Час жити і Час помирати - Ремарк Эрих Мария (читаем полную версию книг бесплатно TXT) 📗
— Вона залишилася ще звечора. Така висока блондинка. Пан крайсляйтер любив високих блондинок. Коли почався наліт, я подала їм курку.
— Даму теж убито?
— Так. Вони навіть не встигли як слід одягнутися. Пан Біндінг був у піжамі, а дама в тоненькому шовковому халатику. Так їх і знайшли. Я нічого не могла вдіяти. В такому вигляді! Навіть не в мундирі!
— Не знаю, чи могла бути смерть краща, коли йому вже судилося вмерти, — промовив Гребер. — Він хоч устиг пообідати?
— Авжеж. Зі смаком. З вином і його улюбленим десертом. Пиріг з яблуками на вершках.
— Ну от, бачите, фрау Кляйнерт. Тоді це була прекрасна смерть. Я б колись теж хотів так померти. Вам справді нема чого плакати.
— Але ж це сталося так передчасно!
— Смерть завжди передчасна. Мені здається, навіть тоді, коли людині сповниться всі дев’яносто. Коли похорон?
— Післязавтра о дев’ятій. Він уже в домовині. Хочете на нього подивитись?
— Де це?
— Тут. У підвалі. Тут прохолодніше. Домовину вже забили. Ця половина будинку постраждала трохи менше. Тільки від фасаду нічого не лишилося.
Вони спустилися через кухню до підвалу. Купу черепків було зметено в куток. Пахло розлитим вином та всілякими маринадами. Посередині на підлозі стояла домовина, пофарбована в горіховий колір. На полицях попід стінами валялися перекинуті банки з варенням і консервами.
— Де вам вдалося так швидко дістати домовину? — поцікавився Гребер.
— Партія потурбувалася про це.
— Ховатимуть його звідси?
— Так. Післязавтра о дев’ятій.
— Я прийду.
— Це буде приємно для пана Біндінга.
Гребер здивовано подивився на фрау Кляйнерт.
— На тому світі,— додала вона. — Адже він так добре ставився до вас.
— А з якої,— власне, речі?
— Він казав, що ви єдина людина, яка від нього нічого не хоче. І ще тому, що ви весь час на війні.
Гребер постояв хвилину біля домовини. Він відчував до покійника якусь невиразну жалість, більш нічого, і через це йому було соромно перед заплаканою жінкою.
— Що ви тепер зробите з усім оцим добром? — запитав він, кивнувши на полиці.
Фрау Кляйнерт пожвавішала.
— Візьміть, будь ласка, собі стільки, скільки вам потрібно, пане Гребер. Все одно все це попаде до чужих рук.
— Краще залиште собі. Адже все це зварено вашими руками.
— Для себе я вже дещо відклала. Мені багато не треба. Візьміть собі, що ви бажаєте, пане Гребер. Ті партійні, що сюди приходили, вже позирали ласо на все це. Чим менше залишиться, тим ліпше. Ще, чого доброго, подумають, що ми спекулянти.
— А воно на це схоже.
— Тим паче беріть. Бо коли вони знову прийдуть, все опиниться в їхніх руках. Ви ж були щирим другом пана Біндінга. Вам він віддав би з більшою радістю, ніж їм.
— Хіба в нього немає рідних?
— Батько ще живий. Але ж ви знаєте, які в них були стосунки. Та йому теж залишиться вдосталь. У другому підвалі вціліло чимало пляшок. Візьміть все, що вам треба.
Жінка квапливо пройшла вздовж полиць і вибрала кілька банок. Вона поставила їх на домовину і вже хотіла була дістати інші, але опам’яталася, взяла банки з домовини і віднесла на кухню.
— Стривайте, фрау Кляйнерт, — промовив Гребер. — Коли вже я щось і візьму, то давайте добре подумаємо, що.
Він оглянув банки.
— Це спаржа, голландська спаржа. Вона мені не потрібна. Сардини в олії візьму, і холодець із свинини теж.
— Це правильно. В мене від усього цього просто голова йде обертом.
Вона наклала на стілець у кухні цілу гору банок.
— Це багато, — мовив Гребер. — Як я все це донесу?
— Прийдете вдруге чи й утретє. Чому воно має попасти до чужих рук, пане Гребер? Ви солдат і маєте на це більше права, ніж усілякі наці, що попригрівали тут місця.
«Вона каже правду, — подумав Гребер. — І Елізабет, і Йозеф, і Польман також мають на це право, і я буду справжнісіньким віслюком, якщо не візьму. Це Альфонсові ані допоможе, ані зашкодить».
Пізніше, коли Гребер був уже далеко від руїн будинку, йому спало на думку, що він, власне, лише випадково не поселився в Альфонса і не загинув разом з ним.
Йозеф відчинив.
— Так швидко! — здивувався Гребер.
— Я вас бачив. — Йозеф показав на невеличкий отвір у дверях. — Це я сам зробив. Дуже зручно.
Гребер поклав пакунок на стіл.
— Я був у церкві святої Катаріни. Причетник сказав, що ми зможемо там переночувати. Дякую вам за пораду.
— Молодий причетник?
— Ні, літній.
— Літній. Добрий. Він переодягнув мене в одяг свого помічника, дав притулок на цілий тиждень. А потім несподівано почалася облава. Я сховався в органі. Мене виказав молодий причетник. Він антисеміт. Релігійний антисеміт. Такі також трапляються. Бо ми дві тисячі років тому вбили Ісуса Христа.
Гребер розгорнув пакунок. Потім дістав з кишені банки з сардинами та оселедцями, Йозеф мовчки дивився на все. На його обличчі нічого не поворухнулося.
— Справжній скарб, — промовив він.
— Ми його поділимо.
— Хіба у вас є щось зайве?
— Ви ж бачите. Я одержав спадщину. Від одного крайсляйтера. Хіба вам не однаково?
— Навпаки. Це навіть робить йому честь. Ви так добре знайомі з крайсляйтером, що одержуєте такі подарунки.
Гребер подивився на Йозефа.
— Так, — сказав він. — З цим знайомий. Він був добродушною і нешкідливою людиною.
Йозеф нічого не відповів.
— Гадаєте, що таких крайсляйтерів немає? — запитав Гребер.
— А ви як гадаєте?
— По-моєму, є. Люди бувають безхарактерні, боягузливі або слабодухі і тому стають співучасниками.
— І таких людей роблять крайсляйтерами?
— А чом би й ні?
Йозеф розсміявся.
— Дивно, — сказав він. — Чомусь вважається, що вбивця завжди і скрізь має бути тільки вбивцею і нічим іншим. Але ж для того, щоб коїти жахливі злочини, досить лише час від часу і лише якоюсь часткою свого єства бути вбивцею. Хіба не так?
— Так, — відповів Гребер. — Гієна завжди лишається гієною. Людина ж багатолика.
Йозеф кивнув.
— Є коменданти концтаборів з гумором і есесівці, які ставляться один до одного по-дружньому, доброзичливо. Є також підспівувачі, котрі у всьому вбачають тільки добро і не помічають жахливого зла або навіть проголошують його тимчасовим явищем, суворою необхідністю. Це люди з продажною совістю.
— І боягузи.
— І боягузи, — ввічливо підтвердив Йозеф.
Гребер помовчав.
— Я хотів би вам допомогти, — промовив він згодом.
— Яка тут може бути допомога? Я самотній. Або мене схоплять, або я протримаюсь, — сказав Йозеф так байдуже, неначе говорив про чужу людину.
— У вас немає рідні?
— Була. Брат, дві сестри, батько, дружина й дитина. Тепер їх немає. Двох убито, один помер, інших задушено газом.
Гребер утупився в нього поглядом.
— У концтаборі?
— У концтаборі,— відповів Йозеф ввічливо і спокійно. — Там чудове обладнання.
— А ви звідти втекли?
— Втік.
Гребер поглянув на Йозефа ще раз.
— Ви нас, мабуть, ненавидите? — сказав він.
Йозеф стенув плечима.
— Ненавидіти! Хто може дозволити собі таку розкіш! Ненависть робить людину необережною!
Гребер подивився у вікно, за яким на місці зруйнованого будинку здіймалася купа битої цегли. Слабке світло невеличкої гасової лампи, що горіла в кімнаті, здавалося, ще дужче потьмяніло. В кутку поблискував глобус, якого поставив туди Польман.
— Ви знов їдете на фронт? — співчутливо запитав Йозеф.
— Так. Їду воювати за те, щоб злочинці, які тут за вами полюють, іще якийсь час протрималися при владі. Можливо, вони ще встигнуть схопити вас і повісити.
Йозеф ледь кивнув, не проронивши ні слова.
— Я їду, щоб мене не розстріляли, — додав Гребер.
Йозеф нічого не відподів.
— Я їду, бо якщо я дезертирую, моїх батьків і дружину схоплять, кинуть у табір або й уб’ють.
Йозеф мовчав.
— Я їду, знаючи, що мої аргументи — це не аргументи і заразом аргументи мільйонів таких, як я. Як ви повинні нас зневажати!
