З мапи книг і людей (Збірка есеїстики) - Забужко Оксана Стефанивна (мир книг TXT) 📗

Штука в тому, що якраз цей ефект особистої присутности — відкритий тільки й виключно сучасникам, у жодних шкільних програмах не передаваний і подальшому транспонуванню не піддатний, — у багатьох випадках змінював перебіг історичних і культурних процесів не менш дієво, аніж тієї-таки особи повне зібрання творів. Бродський колись сказав про Ахматову: вона перетворювала вас на гомо сапієнса уже самим звуком голосу. Не знавши цього, не читавши спогадів сучасників, а судячи єдино за віршами, неможливо сповна оцінити ту роль, котру відіграла Ахматова в збереженні тяглости російської культурної традиції на «великому переломі» сталінщини. Подібно й у нас мусило спливти чимало часу, заки з поступово оприлюднюваних мемуарів проступило з усією сліпучою очевидністю, що двигуном українського «шістдесятництва» були, виявляється, не вірші Драча-Вінграновського-Ліни Костенко — а малопримітна для ширшої публіки (хіба що КҐБ неомильно розпізнана в усій повноті історичного масштабу!) постать Івана Світличного, котрий своєю особистістю якраз і надавав усьому тому рухові і духа, й форми. Бувають такі люди — здатні перетворювати світ, як воду на вино, самим фактом своєї в ньому присутности. За життя вони завжди перебувають ніби в центрі потужного магнітного поля: до них тягнуться, як на світло, навіть випадкові зустрічні. І, може, тільки такі люди в остаточному підсумку і є правдивими рушіями культури.

Соля була саме такою людиною.

Я кажу «Соля» не тільки тому, що ніколи, навіть подумки, не зверталася до неї інакше (мої спроби, на ранній стадії нашого знайомства, «скоротити» її, як те звичайно роблю в стосунку до приятелів, до афектованого «Сольчика» чи «Солюні» вона перекрила негайно ж, висміявши з притаманною тільки їй нещадною іронією, — жодного натяку на сентиментальне «народницьке» сюсюкання не зносила на дух, воліючи вже радше демократичну «Солоху»!). Але справа, звісно, не в моїх приватних звичках. «Соломія Павличко» — то вже факт історії культури: центральна постать в українському літературознавстві 1990-х (тільки про неї єдину можна з певністю сказати, що вона за цей час зуміла створити в науці про літературу свою школу!), засновниця й промоторка українського наукового перекладу (для якого до появи «Основ» у нашій «пострадянській» культурній та освітній інфраструктурі просто не існувало місця!), а крім того, — що менш у нас відомо — перша «культурна речниця» України на Заході (досить зайти на amazon.com, щоб пересвідчитися: мало не все, що в перше десятиліття незалежности потрапила сказати про себе світові освічена Україна: від знаменитих «Листів з Києва» до двох чільних англомовних антологій сучасної української літератури, — пройшло через її руки, а про її місце в історії східноєвропейського фемінізму ще писатимуть дисертації…), і, зрештою, просто незаперечний інтелектуальний і моральний лідер свого покоління (яке по її смерті вмить утратило єдність, розсипавшись на дрібні, керовані локальними амбіціями групки, як бджолиний рій без матки). Все, видрукуване під ім'ям «Соломія Павличко» (неймовірно багато!), ще буде читатися, осмислюватися, перевидаватися, вивчатися в університетських курсах, однак, навіть найретельніше зібране докупи й простудійоване, боюсь, таки не потрапить висвітлити новим поколінням повною мірою, чим насправді була Соломія Павличко в українських культурних процесах кінця XX століття. Бодай тому не потрапить, що в людей — ближніх, і дальніх, а не раз і геть випадкових — Соля (авжеж, «Соля»!) вкладала, цілком безоглядно й не міряючись, чи не більше часу й енергії, ніж у власну наукову й літературну працю. Робила це навдивовижу невимушено, природно-як-дихання і — що вже геть нетипово для української традиції (в якій недарма ж живе віками казочка про паню, котра раз у раз нагадує біднякові: а пам'ятаєш, діду, я тобі дала яєчко?..) — абсолютно недемонстративно, так що навіть зблизька це не впадало в око, якщо тільки не придивлятися спеціально. Щойно в день її похорону, почувши від десятків людей, не раз зовсім незнайомих між собою, одну й ту саму фразу: «Вона змінила моє життя», — я по-справжньому вразилася масштабами її душевної щедрости — тим, наскільки ж вона не жаліла себе на діяльну співучасть у кожному, хто траплявся їй на шляху: і це при тому, що її загальнознаний — і з задоволенням нею ношений! — імідж «залізної леді української літератури» якнайменше годився з образом «жони-мироносиці», і вона перша жорстоко цей образ осміяла б, якби хтось наповажився прикласти його до неї.

Гадаю, річ у тому, що понад усе її цікавили люди. Це та настанова, котра у філософів зветься життєтворчістю, — (а послідовно здійснювана Соля була послідовна до методичности в усьому, хоч би що робила: «Я — німець», — казала жартома), ця настанова породжує в суспільстві наслідки глибокі й далекосяжні, одначе такі, яких не облічиш і під палітурку, для наочности, не вбгаєш. Не існує такого інструмента, щоб прорахувати, як розвивалося б українське літературне й інтелектуальне життя 1990-х, якби не було в ньому Солиного «ефекту присутности» — того магнітного поля, звідки постійно іррадіювали навсібіч її світлоносні імпульси. Її оцінки, навіть мимохідь зронені, переказували з уст в уста — і на них рівнялися. При ній, достоту як при Ахматовій, виструнчувались, бодай тільки внутрішньо, всі, друзі й недруги зарівно (навіть я, при всій нашій багаторічній зажилості, завжди з нею несвідомо «підтягувалась», і в мові, і в манері триматися, — подібно до наших старих аристократок, всіх отих «з дому» Косачівен, Лятошинських, Скоропадських, вона якось непомітно тебе дисциплінувала, змушувала «тримати рівень»). І вже зовсім годі уявити, скільки людей повсякчас «держало її в умі» — як своєрідну санкціонуючу інстанцію власним зусиллям (каюсь, і моєю відруховою реакцією на страшну звістку тієї новорічної ночі 2000-го, коли відринуло перше потрясіння, було зовсім уже еґоїстично-стеряне: а кому ж я тепер нестиму своє написане, на чий «вищий суд» чекатиму із завмиранням серця?..). Своєю присутністю Соля немов утримувала в нашій, такій тяжко занечищеній, суспільній і культурній атмосфері якийсь навдивовижу непохитний еталон гуманітарної норми — в тому первісному, високому значенні слова «гуманітарний», коли воно ще не відділилося від «гуманістичного», — мов світилася шляхетним металом, поруч із яким тільки й дається розпізнати підробку.

Безстрашність, гострий розум, насмішкуватість і абсолютне самовладання (за всі роки близького товаришування ні разу не згадаю, щоб Соломія підвищила голос!) загалом складають вибухову суміш завжди, в будь-якому середовищі. Одначе Солин авторитет творився, думаю, й дечим посутнішим і чи не рідкіснішим: її безупинною, несамовито інтенсивною, за Сартром мовлячи, «заанґажованістю» в безпосередній перебіг життя — в цьому сенсі її сміливо можна вважати останньою європейською «екзистенціалісткою без страху й догани». Вона таки справді щохвилини перетворювала світ довкола себе — свідомо, діяльно й цілеспрямовано: позиція невтручання, відстороненого споглядання була їй органічно чужа, її модусом вівенді був безнастанний завзятий діалог — із живими й мертвими, і то на всіх рівнях, до атомарного, «вуличного» включно. «Знов ти своєї — „нє проходітє мімо“?» — бурчала я, коли ми, вступивши в Бостоні до крамниці хутра, перечіпались об знудженого старушка-продавця — той тільки й спитав, якою мовою ми говоримо, і сповістив, що його батьки також колись приїхали з України, — ну, приїхали, то й приїхали, але Соля вже жвавенько щебетала: really, справді? а хто вони були — Ukrainians? Russians? Jews? Ах, єврейської віри — знаєте, а я в Києві мешкаю біля колишньої центральної синагоги, under the Soviets її, уявіть лишень, перетворено на ляльковий театр, але тепер, коли ми незалежні, синагогу знов буде відбудовано, — тема єврейського відродження в незалежній Україні розвивалась і набирала обертів, старушок (де й поділась його нудьга!), виструнчившись і втягнувши живота, дивився на Солю закоханими очима — можна не сумніватися, що йому випав один із найпам'ятніших днів за всенький час його хутряної служби, — я бурчати то бурчала — «нє проходітє мімо», або боротьба Соломії Павличко з українофобськими стереотипами серед американського єврейства! — проте не милуватися нею не могла: на моїх очах за яких п'ятнадцять хвилин вона найневимушенішим чином перетворила старушкові його батьків на «українців юдейської віри», подарувала йому іншу родинну історію, в якій, замість провербіальних погромів, теплилася свічками посеред Києва красуня синагога, і це було, далебі, презворушливо, — секрет же крився в тому, що зовсім не в «боротьбі зі стереотипами» була тут справа: просто Соля водномить відшукала з незнайомою людиною спільну тему — ту, що була щиро цікава їм обом. І так бувало завжди — і в усьому.