Земля (збірник) - Кобылянская Ольга Юлиановна (версия книг TXT) 📗

І вона втікла.

Як вийшла в поле, загас голос сам зі себе.

Івоніка збив долоні з дикої розпуки.

– Якби ви були завернулися, лелічко, то було б можна його врятувати! – кликнув із несказанним жалем. – Якби ви були завернулися!

– Його душа відчувала чоловіка в поблизькості, і голос біг до вас по порятунок. Господи, Господи! Ви могли врятувати чоловіка від смерті! – обізвався жалісно й побожно, а заразом і з нетаєним докором Петро.

– Видко, вже так Бог хотів, вже так мало бути, аби він умер! – пояснив поважно Онуфрій Лопата. – До чого здався б убійник?

– Коби я була знала, що там діється, – обізвалася знов бабуся, розлучаючи над своєю поведінкою, – я була б від хати до хати ходила та людей скликувала й на рятунок висилала. А так я думала, що то побережник б'є якого злодія, та й утікала, щоб і самій у бійку не попасти. Ой Господи, добрий та великий, прости мені гріхи мої, що я наробила! Що я душі людської не врятувала!

Відтак зголосився один молодий хлопець, ровесник убитого.

– Я мав лише сон, – замітив він, – але я б хотів його розказати.

Дозволили.

– Мені снився небіжчик. Ніби мені десь розказував, що він вояк у малім містечку, в якім ніколи вояків не було, і що його хотів замордувати хтось, для котрого він, Михайло, був завсіди добрий і щирий. «Між жабами хотів він мене життя позбавити, у багні, – ніби оповідав мені, – і коли я боронився та кричав із цілої сили рятунку, він гримав на мене, аби я мовчав. «Замовк би ти на ціле життя твоє, – лаяв мене, – та й таки не відтвориш більше рота». Але я все-таки лишився жовніром і лишуся й загину жовніром!» Відтак узяв ніби десь чорний сердак, загорнувся в нього, перекинув на плечі косу й пішов. Він пішов, а за ним заголосив хтось так жалісно, що я пробудився.

Івоніка глядів на оповідача витріщеним, задеревілим поглядом, і як сей замовк, почав пальцями рити в волоссі.

Він боявся поглянути на кого-небудь із присутніх. Се горе було затяжке… Лише цяпинка, а одне ім'я було б вимовлене, і все пропало. Відчув, як страх виточив йому краплі поту на чоло.

Ціла любов для вмерлого знялася, але заразом, як здавалося, з остраху перейшла вона на одинокого живого. Відітхнувши глибоко, мов відпираючи грудьми камінь, що скотився йому на груди, повів майже блудним поглядом довкола себе. Для його поєдинчої [136], ясної душі, що досі відчувала лише ясно і звикла була до простого й виразного думання, була ся страшна подія щось, що затемнювало ум.

Відчував безвиразний страх і безвиразну любов. Страх і любов до живого, і любов і жаль за вмерлим.

Дарма, що втискалася ненависть в цю просту, велику, гармонійну душу, дарма! Любов була сильніша й перемогла ненависть… Він учепився одного й держався того ціпко.

Все дав Бог. Його судьба була така.

Чому? Звідкіля? Для чого? Над тим не був в силі застановитися саме тепер посеред події, що потрясала всіх.

– Він дуріє! – прошепотів старий Петро до Докії, що якраз надійшла, та вказав на нього.

– Хто б не здурів? – відповіла вона простодушно.

Старий лікар, що опинився на хвилю в тяжкій задумі, підняв голову, і його погляд упав на Саву, що стояв саме проти нього. Він мов прокинувся. Що се було? Хлопець стояв білий як крейда і трясся так сильно на цілім тілі, що його коліна збивалися докупи. Лікар подумав про холеру. В тім часі являлися доволі часто холеричні випадки. Ще недавно, йдучи сюди, виглядав він погідно і спокійно, а нараз така зміна… Перелякано приступив до хлопця.

– Що тобі, хлопче? Болить тебе що?

Хлопець держав обома руками за живіт і, трясучися, мов у пропасниці, вибовтнув:

– Болить.

Лікар почав оглядати його занепокоєно. Всіх погляди звернулися на нього, а Івоніка закаменів на місці. Побілів, і його очі заблищали.

Нараз зігнувся лікар до ніг хлопця, позістаючи в тій позиції кілька секунд. На білих вовняних шароварах хлопцевих відкрив він кілька крапельок крові. Як лід зимна думка майнула йому блискавкою через голову. Він випростувався знов.

– Із чого се в тебе? – спитав, вказуючи на криваві плями.

– 3… з… зайця… – відповів сей невиразно, трясучися, як передше, на цілім тілі.

– З зайця? – сказав лікар, обмінявшись блискавкою поглядом із суддею.

– Але пляма ще свіжа! Коли ти застрілив зайця?

Тишина.

– Се ще здавна…

Суддя оглянув криваві плями.

Люди замовкли, і майже чутно було, як товкся здержуваний сильний віддих в'язнем у залізних грудях. Все звернулося очима до нещасного батька. Він сидів із задеревілим поглядом, побілілим лицем на однім пні й неначе ожидав кулі з першого-ліпшого набою для своєї груді. Його набік похилена голова дрижала, а уста викривилися.

– Пляма не давня. Майже цілком свіжа.

– Вона… від качки… я різав її… і держав межи колінами… – зачулось знов гикання…

Тут же розбіглися запити й відповіді.

Мав він рушницю?

Він ні, але його тато. Можна йти в бурдей і оглянути її. Він її вже від кількох неділь не мав у руках.

Де він був тоді, як його брат пішов до лісу?

Очі хлопця почали неприязно виблискувати, а відтак колихатися над землею з одного місця в друге.

Він не був дома. Він нічого не знає.

Де був уночі?

Не був дома. Був… у одної дівчини.

Хто та дівчина?

В тій хвилі прокинувся старий, неначе хотів відповісти за хлопця, сказати одно рішуче, важне-преважне слово, одначе вже в слідуючій хвилі сперся, немов поборений якоюсь невидимою міццю, назад о дерево і спустив тяжко голову на грудь.

– Рахіра. Донька старого Григорія, що мешкає он там… геть… під тим великим лісом. Його перва сестра… Її тато – його вуйко…

– Старий – то шибеник і злодій! – гукнув нараз твердо старий Петро… Незамітно шепнув лікареві в ухо, щоби дім його переревізувати, а відтак віддалився сам від гурту. Не міг довше глядіти на старого чоловіка.

А де був батько тієї ночі?

…Старий піднявся й поклонився низько… з покори чи з просьби? Його звичайно добродушні очі гляділи тепер блудно; сказав беззвучним голосом:

– Я не був тоді дома; був у місті. Я нічого не знаю. Я здибав сина вже неживого, як його додому везли. Але мене гнало додому, і в грудях стояв сум у мене каменем. Однакож я нічого не знаю.

Ніхто не знав нічого? Не бачив ніхто вночі хлопця?

Погляд старого промайнув тривожно по обличчю присутніх.

«Чи скаже що хто-небудь? Як він був деінде тоді, не міг бути з братом у лісі».

Але його уста не були в силі вимовити яке слово. Нехай усе само з себе наступить. Як Бог захоче…

– Лиш як тепер що хто скаже, буде мусити у суді заприсягнути… – остерігав поважно суддя.

Виступив один чоловік.

Він мешкав далеко від села. Доволі далеко і від Онуфрія Лопати – не мав ніякого сусіда, і мешкав також он тут межи сими лісами. Найближче було йому до сього лісу. Він шив сільським людям сердаки й вовняні шаровари на зиму. Сава знає його добре; він у нього також замовив роботу. Тієї нещасної ночі з'явився в нього коло півночі Сава і просив, аби йому дали води напитися. Він виглядав з лиця дуже блідо. Був дуже вмучений…

Всіх погляди звернули нараз острими ножами на обличчя Сави.

Що він скаже?

Нічого. Він просив лише напитися води й питав, коли його шаровари будуть готові – та зараз відійшов.

– І блідо виглядав?

– Дуже блідо. Віддихав тяжко, так, якби перебігав цілу дорогу.

Тишина задуми.

– Чи сперечалися, може, обидва брати перед нещастям? – Се питання відносилось до батька.

– Ні. Михайло був добрий, і ніколи не розпочинав спору.

– Але ще переділе… ще давніше…

– Давніше часом. Небіжчик научав його й докоряв йому за любов до Рахіри, бо вона ж йому сестра. Але те все відбувалося в добрім. Він мав усе добрі гадки з братом. Він хотів з нього зробити чесного і доброго ґазду. Він не був його ворогом. За що ж мав би йому брат таке виробити?

Не сказав: убивати.

Всі дальші питання, ставлені молодому, оставалися без відповіді. Він закутався в мовчання… успокоївся і хіба що десь-колись буркнув: «Не знаю». З інших присутніх не зголошувався більше ніхто до зізнань.