Смерть — діло самотнє - Бредбері Рей Дуглас (книги бесплатно читать без txt) 📗
Але дивився вниз, на рукави свого піджака, що не прикривали кощавих зап'ястків, і на патьоки від дощу та поту після нічних ходінь. Здавалось, костюм збігається на ньому просто в мене на очах. І Шренка аж корчило в його блідій шкірі під костюмом.
Я вирішив іти в напад.
— Боже, та ви ж гниєте оце просто переді мною! Дивитися на вас гидко. Ви ненавидите всіх і все, ненавидите цілий світ. Самі ж мені щойно сказали. От і накидаєтесь на людей зі своїм брудом, зі своїм гнильним духом. Ваша смердюча білизна — ось ваш прапор, і ви піднімаєте його на щоглу, щоб отруювати вітер. А. Л. Шренк, п'ятий вершник Апокаліпсиса.
Тепер він посміхався, його виповнювала радість. Своїми образами я тільки тішив його. Віддавав йому належне. Його «я» тріумфувало. Сам того не підозрюючи, я кинув у пастку шматок сиру, і здобич ось-ось мала попастися.
Що ж далі? Боже мій, ну що, що мені ще йому сказати? Як витягти з нього зізнання? Чим його добити?
А тим часом він уже знов простував попереду, натхнений моїми образами, велично й гордо несучи медалі за смерть і горе, що їх я начепив на засмальцьовану вилогу його піджака.
Ми йшли, і йшли, і йшли.
Боже, думав я, чи довго ще ми отак ітимемо, чи довго розпатякуватимем, чи довго все це триватиме?
Це наче кіно, думав я, одна з тих неймовірних сцен, яким усе немає кінця, — хтось щось пояснює, потім йому щось кажуть, і він знов починає пояснювати.
Ні, не може бути.
Так воно й є.
Шренк не певен, чи все я знаю, і я також не певен, чи знаю все, і ми обидва намагаємося вгадати, чи немає в другого зброї.
— І обидва боягузи, — мовив Шренк.
Мабуть, я, сам того не помітивши, прошепотів останні слова.
А Шренк почув і докінчив мою думку.
— І обидва не зважуємося це перевірити.
Тесля йшов далі. Устриця плентала за ним.
Ми йшли.
І то не була сцена з якогось доброго чи поганого кінофільму, де люди все говорять та говорять, — ця сцена розгорталася пізнього вечора, і місяць то зникав, то виринав з-за хмар, і туман усе густішав, а я вів розмову з ідіотсько-психіатричною тінню Гамлетового батька.
Шренк… Як же все воно почалося? Закінчив коледж, почепив на двері вивіску приватного практика та й зажив собі, мов равлик у своєму домку, аж поки котрогось там року, вже й не згадати, стався великий землетрус, коли йому ушкодило не тільки руки-ноги, але й голову, і він зірвався вниз довгим схилом, та не на санчатах, а на власній кощавій спині, й не було на тому шляху жодної жінки, щоб пом'якшити падіння, полегшити кошмар, утерти нічні сльози й розвіяти вранішню зненависть? І, прокинувшись одного ранку, він побачив, що опинився… де?
У Венеції, штат Каліфорнія, і то вже коли остання гондола давно відпливла в небуття, вогні над каналами погасли, вода взялася нафтою і в неї звалили старі циркові фургони з клітками, за гратами яких рикала тільки припливна хвиля…
— «Ті, що в мій список попадуть, — промовив я, — уже од мене не втечуть».
— Що? — спитав Шренк.
— Є така пісенька, «Мікадо», — пояснив я. — Вона ніби про вас. «Засади всі мої ясні, і хай поможе бог мені. Щоб кожному покара — по вині, покара — по вині». Самотні душі. Всі, скільки їх є. Ви заносите їх у свій список, і, як співається в тій пісеньці, вони од вас уже не втечуть. Вина їхня в тому, що вони облишили спроби чогось досягти або й ніколи не пробували. Хто не мав хисту, хто зазнав поразки, хто зневірився. А їхньою покарою, о господи, стали ви.
Шренк знов запишався й виступав, наче півень.
— Ну-ну, — мовив він, тримаючись попереду. — Ну-ну.
Я зарядив язика, націлився й пальнув.
— Як мені здається, — сказав я, — десь тут поблизу має бути відтята голова Скотта Джопліна.
Він не зміг стримати мимовільного поруху, і його права рука шарпнулася до кишені засмальцьованого піджака. Вдавши, ніби просто пригладжує піджак, він задоволено поглянув на свою руку, тоді відвів очі й попростував далі.
Перший постріл влучив у ціль. Я зашарівся з радості. «Детективе-лейтенанте Крамлі, — подумав я, — побачив би ти мене зараз!»
Тоді вистрілив удруге.
— Канарки на продаж, — промовив я тихим голосочком, тихим і тонким, як оті вицвілі, написані олівцем літери на картці у вікні старої. — Канарки.
Тепер його ліва рука з таємною гордістю порвалася до лівої кишені.
О боже, подумав я, він носить при собі оті клапті старих газет із пташиних кліток!
Як в око вліпив!
Шренк простував далі. Я йшов за ним.
Мішень три. Приціл три. Плі!
— Лев'яча клітка. Старий з трамвайної станції.
Його підборіддя ледь помітно хитнулося до нагрудної кишені.
Побий мене бог, отам і лежить жменька конфетті з квитків на трамвай, яким той старий так нікуди й не поїхав!
Шренк борознив туман, не маючи і найменшої підозри, що я один по одному накриваю, як метеликів сачком, його злочини. Він являв собою живий образ щасливого дитяти в царині Антихриста. Його крихітні черевички дрібно стукотіли по мостинах. Він аж променився з утіхи.
Що ж далі? Думки закопошились у мене в голові. Ага, так.
Перед очима мені постав Джіммі в коридорі старого будинку, зі своїми новими «кусачками» в роті, що від вуха до вуха розтягся в усмішці. І Джіммі у ванні з водою, перевернутий долілиць, при самому дні.
— Штучні щелепи, — сказав я. — Верхня й нижня.
Хвалити бога, цього разу Шренк не погладив себе по кишені. А то б я ще зайшовся моторошним сміхом на саму думку, що він носить при собі той мертвий вискал. Його швидкий погляд через плече сказав мені, що щелепи зосталися (чи не в склянці з водою?) у нього вдома.
Мішень п'ять, приціл, плі!
— Собачки-танцюристи, барвисті папуги!
Шренкові черевички по-собачому задріботіли по мостинах. А очі ковзнули до лівого плеча. На тканині були сліди пташиних кігтів і посліду! Один із птахів П'єтро Массінелло також залишився в хатині на помості.
Мішень шість.
— Марокканська фортеця на Аравійському морі.
Маленький, наче в ящірки, Шренків язик ледь помітно лизнув пересохлі губи.
Отож і пляшка шампанського Констанс Реттіген стояла десь там позаду, на книжковій полиці, підпираючи сонного де Квінсі й похмурого Гарді.
Знявся вітер.
Я здригнувся, бо раптом відчув, що оті сотні цукеркових обгорток, і всі мої, із шелестом полетіли понад нічним помостом навздогін Шренкові й мені, немов примари голодних гризунів з далекого минулого.
І ось настав час сказати те, чого я ніяк не міг сказати, але зрештою примусив себе: останні жахливі й сумні слова, які пекли мені язик і роздирали груди.
— Старий будинок опівночі. Напхом напханий холодильник. «Тоска».
Мов чорний диск, що його метнули через усе місто, перша платівка «Тоски» впала на поміст і, хилитаючись, ковзнула під двері темної хатини А. Л. Шренка.
Виголошуючи свій довгий список, я ледве стримував суперечливі почуття, що по вінця переповнювали мене в ці хвилини: істеричний розпач, жах, радісне усвідомлення власної кмітливості, огиду до самого себе, глибоку душевну скорботу. Першу-ліпшу мить я міг зірватися в танок, завдати удару, нестямно закричати.
Одначе перший озвався Шренк. Очі його мрійливо мружились, так ніби він прислухався до арій Пуччіні, що ледь чутно, але безугавно звучали у нього в голові.
— Та гладуха тепер мирно спочиває. Їй потрібен був спочинок. Я дав їй його.
Що було далі, я майже не пам'ятаю.
Хтось дико закричав. Я. І хтось іще закричав. Він.
Моя рука зметнулася вгору, стискаючи ціпка Генрі.
«Убий його! — майнула думка. — Вбий!»
В останню мить, коли важкий ціпок рубонув повітря, Шренк устиг відскочити назад. Ціпок ударив у поміст і вирвався в мене з руки. Він з грюкотом упав на мостини, Шренк наддав його ногою, і ціпок, перелетівши через край помосту, впав униз на пісок.
Мені лишалося тільки кинутись до того чоловічка з голими кулаками, але він швидко відступив убік, і я нараз спинився, відчуваючи, як урвалась у мене всередині остання струна.
