом тато.

– Борони, Господи, від такого! – зойкнула стара.

– Але його кара не мине! Бог його сам виказав! Господь сам найліпший свідок! Недурно ж дав тоді таку ясну нічечку!

В тій хвилі вийшла з хати Докія.

– Труна вже замкнена! – сповістила беззвучним голосом. – Івоніка сам закрив її! Ніхто не смів її доторкнутися! Той чоловік з заліза!

– Але він з розуму зійшов! – обізвався старий Петро. – Не говорить до нікого словечка, а подивіться лише на його очі! Нікого перед собою не видить!

– У нього Христос вступив! – пробуркотала старуха. – Як хто мовчить з таким жалем на душі, то, кажуть, Христос у нього вступив!

Хто зачув слово «Христос», той перехрестився.

– Панотець співають, благословлять. Чи се ти, Ан-но? – спитала Докія, звертаючися до дівочої постаті, що ледве чутно воліклася ід гуртові.

– Я, – відповіла протягло, зовсім беззвучно і з великим напруженням.

Всі з поблизької групи озирнулися. Тут стояла Анна. Зовсім не та сама.

Глибоке мовчання наступило, і чутно було лише старечий притишений голос панотця в хаті.

Сто очей звернулося на дівчину. Але вона нікого не бачила. У неї очі потупилися в землю, а голова похилилася безвладно на один бік. Чорне волосся, розплетене на знак жалоби, спливало довгою струєю по її плечах… Ледве держалася на ногах, і нікого не було коло неї, о кого б могла була обпертися.