Багряні жнива Української революції - Коваль Роман Миколайович (книги онлайн бесплатно txt) 📗
По обіді 15 листопада, не чекаючи кінця робочого дня, Антон Гнатівський, студент Кам’янець-Подільського університету, побіг до свого нерозлучного товариша В., щоб порадитись, як бути далі. По дорозі здибав кількох знайомих.
— Ви ще не поїхали?! — ледь не закричав він. — Чому?! Як же ви можете лишатись?!
Очі Антона розчахнулись від здивування. Раптом він побачив свого товариша.
— Ти до мене? А я до тебе!
Радились, не підозрюючи («бо ж на Північному фронті добре!»), що стежка їхня вже стрімко стелилася на чужину.
Після розмови Гнатівський майнув додому, швидко зібрався. О 6-й вечора, вже з речами, йшов він по Резервуарній. Біля Маріїнської гімназії карбували крок юнаки військової школи та сумно співали «Подай, дівчино, хустину, може, у бою загину».
Їхній спів викликав у Антона сльози. Зійшовшись на мосту з юнаками, далі він вже не міг відірватися від їхньої колони.
Йдучи поруч, минув із ними кілька вулиць. А хлопці співали:
Щоб перемогти смуток, юнаки заспівали веселої.
«Але чи може бути що сумнішого від цієї веселої?!» Коли від журливої хотілось плакати, «то тут мало було тихого плачу, бо ти чув, як ці молоді душі чужим зараз для них веселим співом силкувалися заглушити в собі болючий крик: «Я ж жити хочу!..»
Увечері, отримавши благословення батьків товариша і озброївшись ціпками, друзі вирушили в дорогу. На каланчі в цей час пробило 20-ту годину.
За Довжиком, під лісом, зустріли товаришів, що служили при батареї. Розмова оптимізму не додала…
О четвертій ранку примандрували до Ланцкоруня. Місто було переповнене евакуйованими установами. На вулицях та дворищах — підводи, підводи, підводи… А хати по вінця набиті втікачами.
Тож розляглися на дровах на якомусь подвір’ї.
Та невдовзі холод загнав їх до хати.
На долівці лежало п’ятеро хворих козаків. Господарі, очевидно, не дуже доглядали за ними — тяжкий запах про це свідчив. Незважаючи на ці прикрі обставини, змучені дорогою, товариші за кілька хвилин лежали в ногах у козаків і спали.
По шостій із тяжкими від смороду головами вийшли на свіже повітря, а о 8-й вже йшли дорогою на Городок. Переганяли навантажені підводи, на яких високо сиділи жінки, а з-поміж пакунків виглядали дитячі голови.
— Україна відступає! — гірко казав слідом за селянами Антон.
По обіді 16 листопада промайнула чутка, що в Городку вже більшовики, що краще триматись ближче кордону і направлятись на Гусятин або Сатанів, куди поїхали установи Української Народної Респубілки…
Вже на еміграції Гнатівський довідався, що третина юнаків військової школи, з якими 15 листопада він крокував вулицями Кам’янця-Подільського, «полягла другого дня»… І лише пісня «А серед поля гнеться тополя» звучала в його серці.
68. Як не треба будувати державу
1917 року, коли на Батьківщині відбувались визначальні для неї події, Володимир Мордвинів примхою долі опинився на Тереку, серед чужих людей — терських козаків та кавказьких тубільців. Прагнення було одне і виразне: якомога швидше вирватися з Кавказу і повернутися на рідну Україну.
16 лютого 1918 року з Владикавказа почався його шлях на Батьківщину. Їхав потягом через Армавір. Пасажири з тривогою вслухались у громове гуркотіння гармат — десь за обрієм кубанські козаки вели боротьбу проти більшовиків…
Під Ростовом Володимир потрапив «уже в цілком большовицьку зону, і те, що я там бачив, — згадував він, — тяжко описати. Те ганебне знущання над людьми і те безглузде винищення людей людьми, в котрих прокинувся раптом хижий звір, — не може (бути) змальовано (і) найяскравішими фарбами… Та це ще були пуп’янки, тут ще не почувалося того безмежного національного антагонізму, що довелося мені спостерігати пізніше».
Хоч і з труднощами, Володимир все ж дістався Катеринослава. Далі поїзди не ходили: комендант станції пояснив, що біля Знам’янки — бої. Та оскільки на станціях, зокрема і на вокзалі Катеринослава, скупчилися переважно військові, яким «сам дідько був за брата», то їхня рішучість і відкрила дорогу на північ: під прикриттям кулеметів, всупереч волі коменданта, який обіцяв кожного, хто порушить його заборону, розстріляти, потяг рушив на Кременчук.
На Батьківщину Володимир Мордвинів повертався з важким почуттям. Він зауважив, що на більшості станцій, які траплялися по дорозі, військовими комендантами або комісарами майже виключно були «сопливі жидки», віком від 18 до 25 років (у своїх спогадах автор рішуче зазначив, що не є юдофобом, а лише констатує факт).
У Кременчуці Володимир став свідком двогодинного бою між німецькими військами, що підійшли із заходу, та більшовиками, які тікали з міста. Бій відбувся під станцією Потоки. Хоч більшовики чинили запеклий опір, та все ж були вщент розбиті німецькими лицарями…
Лише на початку квітня Володимир Мордвинів осягнув мету своєї подорожі — й опинився в Києві. В столиці української демократичної республіки не було чути української мови — попри те, що вона була визнана державною. «Навіть на Кавказі, — стверджував Мордвинів, — частіше чув я рідну мову…»
Його зачислили на попередню посаду в Державному банку — касиром. Незважаючи на те, що «було віддано силу наказів про українізацію у всіх галузях діловодства й суспільного життя», попри те, що більша половина службовців київської контори Державного банку були українцями за походженням, навкруги лунав «всєпонятний», а з усіх закутків чулося «глузування з українців, або, як… тоді висловлювались кацапи, «щірих», діловодство ж велося на такому неможливому жаргоні, що його не міг би зрозуміти ні українець, ані кацап…» У всьому відчувалося щось непевне, «старшина банківська дивилася на справу українізації як на щось тимчасове й напружено чекала… повернення до старого російсько-монархічного ладу».
Одного дня ці люди справді прокинулися в монархічній державі — тільки не російській, а українській. До влади прийшов Павло Скоропадський, якого на з’їзді хліборобів обрали гетьманом.
На думку Володимира Мордвиніва, «гетьман Скоропадський був усім чужий і нікому не відомий», тоді як члени Центральної Ради «були всім відомі старі українські діячі». В цій фразі Мордвинів зраджує свою невійськовість — адже Скоропадський був відомою (і популярною!) фігурою у військових та вільнокозацьких колах, та й у колах російської аристократії. Інша справа, що він досі не брав участі в українському русі. Але ж кожний починає своє сходження із першого кроку. Та й що з того, що Володимир Винниченко віддавна був відомий як літератор і революціонер, а Михайло Грушевський — як історик? Головне ж, як вони використали свій досвід — на користь чи шкоду Україні.
У своїх спогадах Володимир Мордвинів поставив запитання: «Що спричинилося до такої великої катастрофи, до тяжкої, сумної трагедії цілої, колись великої, нації?» Якби на це питання випало відповідати мені, то я якраз і вказав би на діяльність Винниченка і винниченків — україномовних більшовиків у вишиваних сорочках. Це справді була одна з вагомих причин нашої національної катастрофи.
Саме люди цього типу і розвалили Українську Державу Гетьмана Павла Скоропадського. Павла Скоропадського, який зі шкільної лави мріяв про те, що прийде час і він стане «малоросійським гетьманом». Ба більше, з дитячих років він вірив у свою зірку, переконуючи товаришів із Пажеського корпусу, що обов’язково буде гетьманом.
Збереглося цікаве свідчення дійсного статського радника камергера Володимира Гурка, що, коли Павло Скоропадський справді став Гетьманом України, честолюбство у нього настільки «розігралося», що він «мріяв про збереження звання гетьмана і після відновлення Росії». Сучасники стверджували, що Скоропадський хотів, визволивши Росію від більшовизму, приєднати всеросійський престол «до малоросійського гетьманства». Російські шовіністи були обурені тим, що гетьман скрізь підкреслював своє «щире українство» через «посилене вихваляння українських славнозвісностей — Шевченка і Мазепи», до того ж, за висловом Володимира Гурка, «совершенно зря клеймя будто бы испытанный Украиной в течение двух с половиной веков русский гнет»…
