Божі воїни - Сапковский Анджей (прочитать книгу TXT) 📗
Рейневан мовчав. Горло йому перехопило так, що він не міг ковтнути слину. Льох був страшенно холодний і страшенно смердів. Сморід, здавалося, вибивався з-під прикритого важкою залізною решіткою отвору в підлозі. Хоч сходження під вежу гвинтовими сходами зайняло чимало часу, рівень, на якому вони перебували, не був найнижчим. Нижче було ще щось. Льохи під Панною сягали, певно, самого нутра Землі.
Пахолки повпихали смолоскипи в залізні тримачі. Відкрили зі скреготом решітку в підлозі. У темний отвір, з якого відгонило гнилизною, спустили драбину.
— Злазь, — підтвердив здогади Рейневана де Бергов. — Швидко.
Злізти до самого низу йому не дозволили. Сильно смикнули драбину, Рейневан упав, з висоти гримнувся об втоптану і тверду як камінь долівку, падіння на якийсь час забило йому дух.
— У мене, — озвався згори де Бергов, затуляючи собою ту дещицю світла, яке пробивалася крізь отвір, — колись у Тросках був маг-мудрило, начитаний і красномовний, то він стверджував, що такий льох, як тутешній, називається oubliette. Я в житті не чув, щоб хтось, крім цього мага, вживав це слово. Воно походить начебто з галльської й означає, хе-хе, “забудка”. Я просвічу тебе, чому саме така назва. Так ось, решітку зараз замкнуть, а про тебе забудуть. Абсолютно, також і в тому, що стосується хліба і води. Тому особисто мені більше, ніж галльська, подобається тубільна назва льоху: “гладоморна”. Я заморю тебе голодом, пане фон Беляу. Хіба що ти порозумнішаєш і скажеш мені, хто тебе найняв, з чийого наказу ти мав мене вбити. Попереджаю: брехня і крутійство тобі нітрохи не допоможуть. Я знаю, хто стоїть за замахом, а ти тільки наведеш подробиці. І докази.
Рейневан застогнав, змінив позу. Він забився, але ніби нічого собі не поламав. Згори долетів ляскіт і брязк: замикали решітку.
— Ага, був би забув, — додав з висоти де Бергов. — Чаклунство, якщо тільки ти справді чарівник, тебе не врятує. Маг-мудра-гель, про якого я згадував, наклав на гладоморну спеціальні захисні чари. Він стверджував, що їх би не подолав навіть сам Мерлін. Він не брехав, як виявилося, а виявилося це на його власному прикладі. Він щез там унизу і тепер складе тобі компанію. А якщо звідти не вдалося втекти Рупілієві Сілезцю, то й у тебе нема шансів. Прощавай. А оскільки незабаром ти будеш там унизу пити власні сцяки, то я наперед бажаю тобі здоров’я і смачного.
Кроки і брязкіт металу затихли вдалині. Змовкло відлуння.
І настала тиша, глибока і глуха.
Через деякий час очі Рейневана призвичаїлися до темряви. Настільки, щоб помітити в кутку льоху білий вишкірений череп прикованого до стіни кістяка.
Чутка підтверджувалася. Чарівник Рупілій справді перебував у замку Троски. Перебував і мусив у ньому залишитися. На віки вічні.
Основною проблемою, пов’язаною з магічними амулетами, пояснив колись Рейневанові Телесма, празький чарівник з-під “Архангела”, є питання розмірів. Питання розмірів має навіть більше значення, ніж питання ціни. Відомо, що з чим ціннішого матеріалу виготовлений талісман, тим більша його магічна сила, але що вдієш, до того, що “добре” означає “дороге”, додумалися ще фінікійці. “Купуючи дешево, купиш шайс”, - ця аксіома народилася, мабуть, ще в конторах Тіра і Сідона.
Твердження, що чим більша маса амулета, тим він сильніший, було трюїзмом, але трюїзмом вельми обтяжливим. Адже сама природа чародійних періаптів вимагала, щоб вони були зручними. Талісман мав сенс, коли його можна було носити при собі — в кишені, за пазухою, на пальці. “Що з того, — казав Телесма, — що спресований і висушений лелека дозволяє без проблем читати чужі думки? Що муміфікована нога мерця безвідмовно захищає від пристріту? Де це носити? На шнурку на шиї? Виглядатимеш, як дурень”.
“Залишається, — чарівник закінчував теоретизування практичним висновком, — погодитися з фактом, що амулети, талісмани та їм подібні надаються тільки до слабшої магії, до чаклунства нижчого рівня. А погодившись, треба робити своє — тобто мініатюризувати. Якщо воно не може мати сильнішої дії, то нехай принаймні буде зручнішим у транспортуванні.”
Тож Телесма експериментував багато і з різними результатами. А коли Рейневан вирушав, то отримав у подарунок мідну шкатулочку, розміром ненабагато більшу, ніж два кулаки. У вистелених атласом відділеннях лежало не більше не менше, а дванадцять крихіток. Мініатюризованих амулетів різного призначення.
Ясна річ, Рейневан ретельно оберігав шкатулочку і не наражав її ні на які небезпеки. А оскільки його одноосібна вилазка у замок Троски була з біса ризикованою, шкатулочка залишилася під опікою Шарлея. З деякими винятками. Він узяв із собою два амулети: перстень лікування ран і періапт викривання магії. Крім того, що вони мусили би придатися, обидва талісмани мали ще й ту перевагу, що були непримітні. Лікувальний перстень було вилито з олова: всередині виливок приховував чималий діамант. Періапт викривання магії був із золотого дроту, замаскованого плетенням з кінського волосу.
Непримітність не врятувала лікувального амулета: для мартагузів Гурковця все мало цінність, і олово також. Утративши кожушок, шапку, капшук, пояс і венеціанський стилет, Рейневан втратив і перстень — ще добре, що не разом із пальцем. Натомість застебнутий на руці вище ліктя волосяний періапт викривання не привернув до себе уваги під час обшуку і вцілів. І тепер був єдиною річчю, на яку ув’язнений міг розраховувати.
А розраховувати на щось ув’язнений мусів, причому швидко. Рейневан усвідомив, що відколи він останній раз їв, минули дві доби. Уже сорок вісім годин він не мав ріски в роті. І мало що пив.
— Visum repertum, visum repertum, visum repertum. Cabustira, bustira, tira, ra.
Повторене заклинання дало не більше, ніж вимовлене за першим разом. Стіни oubliette — або, як волів де Бергов, гладоморни, засвітилися, як фосфор, замерехтіли, наче трухляки в лісі. Підтверджувалася невесела істина про те, що на льох накладено якісь сильні захисні чари. Натомість не світився, не давав ані найменшого світла прикований до муру кістяк, у якому Рейневан не міг не вбачати Рупілія Сілезця, видатного теоретика і практика магічних таїнств. Видатний чи ні, Рупілій у вигляді радісно вишкіреного кістяка, на відміну від стін, жодної магії не випромінював, з чого неспростовно випливало, що творіння магів довговічніші, ніж вони самі.
Рейневан трохи підупав духом — він-бо потай сподівався, що періапт дозволить викрити щось таке, що в його становищі виявилося би придатним. Адже Рупілій, будучи чарівником, міг пронести у льох якісь магічні предмети, хоч би в прямій кишці, як свого часу ув’язнений у Вежі блазнів маг Циркулос. Але Рупілій Сілезець не мав при собі нічого. І тому він був тут, підказував Рейневанові глузд, сидів у кутку і вишкіряв зуби серед інших зітлілих і розкришених кісток. Якби в нього булл інші можливості, підказував Рейневанові глузд, він би так н; закінчив.
Суворо наказавши глуздові мовчати, Рейневан приклав амулет до губів, потім до чола.
— Visum repertum, visum repertum, visum repertum…
Його руки трохи тремтіли, шепіт ледве проходив крізь горло й губи. Голод дошкуляв. Спрага — ще більше. Його почало охоплювати дивне, дуже неприємне відчуття.
Почуття відчаю.
Він не знав, скільки часу минуло, як довго він уже був у в’язниці. Він швидко втрачав лік годинам і дням, раз у раз западав на якийсь час у сон, іноді нервовий і моментальний, іноді глибокий, ближчий до летаргії. Чуття його підводили, йому марилися голоси, стогони, голосіння, шкрябання каменя об камінь, брязкіт металу об метал. Десь далеко, він міг би заприсягтися, сміялася дівчина. Хтось, він міг би заприсягтися, співав.
