Божі воїни - Сапковский Анджей (прочитать книгу TXT) 📗

— Так я і припускав, — сказав він. — Не родич, не друг, а в День Померлих приходить до його останків зі свічкою й омелою. І впадає у шал, коли хтось хоче ці останки обісцяти. Бо це ж я на твої власні останки насцяв би, правда? Це ж твої власні кості тут лежать, метре Рупілію Сілезцю, спеце в астральних тілах і буттях. Це твоє тіло померло в цьому підземеллі, але не твоя особистість. Ти астрально перенісся в чужу фізичну форму. У форму того, чию душу ти пересадив у власне тіло. І кого замість тебе тут убив голод.

— Аж вірити не хочеться, — промовив після тривалого мовчання Рупілій Сілезець. — Аж вірити не хочеться, які ж то холерні титани інтелекту марнуються в теперішні часи по в’язницях.

Рейневан залишився сам надовго. На достатньо довго, щоб вирішити, що настала чорна година, і згризти шкуринку хліба, якраз на таку годину збережену. Зникаючи в стіні, Рупілій Сілезець залишив його у страшній самотності, страшній боязні і ще страшнішій муці сподівання. “Повернеться”, - калатало в голові плаксиве сподівання. “Не повернеться, залишить мене тут на погибель, — оживала під черепом логіка, — нащо йому повертатися, що він з того матиме, коли мені допоможе? Залишеного в oubliette і справді забуде, викреслить з пам’яті…”

Угорі замигтіло світло, пролунав брязкіт металу. “Мене витягують звідси, — подумав Рейневан. — Є надія…”

“Хіба що де Бергов утратив терпець, — охолодив надію страх. — І вирішив видушити з мене зізнання в інший спосіб. Мене витягують звідси, але для того, щоб затягнути до катівні…”

Нагорі щось гримнуло, клацнуло, брязнуло, решітка зі скреготом розкрилася, щось застукало і зашкряботіло. Хтось затулив собою світло, з мороку раптом виринув обрис спущеної драбини.

— Вилазь, Рейневане, — пролунав з висоти голос Рупілія Сілезця. Швидко, швидко!

“Я ж не відкрив йому, як мене звати, — дійшло до Рейневана, коли він піднімався драбиною. — Не назвав йому імені, а тим більше фамільярного прізвиська. Або він телепат, ясновидець, або…”

Нагорі виявилося, що власне “або”. А Рейневан застогнав у добре йому знайомих і достойних ведмедя обіймах.

— Самсон!

— Авжеж, Самсон, — підтвердив з легкою ущипливістю Рупілій Сілезець, який стояв поруч. — Позаздрити можна на таких друзів, хлопче. Не найгірших маєш, не найгірших. А тепер далі, в дорогу!

— Але в який спосіб…

— Нема часу, — відрізав чарівник. — У дорогу! Бо дорога вас чекає далека.

Вони піднялися сходами нагору, звідти окуті двері ввели їх до камери тортур, повної знарядь і причандалів, від погляду на які холонула кров у жилах. У кутку, ледве помітні, були дверцята, що вели до вузенького коридорчика. Вони пройшли повз кілька дверей підряд, Рупілій зупинився лише перед п’ятими чи шостими.

— El Ab! Elevamini ianuae! [161]

Двері послухалися жесту і біблійного заклинання, вони ввійшли. Приміщення було повне скринь і пачок. Рупілій поставив ліхтар на одну із них, сів на другу.

— Відпочинемо, — розпорядився він. — Порозмовляємо.

Скриня, біля якої всівся Рейневан, була повна книг. Він стер пилюку. “Culliyyat” Аверроеса. “Ars Magna” Раймунда Лулла. “De gradibus superbiae et humilitatis” Бернара з Клерво.

— Це, — Рупілій широким жестом показав на пакунки, — мої пожитки. Книги і таке інше. Потрібні для роботи речі. Деякі з цих речей мають ціну. Більшість — не має. Більшість — без ціни. Якщо ви розумієте, що я маю на увазі.

— Ти, Рейневане, — Толедо. Хто ти, Самсоне, я до кінця не знаю, але й ти, поза сумнівом, здогадуєшся про суть справи, що дозволить нам зберегти час і зусилля. Отже, без подробиць, які, не ображайтеся, вас анітрохи не обходять, скажу: Отто де Бергов, протягом десяти років мій спонсор і добрий господар, раптом перестав бути добрим, почав ставити вимоги, виконати які я не міг. Або не хотів. Тому з господаревої неласки я мав закінчити в oubliette, голодною смертю. Мені вдалося зробити так, що у льоху закінчило існування моє старе добре тіло. І дух іншої особи, відокремлений від тіла — цього тіла, яким я зараз користуюся. Пересадка відбулася з деяким поспіхом, у поспіху я вибирав і об’єкт. Результат такий, що я у Тросках — усього лише слуга. І як такий я не винесу звідси своїх речей. Речей, до яких я дуже прив’язаний. Дуже прив’язаний, розумієте? Тому угода буде такою: я допоможу вам втекти з замку. Ви натомість повернетеся сюди у строк до двох років і допоможете мені в переселенні. Угоду укладено? Я чекаю.

— Спочатку одна річ, метре Рупілію, — сказав Рейневан, погладжуючи окуття оправи “Енхірідіона” папи Лева. — Я пробрався в Троски, щоб…

— Я знаю, навіщо ти сюди пробрався, — перебив чарівник. — Ми вже на цю тему встигли із Самсоном трохи побалакати. І дещо вже знаємо.

— Це правда, — велет відповів усмішкою на Рейневанів погляд. — Дещо вже знаємо. Не все. Але деякий прогрес є.

— Йшлося не про деякий прогрес, — закусив губу Рейневан, — а про те, щоб знайти спосіб остаточно розв’язати проблему. Тобі саме час, казав ти, Самсоне, повернутися до себе. Ти просив, щоб я доклав зусиль. А тепер, коли можливість на відстані простягнутої руки перед нами…

— Ти не слухав? — знову не дав йому докінчити Рупілій. — Я сказав, що ми розмовляли. Що дещо вже знаємо. Але простягати руку все ще нема до чого, на жаль. Тимчасово.

— Ми вже трохи знаємо, У Празі Самсоном займався Вінцентій Акслебен. Він усе-таки майстер над майстрами. Він стверджував, що йдеться про астральне тіло. І периспріт. Периспріт… Гм… Позитивно блукаючий.

— Блукаючий периспріт, — скривився Рупілій. — Ну-ну. Воістину, видно майстра по гіпотезі. А чи пояснив вам принаймні майстер над майстрами, про що тут насправді йдеться?

Що таке периспріт, знав кожен, хто мав контакт з магією і таємним знанням. Бодай побіжний. Кожного адепта езотеричних наук на самому початку навчання пригощали довгим, заплутаним і в надзвичайно недоступній формі викладеним умовиводом, що стосувався конструкції людського буття. Людина, випливало з умовиводу, складається з фізичного аспекту, себто матеріального тіла, за допомогою якого вона взаємодіє із зовнішнім матеріальним світом, який її оточує. Людина має також душу, збудовану з безсмертного ефіру. Існує також щось, що пов’язує і сполучає душу і тіло, що є посередником між душею і тілом, — це флюїдне тіло, відоме як периспріт, і так далі, і тому подібне.

Хоча ця справа, — принаймні на перший погляд, — здавалася простою, важко було знайти двох магів, які мали би єдину думку стосовно периспріту. Сварилися щодо того, чи периспріт більш примітивний, чи більш ефірний, тобто, згідно зі Смарагдовою Таблицею, більш тонкий чи більш щільний. Не було єдності в тому, чи периспріт постійний, чи змінний. Як і щодо того, на що периспріт справді має вплив, а на що — ні.

Існувала теорія, яка приписувала периспріту просто колосальні роль і можливості. Згідно з нею, від периспріту, який є за природою зв’язкою між матеріальним тілом і ефірною душею, залежить як сила, так і якість цього зв’язку. Іншими словами, він дає тілу більше або менше душі. А периспріт периспріту не рівня. Одних він наділяє славнозвісним “великим духом” і робить їх митцями. Іншим надає великі аналітичні здібності й чинить із них науковців або винахідників. Ще інших, забезпечуючи їм владу над душами, робить вождями і державними діячами. Вибраним дозволяє побачити невидиме, зазирнути в безодні астральних буттів, перетворюючи їх на великих магів, спіритистів, пророків і ясновидців. А ще інші хоч і мають душу, але периспріт їм на неї так поскупився, що все, що вони можуть, — це сидіти в корчмі та пити одне пиво за другим.

Про все це, як було сказано, Рейневан знав давно, це були елементарні знання. Однак після проведеного в Празі обстеження Самсона Акслебен вжив означення “позитивний” і “блукаючий периспріт”, а вони вже належали до вищої школи, і маги “Архангела” пояснили їх Рейневанові тільки трохи згодом. Річ у тім, що зв’язок периспріту з душею був, згідно з більшістю теорій, нерозривним, а зв’язок із тілом — ні. Периспріт, як стверджувалося, може в будь-який момент вирішити, що зв’язок душі з цим тілом йому не підходить. І розірвати зв’язок. Зазвичай, як стверджувалося, периспріт робить це у власне той момент, в який зв’язок виникає, тобто одразу після народження або в перші тижні життя дитини — тому така велика дитяча смертність. Розриваючи зв’язок, периспріт звільняє душу й разом із нею переходить в ефірну сферу, астральну, і залишається там навіки, будучи, — як і сама душа — неприхильним до матеріального світу, негативно щодо нього налаштованим. Однак трапляється, стверджували, що периспріту вдається відокремитися не тільки від тіла, а й від душі. Так стається тоді, коли периспріт, на відміну від душі, налаштований до світу матерії позитивно. Такий периспріт блукає тоді в своєрідній “смузі сутінків” між матеріальним й астральним світом, очікуючи можливості сполучити якесь незайняте тіло з якоюсь тимчасово не прилаштованою душею. Самсон у своїй теперішній духовно-тілесній формі є типовим прикладом такого сполучення.