Якщо на землі є пекло. - Бойко Вадим Яковлевич (читать книги бесплатно полностью без регистрации сокращений .txt) 📗
Несподівано він схопив Володю в оберемок і кинув його її коридор. Потім те яг саме зробив з непритомним капо і замкнув зсередини двері.
7
Володя упав на купу тіл. Справді, людей тут було — ступити ніде. Хворі сиділи й лежали покотом по всіх коридорах. Ревір весь просяк застояним смородом. Практично він мало чим відрізнявся від трупарні, недарма н нього боялися потрапляти. Але як би ти не боявся, а якщо вже не можеш працювати — куди подінешся. А тут смерть уже не здавалася страшним привидом, навпаки — багато хто бачив у ній порятунок. На Володю якраз і чекали тут такі випробування.
На дверях ревіру намальований червоний хрест, але тут від цього символу милосердя і порятунку відгонило святотатством. Його намалювали ніби навмисне для того, щоб поглузувати з в’язнів. Було б доцільніше перефарбувати його в чорний колір. Усі приміщення цього барака забиті хворими й конаючими — переважно дистрофіками. Прямо на цементній долівці на жахливих протягах купами лежали хворі, чекаючи прийому. В напівтемряві, у смердючому, задушливому повітрі немовби повисли стогони, схлипування, лайки, молитви. Декотрі лежать з заплющеними очима, нерухомо, апатично і байдуже — мабуть, непритомні. їх уже ніщо не хвилює, тут і помирають — без надій і бажань. Санітари витягують мертвих за руки або за ноги надвір, щоб звільнити приміщення, і, повернувшись, вишукують інших померлих. «Ну, хто тут врізав дуба? Давай його сюди!» Найняті за миску баланди в’язні вантажать трупи на візок і везуть до трупарні, а звідти знов повертаються до ревіру. Чекають, щоб заробити ще миску баланди.
Години дві Володя лежить у коридорі, слухає дикі стогони, молитви, прокляття і лайки всіма мовами. Хтось жахливо горланить, згадуючи усіх святих, хтось нестямно волає про допомогу, хтось благає змилуватися, хтось когось жорстоко б’є. Знову крик і хльосткі удари по голому тілу — від усього того болить і здригається кожен нерв.
Нарешті Володя попадає в набитий людьми «передбанник». Тут їм наказують роздягтися догола і все своє лахміття разом з гольцшугами скласти під стіною. Б^е з півгодини лежать і сидять голі й босі на цементі в черзі. Ждуть. Поранення, різні травми, нагноєння, дизентерія, жовтяниця, опухлість і брезклість від голоду, дистрофія, апендицит, запалення легень, туберкульоз, тиф, фурункульоз, короста, від якої усе тіло перетворилося на суцільний струп,— чого тут тільки нема! Безконечна низка людських страждань. Останнє коло пекла... Ребра у всіх випирають, нагадуючи пральну дошку, шкіра на тілі пообвисала — стопроцентні кандидати в трупарню.
Через півгодини їх заводять і вносять в кабінет лікаря — відразу десять чоловік. У примітивно обладнаній кімнаті — все, що тут іменується прийомною, реєстратурою, кабінетом лікаря і операційним залом. Дерев’яна тумбочка з журналом записів номерів відвідувачів, стіл, накритий закривавленою клейонкою, шафка з нехитрим інструментом: іржавий скальпель, пара пінцетів, давно затуплена пилка, звичайні монтерські кусачки та звичайна сокира. Поруч — бутиль з бензином для промивки ран, трохи вати і паперові бинти. Оце й усе. Нема навіть йоду. Тут шматують, ріжуть людське тіло, як капусту. Ніяких знеболюючих засобів — двоє дужих санітарів міцно тримають виснаженого дистрофіка, поки лікар відріже йому палець, руку чи ногу. Після таких операцій ніхто, звичайно, не виживає. Але робота кипить і вдень і вночі.
Два роки, пане лікарю... Але повірте: я ще працездатний...
Це справило на німця-лікаря враження. Йому сподобався оцей бідовий хлопець, який жити хоче, але ні про що не просить, та ще й так гарно володіє німецькою.
Гм-м... Ти правду сказав, що міцний. Гарний паросток міцного, здорового кореня. Гаразд, з’їж ось це — і кровотеча припиниться,— каже, подобрішавши, і дає хлопцеві велику, як піджачний гудзик, чорну таблетку пресованого вугільного пилу. Володя розгризає її, намагається проковтнути, але все застряло в горлі.
Добу не їсти і не пити. В першу штубу! — командує лікар.
Двоє натренованих санітарів хапають голого Володю під пахви і волоком тягнуть по забитих людьми коридорах, спритно долаючи усі перешкоди. Виявляється, це найзручніший спосіб транспортування хворих. Оскільки в першій штубі не було де голкою ткнути, Володю поклали в туалетній кімнаті, де вже лежало більше десятка голих, нещасних хворих.
Полежиш поки що тут, а потім переведемо в штубу. Хто-небудь вріже дуба, і місце знайдеться,— пообіцяли санітари і пішли — у них роботи вистачало.
Вікно розчинене навстіж, гуляє скажений протяг, а Володя лежить голий на цементній долівці. Тут можна завити вовком, збожеволіти чи раптово померти від розриву серця. Зуби вистукують дріб, м’язи скручує судома, але Володя конвульсивними рухами все ж таки намагається розтирати заклякле тіло. Поруч лежить уже мертвий. Раптом Володя упізнає в ньому свого ж таки капо. Ще три дні тому він по-звірячому знущався з в’язнів команди «Гаст», а тепер ось сам сконав серед нещасних. У нього на грудях величезне татуювання — розіп’ятий Ісус Христос, під яким напис польською мовою: «Врятуй мене, господи, від лихих людей!..»
«Нічого собі святенник!»—з огидою подумав Володя, проте не здивувався, бо вже взагалі розучився дивуватися. Не відчував і ненависті до мертвого садиста...
З’явився санітар з білизною, забрудненою карболкою. На відміну від інших, він був веселий і балакучий. Цей відгодований, рожевощокий балакун почувався на своїй роботі непогано і любив побазікати. Звали його Хельмут.
От бачите, я ж казав, що переведу вас у штубу. В мене слово - олово! Сказав — зробив, зробив — сотворив, а якщо сотвориш диво — попадеш в рай, як сказано и біблії. Отже — в рай, ворушись, братва! У пас усе швидко й чітко — раз-два і готово! Мертвих відтарабанимо в трупарню для побачення з предками, а вас запрошую в штубу. Там ви будете, як у бога за пазухою,— ніхто не вкраде і не зобидить. Та ви ж найщасливіші люди в світі! — весело базікав Хельмут, але все ж таки допоміг Володі підвестися, одягти білизну і перейти в штубу. Цей Хельмут був цілком терпимим, хоча й носив па грудях зелений вінкель німецького кримінального злочинця.
Нижні три яруси пар були повністю забиті дистрофіками, а на верхньому, четвертому, куди не кожний мав сили піднятися, трохи вільніше. Але ж як туди вилізти? Роздумувати довелося недовго — у санітарів усе «раз-два і готово». Чотири дужі руки спритно гойднули Володю над долівкою — і ось він уже летить на четвертий ярус, як тріска. Навіть здивувався, що не розсипалися кістки. Упав на людей, які тут лежали покотом. Вони зустріли його жахливою лайкою, проте розсунулися, і він якось втиснувся в гурт, відчувши під собою тверді, обчовгані дошки. «Ну що ж, це ліпше, ніж на цементній долівці»,— подумав з полегшенням.
Тут, як і в трупарні, панував запах смерті. Санітари відчинили вікна, щоб «вигнати сморід і зробити морозну дезинфекцію». У відчинені навстіж вікна вривається жорстока зима. Проревіла табірна сирена — відбій! Отже, прожито ще один день!..
Світло погасло. Залишилася блимати підсліпуватим оком тільки синя сигнальна лампочка, немов недремне око самої смерті. Штуба, чотириярусні нари з трьома сотнями доходяг — усе поринуло в могильну темряву. У розчинені вікна летить сніг, але ніхто навіть не думає їх зачиняти — бояться санітарів. Деморалізована, занепала духом, знекровлена маса, уже не здатна ні чинити опір, ні боротися за своє життя. Усі ці люди у таборі щодня ходили поруч зі смертю, однак для багатьох з них досі вона була чимось далеким, туманним. А тепер усі вони відчули її владний, холодний подих...
Володя невидющими очима дивиться в темний простір палати, вщерть заповненої замученим юрмиськом людей. Це похмура оселя марення, туги, страждань, болю і відчаю, де все просякнуте смертю. Біль у животі, в усьому тілі не вгамовується. Юнак уже не може розплющити повік, тільки чує, як гупає кров у скронях. «Значить, я ще не вмер...» І маряться якісь дуже далекі, але яскраві спогади. Дивується, бо ж дивно, що людина, помираючи, може так яскраво бачити в уяві картини свого далекого дитинства — світлого й сонячного, як погожий травневий день, коли він, тоді ще наївний сільський хлопчина, дивився на весь довколишній світ, як на радісне свято, і на його життєвій стежині ще не було ніяких болючих втрат, не було пожежі війни, шибениць, тюрем і концтаборів...
