Празький цвинтар - Эко Умберто (читать лучшие читаемые книги TXT) 📗

Увійшовши, жінка розгорнула сукно, яке міцно притискала до грудей, і подала мені два десятки облаток.

— Абат Далла Піккола сказав, що вас зацікавить.

Дивовижно, та я відповів: «Аякже», — і спитав, скільки.

Вона попросила двадцять франків за штуку.

— Та ви здуріли! — відказав я, радше за крамарським інстинктом.

— То ви божевільний, якщо відправляєте чорні меси! Гадаєте, легко за три дні обійти двадцять церков, причащатися, перед тим намагаючись не назбирати у роті слини, ставати на коліна, затуливши обличчя руками, й виймати з рота облатку, не заслинивши її, збираючи їх у торбинку на грудях так, аби ані кюре, ані хтось із прихожан нічого не зауважив? А про блюзнірство, яке я скоїла, й пекло, яке на мене за це чекає, годі й казати. Отож двісті франків, якщо ваша ласка, або я йду до абата Буллена.

— Абат Буллен помер. Вочевидь, ви не згодитесь віддати облатки задешево, — відповів я майже машинально. Втім, зваживши на плутанину у своїй голові, я мусив діяти інстинктивно, не надто розмірковуючи. — Гаразд, пусте, — мовив я до неї й розплатився. Я зрозумів, що, поки я чекаю на якогось зацікавленого клієнта, треба покласти облатки до моєї дерев'яної каплички. Звичайнісінька собі робота.

Загалом, усе здавалося мені знайомим, звичним. Одначе я відчував поряд себе якусь зловісну ауру, що лишалася для мене невловимою. Увійшовши до кабінету, я зауважив, що в глибині кімнати за запоною знаходилися двері. Розчиняючи їх, я вже був певен, що потраплю у настільки темний коридор, що доведеться брати з собою каганець. Коридор нагадував склад театрального приладдя чи комору лахмітника Тампля. На стінах висіло дуже різноманітне вбрання: селянина, карбонарія, дрантя жебрака, форма кондуктора, солдатська гімнастерка та штани, а поряд із вбранням — аксесуари, аби доповнити образ. На дерев'яних полицях стояла дюжина підставок з перуками. А далі, у глибині коридору виднівся coiffeuse [30], подібний до тих, які є в гримерках комедійних акторів, заповнений пляшечками з пудрою, помадами, чорними та бірюзовими олівцями, заячими лапками, пухом, пензлями та щітками.

У якусь мить коридор завернув під прямим кутом, і в глибині я побачив ще одні двері, що вели до кімнати, світлішої за мої кімнати у квартирі, адже світло до неї потрапляло не з вузенького завулка Мобер. Власне, визирнувши з одного з вікон, я побачив, що вони виходять на рю Метр-Альбер.

З кімнати на вулицю вели невеличкі сходи, але на цьому все. Помешкання було схоже на однокімнатну квартиру, щось середнє між кабінетом та спальнею; обставлене простими, темними меблями: стіл, підставка, щоб стояти навколішки під час молитви, ліжко. Поряд із входом — маленька кухонька, а на східцях — chiotte [31] та умивальник.

Вочевидь, це була pied-a-terre [32] того священика, з яким ми, мабуть, були близько знайомі, адже з моєї оселі до його помешкання можна було пройти через двері. Та, позаяк усе навколо про щось мені нагадувало, я мав таке враження, що бачу це помешкання вперше в житті.

Підійшовши до столу, я помітив купу листів у конвертах, на котрих зазначений був один і той же адресат: «Превелебний чи вельмишановний абат Далла Піккола». Поряд з листами лежало кілька папірців, списаних дрібним та гарним, майже жіночим, почерком, який дуже відрізнявся від мого власного. То були чернетки листів: у них не було нічого вартісного, лише подяки за дарунки та листи, які підтверджували призначені зустрічі. Однак той, що лежав на самісінькій верхівці, був плутаним, ніби автор занотовував свої думки, над якими хотів поміркувати. Доклавши трохи зусиль, я прочитав:

Усе видається несправжнім. Почуваюся так, ніби за мною стежать. Треба занотувати, щоб переконатися, що так і є.

Сьогодні 22 березня.

Де ділася сутана та перука?

Що я робив учора? У голові все ніби оповило туманом.

Я навіть гадки не мав, куди ведуть двері в глибині кімнати.

Я знайшов коридор (уперше побачив?), повний костюмів, перук, пудри та гриму, як у акторів.

На драбинній перекладині висіла нічогенька сутана, а на поличці я знайшов не лише годящу перуку, а й накладні брови. З обличчям кольору вохри та ледь підрум'яненими щоками я, гадаю, знову став тим, ким я є насправді: блідим і трохи хворобливим чоловіком. Аскетичним. Отакий я. Хто я?

Знаю, що я — абат Далла Піккола, чи радше той, кого всі навколо знають як абата Далла Пікколу. Проте очевидно, що насправді це не я, позаяк для того, щоб стати абатом, мені доводиться у нього перевдягатися.

Куди виведе той коридор? Лячно дійти до самого кінця.

Перечитати вище записане. Якщо я справді так написав, значить, усе це сталося зі мною насправді. Треба йняти віри писемним свідченням. Хтось обпоїв мене. Хто, Буллен? От хвацько! Єзуїти? Франкмасони? А я до них яким боком?

Євреї, ось хто це міг бути.

У цій оселі я почуваюся в небезпеці. Хтось може, прокравшись сюди вночі, поцупити мій костюм або, ще гірше, бігцем проглянути мої папери. Цілком можливо, що саме зараз хтось розгулює Парижем, переконуючи всіх у тому, що він — абат Далла Піккола. Треба сховатися в Отьої. Може, Діані відомо? Що за Діана?

Отже, нотатки абата Далла Пікколи було залишено тут, але чому ж він не забрав із собою таку конфіденційну інформацію? Це є незаперечним доказом хвилювання, яке його, безсумнівно, охопило. Власне, на цьому й усе, що я про нього знаю.

Я повернувся до помешкання у завулку Мобер і сів за свій робочий стіл. Який же зв'язок існує між життям абата Далла Пікколи та моїм власним?

Певна річ, що на думку мені спав найочевидніший здогад. Я та абат Далла Піккола — це одна особа, й якщо все саме так, то це б усе пояснило: два об'єднаних помешкання й навіть той факт, що до помешкання Симоніні я повернувся, перевдягнувшись абатом, зняв перуку й сутану, а потім заснув. Окрім однієї манесенької дрібнички: якщо Симоніні дійсно був абатом Далла Пікколою, то чому ж я нічогісінько не знав про Далла Пікколу і не почувався абатом, якому геть незнайомий Симоніні? Ба навіть більше, для того, щоб дізнатись, про що думає Далла Піккола, мені довелося читати його нотатки! Крім того, якщо я справді Далла Піккола, тоді я мав би зараз бути у Отьої — маєтку, який він ніби так добре знає й про який я (тобто Симоніні) не знаю зовсім нічого. І хто така Діана?

Хіба що я часом був абатом Далла Пікколою, котрий не пам'ятав про існування Симоніні, а часом — Симоніні, котрий гадки не мав про абата Далла Пікколу. Ото ще новина! Хто ж то мені розповідав про роздвоєння особистості? Цікаво, з Діаною таке трапляється? Що ж то за Діана?

Я вирішив розмірковувати по порядку. Я знав, що у мене є зошит, де я занотовую всі свої справи, тож у ньому я прочитав таке:

21 березня — меса

22 березня — Таксиль

23 березня — Ґуїлло, за заповітом — Бонефуа

24 березня — до Дрюмо?

Гадки не маю, чого б це 21-го я мав плентатися на месу, бо не думаю, щоб я був віруючим. Якщо ти віруючий, то маєш у щось вірити. Чи я у щось вірю? Щось на те не скидається. Отож, я невіруючий. Оце й є логіка. Гаразд, проїхали. Іноді люди ходять на месу з найрізноманітніших причин, і віра не має до них жодного стосунку.

Більш імовірно, що того дня, коли я думав, що був вівторок, насправді була середа, й Ґуїлло прийшов, аби попросити мене переписати заповіт Бонефуа. Насправді було 23-тє, а я думав, що 22-ге. Але що ж сталося 22-го? І що то за Таксиль?

А про того Дрюмо, з яким я мав зустрітися у четвер, уже й говорити не варто. Як же я міг зустрічатися з кимось, коли я гадки не мав, хто я такий? Мушу ховатися, принаймні поки мені у голові не проясниться. Дрюмо… Мені здавалося, що я чудово його знаю, але коли я намагався згадати, у голові виникало таке відчуття, ніби я захмелів від вина.