Сьоме Правило Чарівника, або Стовпи Творіння - Гудкайнд Террі (электронные книги бесплатно .TXT) 📗
Звідкись здалеку доносився сухий кашель, що відбивався від стін луною. Схоже, що людей сюди посилали не в покарання, а з метою убити.
Перед одними з залізних дверей стояв чоловік могутньої статури, розставивши ноги, руки за спиною, підборіддя задерте. Він так холодно глянув на Дженнсен, що вона злякалася. Їй захотілося втекти звідси. Чому вона вирішила, що зможе здійснити задумане? Зрештою, хто вона така? Та ніхто, що б там не говорила Алтея!.. Ех, самій би так вірити в свої здібності, як вірила Алтея…
Дивлячись Дженнсен в очі, людина в білому сказав:
— Капітан Лернер. Як ви і просили. — Він повернувся до громили і простягнув руку в бік Дженнсен. — Особистий представник лорда Рала. Так вона говорить.
Капітан похмуро посміхнувся йому.
— Спасибі вам, — сказала Дженнсен людям, які супроводжували її. — Це все.
Людина в білому відкрила рот, але, зустрівшись з нею очима, воліла просто кивнути. І повів двох помічників у срібному одязі і дюжину солдат геть.
— Я шукаю людину, яка, як я чула, потрапив у в'язницю, — сказала Дженнсен капітану Лернер.
— Навіщо?
— Хтось все переплутав. Цю людину взяли помилково.
— Хто сказав, що це — помилка?
Дженнсен вийняла ніж з піхов і, тримаючи за лезо, безпристрасно показала капітану руків'я:
— Я кажу.
Холодні, як сталь, очі вдивився в орнамент на рукояті.
Капітан продовжував стояти в розслабленій позі, загороджуючи собою металеві двері. Дженнсен підкинула ніж, спритно спіймала його за руків'я і одним рухом вклала в піхви.
— Свого часу я теж носив такий, — сказав капітан, кивнувши на ніж. — Кілька років тому.
— Але більше не носите? — Дженнсен натиснула на ніж, і замок піхов клацнув.
Тут же відгукнулося з темряви луна.
Капітан знизав плечима:
— Коли тобі весь час доводиться ризикувати своїм життям заради лорда Рала, це вимотує.
Дженнсен злякалася, що він запитає що-небудь про лорда Рала, і вирішила присікти цю можливість.
— Значить, ви служили ще Даркену Ралу. Тоді мій час ще не настав. Напевно знати його — велика честь.
— Ти явно не знала цієї людини.
Дженнсен злякалася, що не пройшла перше випробування. Вона вважала, що всі, хто служить тут, повинні бути вірними прихильниками лорда. Вона була впевнена, що, вирішивши так, не помилишся. Виявляється, помилишся…
Капітан Лернер відвернувся убік і сплюнув. Тепер він дивився на неї з викликом.
— Даркен Рал був збочений виродок. Я завжди хотів засунути його ніж йому ж між ребер.
Незважаючи на переляк, Дженнсен вдалося зберегти холодну вираз обличчя.
— Так чому ж не зробили цього?
— Коли весь світ божеволіє, бути нормальним не вигідно. Зрештою, я сказав їм, що став занадто старий, і почав працювати тут. І знайшовся кращий за мене, який врешті-решт таки послав Даркена Рала до Володаря.
Дженнсен була приголомшена таким несподіваним проявом почуттів. Вона не знала, чи дійсно ця людина ненавиділа Даркена Рала, чи це тільки слова, щоб проявити свою відданість новому лорду Ралу, Річарду, який убив свого батька і захопив владу. Вона спробувала зберегти спокій:
— Ну, Том казав, що ви — зовсім не тупий. Схоже, він знає, про що говорить.
Капітан засміявся природним, глибоким, розкотистим сміхом, який був настільки несподіваним для людини з такою похмурою зовнішністю, що Дженнсен і сама мимоволі посміхнулася.
— Вже Том той знає! — Він ударив себе кулаком у груди, віддаючи честь.
Обличчя його зм'якло, з'явилася доброзичлива усмішка.
«Знову Том допоміг мені», — подумала Дженнсен. І теж притиснула кулак до серця. Схоже, так і треба було зробити.
— Я — Дженнсен.
— Дуже радий, Дженнсен! — Капітан зітхнув. — Можливо, знай я нового лорда Рала так само, як ти, я все ще служив би разом з тобою. Але до того часу я вже кинув службу і перейшов сюди. Новий лорд Рал все змінив, всі правила, він весь світ перевернув догори дном.
Дженнсен розуміла, що ступає на хиткий грунт. Вона не знала, що мала на увазі ця людина, і боялася ляпнути щось не те. Вона просто кивнула і поспішила пояснити причину своєї появи тут.
— Я розумію, чому Том порадив мені зустрітися саме з вами.
— У чому ж справа, Дженнсен?
Дженнсен глибоко зітхнула. Вона обдумувала майбутнє і була готова приступити до справи.
— Знаєте, ті, хто служить лорду Ралу, не завжди можуть дозволити собі розповісти про те, що ми робимо і хто ми такі.
Капітан Лернер кивнув головою:
— Звичайно.
Дженнсен склала руки на грудях, немов хотіла приглушити биття серця. Вона вгадала вірно.
— Зі мною працює одна людина. Я дізналася, що він потрапив до в'язниці. Мене це аніскільки не дивує. Хлопець виділяється з натовпу, але для наших справ це часто просто необхідно. Характер його місії був такий, що йому довелося з'явитися в Палаці озброєним, і це викликало підозру у охоронців. Раніше він тут не бував, тому не знав, кому можна довіряти. А головне, ми займаємося зрадниками.
Капітан спохмурнів, потираючи щелепу:
— Зрадниками? У Палаці?
— У нас немає повної впевненості, але, схоже, що сюди вліз противник, якого ми і намагаємося відшукати. Тому хлопець не міг нікому тут довіритися. Якби чужі вуха почули, хто він насправді, виникла б небезпека для багатьох з нас. Я сумніваюся, що він назвав своє справжнє ім'я, хоча міг — Себастян. Знаючи, в якій ми небезпеці, він розуміє, що, чим менше скаже, тим менше ризику буде для решти членів нашої команди.
Капітан уважно слухав і, схоже, був поглинений історією.
— Жоден в'язень не назвався таким ім'ям. — Він знову насупився. — Як виглядає твій хлопець?
— На кілька років старший за мене. Блакитні очі. Коротке сиве волосся.
— Є такий.
— Тобто інформація виявилася вірною? Він у вас? — Дженнсен хотілося струснути цю людину, хотілося запитати, чи не заподіяли чи вони Себастяну страждання, хотілося кричати, щоб його негайно випустили…
— Так, він у нас. Якщо ти говориш саме про ту людину… У всякому разі, він підходить під твій опис.
— Добре. Мені треба, щоб його випустили. У мене термінова справа, і я не можу дозволити собі ніякої затримки. Нам необхідно відразу забратися звідси, поки слід ще не охолов. І буде краще, якщо з його звільнення не влаштують спектаклю. Нам треба вислизнути непомітно, щоб було якомога менше контактів з солдатами. Можливо, вороги прониклишли в саму варту.
Капітан Лернер схрестив руки на грудях і, зітхнувши, нахилився до неї, як старший брат до молодшої сестри:
— Дженнсен, ти впевнена, що це один з ваших людей?
Дженнсен боялася переграти свою роль:
— Його вибрали для цього завдання спеціально. Дивлячись на нього, ніколи не скажеш, що він один з наших людей. Себастян вміє так підійти до ворога, що у них не виникає ніяких підозр.
— Але ти впевнена, що знаєш, що у нього на серці? Ти впевнена, що він не збирається завдати шкоди лорду Ралу?
— Себастян один з наших — в цьому я впевнена. Але я не впевнена, що людина, яку ви затримали, це мій Себастян. Я повинна подивитися на нього. Якщо це Себастян, я повинна дати йому прочухана і нове завдання.
— Добре! — Капітан Лернер рішуче кивнув головою. — Якщо це той чоловік, я, принаймні, взнаю його ім'я. — Він повернувся до залізних дверей і засунув руку в кишеню, за ключами. — Якщо це він, йому пощастило… Ти прийшла перш, ніж одна з цих дамочок в червоному встигла поставити йому питоси. З нього б вичавили не лише ім'я. Так що він і сам вберігся, і тебе вберіг від неприємностей.
Дженнсен охопила бурхлива радість — Морд-Сіт не встигли замучити Себастяна тортурами.
— Коли займаєшся справами лорда Рала, тримаєш рот на замку, — сказала вона. — Себастян знає ціну мовчання.
Капітан хмикнув, погоджуючись, і повернув ключ. Гулко клацнув засув.
— Заради нинішнього лорда Рала я готовий тримати рот на замку, навіть якщо всі Морд-Сіт почнуть задавати питання… Втім, ти краще за мене знаєш лорда Рала, так що немає необхідності пояснювати це.
