Смерть — діло самотнє - Бредбері Рей Дуглас (книги бесплатно читать без txt) 📗

Я обернувся й поглянув на нього.

— Після сьогоднішнього вечора — ні.

— Але чому? Чому? — задихано спитав він, дивлячись на холодну масну воду.

— Тому що ви остаточно й безповоротно божевільний, — відказав я.

— Тепер я таки уб'ю вас!

— Ні, — сказав я з безмежним жалем. — Тепер лишилась тільки одна людина, яку треба вбити. Остання Самотня душа. Останній невдаха. Останній спустошений. Ви.

— Я? — зойкнув той малий чоловічок.

— Ви.

— Я? — зарепетував він. — Та будь ти проклятий, проклятий, проклятий!

Він крутнувся на місці. Вчепивсь у поруччя. І перескочив через нього.

Його тіло шугнуло вниз, у темряву.

Він поринув у воду — таку саму брудну й липку, як його одяг, таку саму чорну й жахливу, як його душа, — і зник з очей.

— Шренк! — закричав я.

Він не випливав.

«Верніться!» — хотів крикнути я.

Та раптом злякався, що він справді повернеться.

— Шренк… — шепотів я. — Шренк… — Потім перехилився через поруччя містка, вдивляючись у зеленкувате шумовиння й пузирчасту припливну хвилю. — Я ж знаю, ви там.

То не міг бути кінець. Усе сталося надто просто. Шренк зачаївся десь у пітьмі, може, під містком, припавши до землі, мов величезна темна жаба, позеленілий на лиці, і, ледь чутно дихаючи, вичікував. Я прислухався. Ніде ані капне. Ані хлюпне. Ані шелесне.

— Шренк… — прошепотів я.

«Шренк…» — озвалося луною між палями містка.

Неначе на мій поклик, десь далеко на узбережжі підвели голови велетенські нафтові чудиська, потім знов опустили в лад довгому похоронному рокотанню хвилі на піску.

«Не чекай, — учувся мені Шренків шепіт. — Тут унизу так хороше. Нарешті спокій. Мабуть, я тут і залишусь».

«Брешеш, — подумав я. — Ти вискочиш звідти, коли я найменше цього чекатиму».

Місток рипнув. Я рвучко обернувся.

Ніде нічого. Тільки туман над безлюдним бульваром.

Біжи, подумав я. Біжи до телефону. Дзвони Крамлі. Чому його досі немає? Біжи… Та ні. Якщо я побіжу звідси, Шренк може вискочити й утекти. Доведеться чекати.

Вдалині, за дві милі від мене, прогуркотів великий червоний трамвай, сигналячи й ревучи, мов оте жаске чудисько з мого сну, так наче гнав, щоб забрати в мене літа, життя, майбутнє й завезти до чорної смоляної ями в кінці колії.

Я знайшов камінця й кинув у воду.

Шренк…

Камінець булькнув і потонув. Знову тиша.

Він таки втік од мене. А я ж хотів відплатити йому за Фанні.

Є ще Пег, подумав я. Подзвони їй.

Ні, їй теж доведеться почекати.

Серце в мене билося так лунко, аж я боявся, що ось-ось сколихнеться внизу темна вода і з неї вирине смерть. Боявся, щоб від самого мого подиху не завалилися нафтові вишки. Я заплющив очі й, зробивши над собою зусилля, притишив биття серця і дихання.

«Шренк, — покликав я подумки, — виходь. Тут Фанні, вона чекає. І жінка з канарками чекає. І старий із павільйону на трамвайній станції тут, поруч мене. Тут і Джіммі, прийшов по свої зуби. І П'єтро хоче забрати назад своїх звірят. Я ж знаю, що ти там. Виходь. Я тут, чекаю разом з усіма».

Шренк!

Який же я був дурень!

Цього разу він, мабуть, таки почув.

І прийшов мене схопити.

Він вилетів з чорної води, як гарматне ядро, що відскочило від трампліна. Зметнувся вгору по неймовірній траєкторії.

Ах ти ж клятий дурень, подумав я. Навіщо ти кликав його? Навіщо чекав?

Тепер він був зо три метри заввишки, справжній дракон, що, мов на дріжджах, виріс із карлика, Грендел, [41] який колись був жокеєм.

Він зметнувся, наче фурія, і, розчепіривши пазурі, схопив мене, як повітряну кульку, налиту гарячою водою, — із скрипом, виском і скреготом. Він уже давно забув про своє каяття та добрі наміри, про власний міфічний образ і тверде правило вбивати без насильства.

— Шренк! — закричав я, немов доконче мав його назвати.

То було щось ніби моторошне сповільнене кіно; за кожним кадром стрічка спинялась, і я розглядав Шренка по окремих деталях: як він дивовижно вигнувся дугою і зріс до велетенських розмірів; як хижо зблискували його очі й судомився в зненависті рот; як його руки люто вчепилися мені в піджак, у сорочку, в горлянку і стислись, мов залізні лещата; як кривавились його уста, вимовляючи моє ім'я. А чорна, неначе смола, вода чекала. О боже, тільки не туди! А лев'ячі клітки з відчиненими дверцями чекали.

— Ні!

Сповільнене кіно урвалось. Далі було стрімке падіння.

Немов висаджені вибухом Шренкової люті, ми полетіли вниз, гучно втягуючи в себе повітря.

Ми шубовснули, як дві бетонні статуї, і одразу ж поринули у воду, зчепившись, наче двоє закоханих у нестямному нападі пристрасті, і кожен навалювався на другого, щоб не дати йому виплисти, а самому вибратись по ньому, як по драбині, до повітря та світла.

Коли ми летіли вниз, мені причулося, ніби Шренк жалісно канючив: «Ну лізь же туди, лізь туди, лізь! — Немов хлопчисько в якійсь жорстокій грі без правил, де я поводився не так. — Лізь же!»

Тепер, під водою, ми зникли з очей. Обхопивши один одного за шию, ми вертілися, мов два крокодили. Якби хто поглянув згори, він міг би подумати, що то відчайдушно борсаються, пожираючи одна одну, хижі піраньї, або шалено колотиться в райдужній нафтово-смолистій воді розхитаний гребний гвинт.

Та й серед тієї потопельної тьми перед очима в мене знов зажеврів манюсінький, як вістря голки, промінчик надії.

Чи це його перше справжнє вбивство, подумалось мені, чи він уже мав на те час? Але ж моя плоть жива, і я так легко не піддамся. Я боюся темряви дужче, ніж він боїться життя. Він напевне це знає. Я маю здолати його.

Це ще треба довести.

Ми борсалися й бились об щось тверде, так що за кожним разом у мене з легенів вихоплювалося повітря. Об лев'ячу клітку. Шренк заштовхував, заганяв мене у відчинені дверці. Я щосили відбивався. Ми сколочували й спінювали воду, і серед тієї білястої водоверті мене раптом пронизала жахлива думка.

О господи, я ж уже там! У клітці. Все закінчується тим, з чого й почалося! На світанку Крамлі приїде й побачить… мене! Я махатиму йому рукою з-за грат. О боже…

В легенях у мене наче вогонь буяв. Я крутнувся, намагаючись вирватись із Шренкових рук. Хотів з останнім подихом крикнути щось страшне йому в обличчя. Хотів…

Аж раптом усе скінчилось.

Шренк послабив свої обійми.

Що сталося? Що? Що?

Він майже пустив мене.

Я схопив його, щоб відштовхнути, але то було однаково, що схопити ляльку, яка втратила здатність ворушити руками. Однаково що тримати мерця, який вискочив з домовини й тепер хоче повернутися назад.

Він здався, подумав я. Розважив усе і здався. Він знає, що має стати останньою жертвою. Знає, що не зможе вбити мене, бо це було б проти його правила.

Він справді так розважив, і я, тримаючи його, побачив примарну білу пляму його обличчя та безпорадний порух плечей, який сказав мені, що я нарешті вільний і можу виплисти в навколишню ніч, до повітря й життя. Я бачив у темній воді його очі, що скорилися жахові, і ось він розтулив рота, роздув ніздрі й випустив із себе моторошні світні бульбашки. А потім глибоко вдихнув чорну воду й поринув глибше — пропаща людина, що прагнула пропасти остаточно.

Я залишив цю безживну ганчір'яну ляльку в клітці, наосліп метнувся до дверець і порвавсь угору, палко благаючи бога дати мені вічне життя, дати віднайти туман, віднайти Пег, хоч де б вона була в цьому жахливому проклятому світі.

Я виринув у мряку, що вже перейшла в дощ. Тільки-но я вистромив з води голову, як з уст у мене вихопився голосний крик полегкості й жалю. Моїми устами волали душі всіх загиблих за цей місяць людей, які зовсім не хотіли гинути. До горла підступила нудота, мене вивернуло, і я мало не поринув знов, але сяк-так дістався до берега, виліз із води й сів біля містка чекати.