Багряні жнива Української революції - Коваль Роман Миколайович (книги онлайн бесплатно txt) 📗
Страх за своє життя додавав м’язам сили.
Врангелівці посувались безладно: їхні частини змішалися, і командири втратили можливість хоч якось впливати на цей неорганізований натовп. Один лише загін Чорної Хмари «все ще слухав команди». Козаки розуміли, що поміж ворогом їхня «сила і право» в організованості.
Час од часу чулися постріли — то добивали присталих коней…
На відпочинок стали в селі Сали, що розкинулося на двох горбах. Довгий час напівзігнуті ноги набрякли як колоди і відмовлялися слухати. Тож Микола Леонтович навіть не злазив із коня, побоюючись, що не зможе на нього потім заскочити. Отак верхи і перекусив хлібом та бринзою, яку виніс йому грек. А кінь у цей час смикав із копиці сіно.
Поїсти як слід не вдалося: пролунав сигнал збірки. Мерщій запхавши рештки їжі в торбу, що висіла коло заднього в’юка, загнуздав коня і рушив услід за своїм відділом.
Неподалік другого горба, що лежав посеред села, коні останньої тачанки вийшли з послуху і не хотіли йти вгору. Тоді один із вершників кинув позаду них гранату. Перелякані коні вмить винесли тачанку на самий вершечок. Так виїхали з села…
У Старому Криму виявилося, що отаман Хмара і командир полтавців, не дочекавшись своїх, поспішили вперед. Хоч вже вечір нагадував про ніч і всі смертельно хотіли спати, вирішили їхати далі, побоюючись, що більшовики випередять їх і першими увійдуть у Феодосію й таким чином перекриють шлях до моря.
Козаки були страшенно знервовані. Спокоєм вирізнявся хіба осавул отамана Хмари сотник П. Горбунів та командир кінноти Полтавської сотні корнет Б. Іваницький. Власне, вони і вели загін.
Ці старшини здобули серед козаків повагу, їх слухали, а от до інших офіцерів-полтавців ставлення було вороже, їх збиралися вирізати — «як тілько на пароплавах місця не буде». Крім Іваницького, вирішили не зачіпати й капітана К.
До Феодосії залишалось щось із 15 верст… Несподівано попереду загуркотіло і небо вбралося в багряний одяг.
Кавалькада зупинилася. Найперша думка — «большевики в Феодосії». Зблідли обличчя, опустилися руки. Зникла остання надія…
Ситуацію врятував корнет Іваницький. На чолі шести вершників він виїхав на розвідку. За хвилин двадцять у повній темряві наткнулися на кримських татар, які роз’яснили, що у Феодосії вибухають склади боєприпасів.
— А большевік завтра Феодосій, — додали татари.
Отож полегшено зітхнули і знову рушили вперед…
О 2-й годині ночі вже у Феодосії, в адміралтействі, зустріли Хмару й командира полтавців, які повідомили, що вранці буде посадка на пароплави «Дон» і «Володимир».
Та не всім вдалося відпочити в цю ніч: представники місцевого самоврядування попрохали Хмару вислати на вулиці стежі, адже в місті почалося мародерство. Отож довелося Миколі замість відпочинку їхати на Карантин, де розміщувався головний шпиталь…
Повертаючись із Карантину, почув окрик:
— Стой! Кто єдєт?!
— Свій.
— Кто свой?! — Чиїсь руки вже вхопили коня за повід.
— Козак Хортицького полку Катеринославського повстанського коша, — чесно відповів він.
— А! Такіх-то нам і нада. Слазь!
І Леонтович побачив наставлені на нього рушниці.
Може, й пристрелили б його без суду і слідства, та тут з’явився командир цих солдатів, «ґосподін поручік».
Коли приїхали у штаб, Леонтович зрозумів, що потрапив до більшовиків, а точніше до зелених. На щастя, поручник виявився ідейною людиною, болгарським націоналістом. Вів себе делікатно. Тиску не чинив, не погрожував. Звали його Міхо. Він був ад’ютантом капітана Орлова — місцевого партизанського ватажка. Лише вчора — завдяки зеленим — звільнився з ув’язнення. Міхо співчував домаганням і кримських татар, і українців.
Вислухавши розповідь про загін отамана Хмари, поручник виписав Леонтовичу перепустку і відпустив. Наприкінці радив не тікати за кордон:
— Нічєво харошево за граніцей нєт. Скажитє вашему атаману, что зєльоний штаб прєдлагаєт єму присоєдініться к крєстьянской арміі Крима. Всє грєхі єво і єво подчіньонних будут прощєни.
Вже надворі до Леонтовича підійшов один із тих, хто його затримав.
— Козаче! — звернувся він рідною мовою. — Ви українець? З якої місцевості?
— З Полтавщини, а в повстанцях із 19 року.
— Так ми земляки… — зрадів той. — Ну то Бог вам допоможи добратися до української армії. Коли доберетесь, то передайте старшинам вітання від (тут він назвав своє прізвище) і скажіть, що після того, як білі взяли мене в полон, я сидів у в’язниці весь час і тілько вчера був звільнений зеленими. Хай не судять мене і других товаришів, що ми пішли до них…
Свій відділ М. Леонтович знайшов вже в порту. Сіріло. Пристань наїжачилась кількома рядами проволоки. Порубавши її шаблями, вийшли до пароплавів. Але в останній момент, буквально перед їхнім носом, трап піднявся. Пароплав дав гудок, що відчалює. З палуби хтось кричав:
— Нє брать бандітов! Пусть красниє пасєкут іх на капусту.
Та отаман не розгубився.
— Не візьмете?! — голосно перепитав він. — Хлопці, до зброї! Давай кулемети! Повертай гармати!
Ще мить тому ошелешені вісткою, що повантажитися не вдалося, козаки зарухались, навели кулемети, розвернули гармати, залягли у лаву. Дві гармати дивилися жерлами на «Дон», де зі своїм штабом перебував генерал-лейтенант Михайло Фостіков, який і відмовив повстанцям у посадці. Дві гармати позирали на «Володимир», ще дві — на корабель «Корнілов», де розмістився штаб Феодосійського округу.
Микола Леонтович свій тяжкий кулемет «Вікерс» встановив за тумбою, а його товариш уже заклав стежку. На палубах відчули, що козаки гратися не збираються і зараз почнеться стрілянина.
— Даю три хвилини, — закричав Хмара, — спустіть трап, а з інших кораблів най дають катера. Коли ні, то спуститесь на дно.
«Се зробило вражіння, — свідчив Леонтович. — Катери підійшли, і трап спустили». Козаки посипалися у катери, хтось вискочив на трап, а більшість полізла по канатах, що кинули з пароплава.
Леонтович із «Вікерсом» вискочив на верхню палубу і наставив його на капітанський місток «Корнілова» — щоб не робили дурниць, а чекали, коли всі повантажаться.
«Все се я робив, не розуміючи, — розповідав Леонтович, — робив тому, що мені наказували. Всі козаки потім розсказували, що з ними було те саме, що і зо мною. Ні оден не був гідним думати. Нерви у всіх зтомились. Опам’ятався я лише тоді, коли пароплав тихо рушив. Ми покинули берег 30 жовтня 1920 року».
На березі лишилися коні, вірні друзі-товариші, з якими навіть не вдалося попрощатись. Тепер служитимуть більшовикам, виноситимуть їх із біди.
67. Відходила Україна
Кам’янецький обиватель за 1919–1920 роки настільки звик до змін влади кожні кілька місяців, так призвичаївся до грому гармат, побитих вікон, арештів і розстрілів, що вже «спокійно, байдуже приймав ці зміни». Щоб вижити, міщух до кожної влади демонстрував прихильність.
А українська ж шкільна та університетська молодь була душею з тими, чиї гармати гриміли за Довжецьким лісом. Молодь «кидалась до роботи як після сну», намагалась всіляко допомогти українським частинам, тим чи іншим інституціям УНР. Але її завзяття розбивалося на грізних мурах нових ворожих армій.
Не раз сумними очима проводили школярі рідне військо. Та зблискувала в них надія на повернення козацьких лав. «І так два роки приходили, відходили…» Раділи і сумували.
Останній відступ українського війська і уряду в листопаді 1920 року відрізнявся від попередніх. Якщо раніше відходило військо і лише деякі урядовці, то тепер відходила «ціла Україна». Так казали селяни. На цей раз, 14-го та 15 листопада, з Кам’янця-Подільського вже виїжджали всі хто міг.
І не дивно, адже минулого разу більшовики швидко продемонстрували, що помилково залишатися в місті, куди входить Красна армія. Адже для ЧК, її вірної супутниці, було «досить підозри»… А відчуття, що вони тут лише тимчасові господарі, лише підштовхувало «товаришів» до особливої жорстокості. Розстрілювали навіть неповнолітніх. Так загинули юнаки Ю. Приходько, Грищенко, Сакович та інші…
