Інферно - Браун Дэн (бесплатные полные книги .TXT) 📗
У його голові спалахнув промінь золотистого світла, і в уяві постав прекрасний образ — приголомшлива бронзова брама, яка сліпуче сяяла в ранковому сонці.
«Тепер я знаю, що мені хотів сказати Іґнаціо!»
І через кілька секунд усі сумніви випарувалися, як роса на сонці, оскільки Ленґдон пригадав, що Іґнаціо Бусоні був одним із тих нечисленних обраних, які мали змогу ту браму замикати.
«Роберте... Для тебе брама відчинена, але мусиш поквапитися».
Ленґдон віддав айфон жінці й щиро їй подякував.
А потім кинувся до Сієнни й збуджено прошепотів:
— Я знаю, про яку браму казав Іґнаціо! Про Браму раю
Сієнна завагалася.
— Брама раю? А хіба вона не на небесах?
— Узагалі-то, — відповів Ленґдон, з іронічною посмішкою прямуючи до дверей, — якщо знати, де шукати, то вся Флоренція є раєм.
—
розділ 53
Я повернусь додому як поет... біля купелі, де мене хрестили...
Ці слова досі відлунювали в голові Ленґдона, коли він вів ('.існну на північ вузьким проходом, відомим, як віа делло (дудіо. їхня кінцева мета була попереду, і з кожним кроком у Ленґдона міцніла впевненість у тім, що вони рухаються и правильному напрямку і їм вдалося відірватися від своїх переслідувачів.
Для тебе брама відчинена, але мусиш поквапитися.
Коли вони підійшли до кінця проходу, схожого на глибоку ущелину, Ленґдон почув попереду гамір. Раптом ущелина, що оточувала їх з обох боків, різко скінчилася — і вони михлюпнулися з неї на величезний обшир.
То була п’яца дель Дуомо.
Цей гігантський майдан зі складною конструкцією споруд був давнім релігійним центром Флоренції, а в наші дні і центру релігійного перетворився на центр туристичний.
— ’яца вже була запруджена туристичними автобусами й натовпами відвідувачів, які купчилися біля знаменитого флорентійського собору.
Вийшовши на південний край майдану, Ленґдон із Сієн- і юю опинилися навпроти бокової стіни собору з його захоп- ливим зовнішнім оздобленням із рожевого, зеленого та білого мармуру. Собор, що приголомшував і розмірами, від яких перехоплювало дух, і майстерністю, із якою він був збудований, тягнувся в обох напрямках, здавалося, безкінечно, і його загальна довжина майже дорівнювала довжині монумента Вашингтона, якщо покласти його на бік.
Попри відмову від традиційного однобарвного мурування на користь надзвичайно яскравої суміші кольорів, ця споруда була суто готичною: класичною, міцною й кремезною.
Ленґдон мав визнати, що під час першої подорожі до Флоренції архітектура собору видалася йому кричуще пістрявою й майже позбавленою смаку. Однак у наступних поїздках він спіймав себе на тому, що годинами придивлявся до цієї споруди, дивовижно захоплений її незвичними естетичними ефектами, і зрештою визнав її приголомшливу красу.
Дуомо, а офіційно собор Санта-Марія дель Фіоре, окрім того, що дав прізвисько Іґнаціо Бусоні, був не лише духовним центром Флоренції, а й джерелом усіляких драматичних історій та інтриг упродовж сторіч.
У складному й неоднозначному минулому цієї споруди були й тривалі й несамовиті дебати про суперечливу фреску Базарі «Судний день» під куполом, і напружений конкурс, на якому вибирали архітектора для завершення самого купола і результати якого спричинилися до гострих суперечок.
Насамкінець вигідний контракт дістався Філіппо Бру- неллескі, і він завершив будівництво купола, найбільшого у свої часи. А нині самого Брунеллескі можна побачити у вигляді скульптури — він сидить собі біля Палацо дей Ка- нонічі, задоволено споглядаючи свій шедевр.
Цього ж ранку Ленґдон, звівши очі на уславлений купол із червоної черепиці, який став неабияким архітектурним досягненням своєї епохи, пригадав, як колись здуру вирішив піднятися на купол, але швидко виявив, що його вузенькі, забиті туристами сходи були такими ж лячними, як і решта тісних конструкцій, де він зазнавав нападів клаустрофобії. Але навіть попри цю обставину, Ленґдон був вдячний долі за тяжкі випробування, пережиті під час сходження на купол Брунеллескі, оскільки саме вони підштовхнули його до прочитання цікавої книги Росса Кінга з такою назвою.
— Роберте, — озвалася Сієнна. — Ти йдеш?
Ленґдон відірвав погляд від купола, збагнувши, що закляк, милуючись красою архітектури.
Вони пішли далі, рухаючись по периметру майдану. Тепер собор був праворуч від них, і Ленґдон помітив, що деякі туристи вже виходили з бокових дверей; завершивши огляд, вони, напевне, уже викреслили собор зі списку об’єктів, де неодмінно слід побувати.
Попереду бовванів безпомилково впізнаваний контур кампаніли — другої з трьох споруд кафедрального комплексу. Зазвичай відома як вежа Джотто, кампаніла не залишала сумнівів у тім, що належала до собору, розташованого поруч. Прикрашена оригінальним рожевим, зеленим і білим облицювальним каменем, квадратна вежа видряпувалася до неба на запаморочливу висоту близько трьохсот футів. Ленґдону завжди було дивно, що ця тендітна споруда простояла багато сторіч, переживши землетруси та негоду, особливо зважаючи на те, що важкій «голові» дзвіниці доводилося витримувати вагу дзвонів, що сягала понад двадцять тисяч фунтів.
Сієнна швидко крокувала поруч, знервовано оглядаючи небо за вежею й побоюючись появи безпілотника, але його ніде не було видно. Натовп був вельми щільний як для такої ранньої години, і Ленґдон навмисне намагався триматися в його гущавині.
Наближаючись до вежі Джотто, вони пройшли повз ху- дожників-карикатуристів, що стояли біля мольбертів і малювали шаржовані зображення туристів — підліток на скейтборді, дівчина з конячими зубами та ключкою ла- крос у руці, двійко молодят, що цілуються, сидячи на єдинорозі. Ленґдона вельми тішило те, що цей вид діяльності дозволили на тій самій священній бруківці, на яку малий Мікеланджело колись виносив свій мольберт. Швидко обігнувши підніжжя дзвіниці Джотто, Ленґдон із Сієнною звернули праворуч і вийшли на майдан перед собором. Тут натовп був найщільнішим, і туристи з усього світу націлювали фотокамери своїх телефонів угору, на мальовничий фасад собору.
Та Ленґдон туди й не дивився, бо прикипів очима до значно меншої будівлі. Біля парадного входу до собору стояла третя, завершальна споруда кафедрального комплексу.
Окрім того, вона ще й була улюбленою будівлею Ленґдона.
Баптистерій Сан-Джованні.
Оздоблений тими самими різноколірними каменями та смугастими пілястрами, що й собор, баптистерій відрізнявся від сусідніх споруд дивовижною формою — це був ідеальний восьмикутник. Ця восьмибічна будівля, яку дехто порівнював із листковим тортом, складалася з трьох чітко видимих шарів-поверхів, які завершувалися вгорі пласким білим дахом.
Ленґдон знав, що восьмикутна форма баптистерію не мала жодного стосунку до естетики й мала прямий стосунок до символізму. У християнстві число вісім означало відродження й відновлення. Цей восьмикутник слугував візуальним нагадуванням про ті шість днів, упродовж яких Господь творив небеса й землю, про один день відпочинку та про восьмий день, у який християни «відроджувалися» й «відновлювалися» через обряд хрещення. Восьмикутники стали звичною формою баптистеріїв у всьому світі.
Ленґдон вважав баптистерій однією з найцікавіших споруд Флоренції, але завжди дотримувався думки, що розташований він був дещо несправедливо. Деінде у світі він став би центром уваги. Одначе тут, у тіні двох колосальних родичів, видавався хирлявим і слабким молодшим братом.
«Якщо відійти вбік, то таке враження зникне», — нагадав собі Ленґдон, пригадавши запаморочливо красиву мозаїку всередині, настільки мальовничу, що найзатятіші шанувальники порівнювали її з раєм.
Якщо знати, куди дивитися, — іронічно сказав Ленґдон Сієнні, коли вони сюди йшли, — то Флоренція — це рай.
Упродовж сторіч цей восьмибічний храм ставав свідком хрещення багатьох визначних постатей, серед яких був і Данте.
Я повернуся як поет... біля купелі, де мене хрестили...
