Час жити і Час помирати - Ремарк Эрих Мария (читаем полную версию книг бесплатно TXT) 📗
— Ти підеш до нього, щоб знову його пограбувати?
Гребер засміявся.
— Мені, власне, не хотілося б знову це робити. Але ж нам треба щось їсти. Отак ми і псуємося.
— Ночуватимемо знову тут?
— Сподіваюся, що ні. Я матиму цілий день і щось підшукаю.
Її обличчя на мить спохмурніло:
— Так, ти маєш цілий день. А я мушу йти.
— Я швиденько зберу всі ці манатки, віднесу їх до Польмана і проведу тебе на фабрику.
— Але ж я не можу чекати. Мені вже пора. До вечора! Отже, фабрика, церква святої Катаріни або Біндінг. Ох і цікаве ж життя!
— Під три чорти таке цікаве життя! — вилаявся Гребер.
Він дивився їй вслід. Елізабет переходила площу. Ранок був ясний, а небо стало яскраво-блакитним. На руїнах блищала роса, мов срібна сіть.
Елізабет обернулась і помахала йому рукою. Потім квапливо попростувала далі. Греберу подобалася її хода. Вона ставила ноги так, немовби йшла колією: одну перед одною. Так ходили жінки в Африці. Елізабет обернулася ще раз і зникла за будинками в кінці площі.
«Як на фронті,— подумав Гребер. — Прощаючись, не знаєш, чи зустрінешся знов. Е, ні, к бісу таке цікаве життя!»
О восьмій з дверей вийшов Польман.
— Я хотів спитати, чи ви маєте щось їсти. Окраєць хліба я можу дати…
— Спасибі. Нам вистачило. Чи можу я залишити у вас постіль і валізи, поки сходжу до церкви святої Катаріни?
— Звичайно.
Гребер відніс речі. Йозефа ніде не видно було.
— Може статися так, що, коли ви повернетесь, мене не буде вдома, — сказав Польман. — Тоді постукаєте двічі довго і двічі коротко. Йозеф почує.
Гребер відкрив валізу.
— Просто циганське життя, та й годі,— промовив він. — Я цього не сподівався.
Польман стомлено усміхнувся.
— Йозеф живе отак уже три роки. Кілька місяців він ночував лише в електричках. Їздив у різних напрямках. Він міг спати лише сидячи і через кожних чверть години прокидався. Так було доти, доки не почалися повітряні нальоти. Тепер це неможливо.
Гребер дістав з валізи банку м’ясних консервів і простягнув Польману:
— Я обійдуся. Дайте Йозефу.
— М’ясо? Хіба воно вам не потрібне?
— Ні. Передайте йому. Такі люди, як він, повинні вижити. Бо що ж буде, коли всьому цьому настане кінець? Що взагалі буде? Чи залишиться достатньо людей, щоб почати все спочатку?
Старий якийсь час, мовчав. Потім підійшов до глобуса, що стояв у кутку кімнати, і покрутив його.
— Погляньте сюди, — мовив він. — Бачите? Оцей невеличкий клаптик землі — Німеччина. Її майже можна затулити великим пальцем. Це дуже маленька частина світу.
— Можливо. Проте, вирушивши з цієї маленької частини, ми завоювали чималий шмат земної кулі.
— Шмат — так. Завоювали, але не переконали.
— Ще ні. Та що було б, якби ми змогли цей шмат утримати? Десять років. Двадцять. П’ятдесят. Перемоги й успіхи мають жахливу здатність переконувати. Ми побачили це на прикладі власної країни.
— Ми не перемогли.
— Це не доказ.
— Ні, доказ, — заперечив Польман. — І дуже переконливий.
Його рука в набряклих жилах обертала глобус далі.
— Світ, — сказав він, — світ не стоїть на місці. І коли людина тимчасово зневірилася у власній країні, вона повинна вірити в світ. Затемнення сонця можливе, але ніч не вічна. У всякому разі на нашій планеті. Не слід так швидко капітулювати і впадати у відчай. — Він відсунув глобус убік. — Ви питаєте, чи достатньо залишиться людей, щоб почати усе спочатку? Християнство почалося з кількох рибалок, з кількох віруючих у катакомбах, а також із тих, що вижили на аренах Риму.
— Так. А нацизм з кількох безробітних фанатиків в одній з мюнхенських пивниць.
Польман засміявся.
— Ваша правда. Але світ ще не знав вічної тиранії. Людство просувалося вперед не рівномірно, а завжди ривками, з відступами і судорогами. Ми були надто зарозумілі і гадали, що наше криваве минуле — вже пройдений етап. А тепер бачимо, що варто нам лише озирнутись, і воно нас ту ж мить наздоганяє. — Польман узяв свого капелюха. — Мені пора.
— Ось ваша книжка про Швейцарію, — мовив Гребер. — Її трохи примочив дощ. Я її загубив, але потім знову розшукав і врятував.
— Не варто було цього робити. Мрії рятувати не слід.
— Ні, треба, — відказав Гребер. — Що ж тоді рятувати?
— Віру. Мрії повернуться знов.
— Будемо сподіватись. А то так можна й повіситись.
— Який ви ще молодий, — сказав Польман. — Та що це я кажу? Адже ви й справді ще зовсім молодий. — Він одягнув пальто. — Дивно. Раніше я уявляв собі молодість зовсім не такою.
— Я теж, — додав Гребер.
Йозеф був поінформований точно. Причетник церкви святої Катаріни справді приймав речі на схов. Гребер залишив у нього свій ранець. Потім пішов у житловий відділ. Його перенесли в інше місце, і тепер він містився в природознавчому кабінеті якоїсь школи. Тут ще стояв стіл з географічними картами і засклена шафа з експонатами в спирті.
Службовка відділу поприкладала кількома банками папери. В банках були заспиртовані змії, ящірки, жаби. Стояло тут і чучело білки з намистинками замість очей і горіхом в лапках. Жінка була сива й привітна.
— Я візьму вас на чергу, — сказала вона. — Ви маєте адресу?
— Ні.
— Тоді навідуйтеся й питайте.
— А чи є в цьому сенс?
— Ані найменшого. Перед вами до нас уже надійшло шість тисяч заяв. Краще пошукайте самі.
Гребер вернувся на Янплац і постукав до Польмана. Ніхто не відповів. Він трохи почекав. Потім пішов на Марієнштрасе подивитися, що залишилося від будинку Елізабет. Він згорів дотла за винятком підвалу, де мешкав двірник. Тут побували пожежники. Звідусюди капала вода. Квартира Елізабет більше не існувала. Крісло, що стояло на вулиці, зникло. В стічній канаві валялася пара рукавиць, оце і все. У вікні підвалу Гребер помітив за шторою двірника і згадав, що обіцяв принести йому сигари. Здавалося, це було дуже давно і тепер його обіцянка вже нічого не означала. Та що можна знати наперед? Гребер вирішив піти до Альфонса і дістати сигар. До того ж на вечір однаково потрібні були продукти.
Бомба влучила просто в будинок, і кругом усе залишилося цілим. Сад був осяяний вранішнім сонцем, берези гойдалися на вітрі, яскріли золотисті нарциси. Цвіли перші дерева; здавалося, вони були обліплені білими і рожевими метеликами. Лише Біндінгів будинок перетворився в купу сміття, що здіймалася над глибокою вирвою в саду, на дні якої блищала вода, а в ній віддзеркалювалося небо.
Гребер хвилю стояв і, дивлячись на все це, не вірив своїм очам. Йому чомусь здавалося, що з Альфонсом ніколи нічого не може статися. Він повільно підійшов ближче.
Басейн для птахів був розбитий. Вхідні двері висіли на кущі бузку. Оленячі роги лежали на траві, немовби тут було поховано самого оленя. Килим висів на верхівці дерева, нагадуючи яскравий прапор варвара-переможця. На клумбі стояла сторч пляшка «Наполеона», немовби за ніч тут виріс гарбуз. Гребер підняв її, оглянув і сховав у кишеню. «Підвал, мабуть уцілів і його просто розікрали», — подумав він. Потім обійшов будинок. Вхід на кухню лишився неушкодженим. Він відчинив двері. Всередині щось поворухнулося.
— Фрау Кляйнерт, — покликав він.
У відповідь пролунало голосне ридання. З напівзруйнованого приміщення вийшла жінка.
— Бідний пан! Він був такий добрий!
— Що сталося? Його поранено?
— Вбито, його вбито, пане Гребер. А він же так любив життя!
— Вбито?!
— Атож. У це важко повірити, правда ж?
Гребер кивнув. У смерть завжди важко повірити, навіть коли її бачиш щодня.
— Як це сталося? — запитав він.
— Він був у підвалі. Але підвал не витримав.
— Так, ваш підвал не розрахований на важкі бомби. Чому ж він не пішов у справжнє бомбосховище на Зайдельплап? Адже туди дві хвилини ходи?
— Він не думав, що таке станеться. Та й потім… — Фрау Кляйнерт завагалася. — У нього була дама.
— Що?! Серед білого дня?
