Розумний і дурень - Карпенко-Карий Иван Карпович (книги TXT) 📗
Завіса.
ДІЯ ТРЕТЯ
Убога, але чистенька хата Гайдабурихи.
Одарка (загляда у вікно). Одним одну дочку маю, та й та не така, як людські діти. Не слуха, все робе по-свойому, а з того свого нічого путнього не виходе. Лихо, та й годі, з нею! Парубки за нею сліпма упадають, а їй тілько б жартувать!.. Отак доковерзується, що після ніхто й не гляне... Аж серце у мене болить, як подумаю, що вона добігається до чого-небудь... І кліпай тоді очима перед людьми! Не видко й досі! І куди повіялася - сама не знаю, а вже пора й проти череди йти!.. Пастуха такого ірода найняли, що як прижене череду до села, то вже й не глядить, куди скотина лізе; вигін попід самою Окунівською левадою, у полі чорно - звісно осінь, а в леваді зеленіє ще; тілько не вийдеш проти череди, то гляди й ускочить худоба в шкоду; а вже Михайло Окунь і батька рідного не помилує-плати штрап! Ні, мабуть, не діждусь, треба замкнуть хату! (Бере замок.) Посидить під призьбою, як прийде.
Хутко входе Мар'яна; біла свита надіта на один рукав. Скида свиту й кладе на піл.
Одарка. Насилу! І де ти вієшся?
Мар'яна. Де була, мамо, там нема! А ви куди зібрались? Дайте мені лишень ключі від комори.
Одарка. Нащо тобі?
Мар'яна. Гість, мамо, прийде!.. Треба хоч сала та огірків дать на закуску! Чого ви дивитесь? Мерщій!
Одарка. Диви, яка багатирка! Вже гостей почала скликать!.. Який там гість?
Мар'яна. Михайло Окунь.
Одарка. Ой Мар'яно, Мар'яно! Не по тій дорозі скачеш ти; гляди, щоб часом не спіткнулась!
Мар'яна. Мамо, не вигадуйте! Чого не знаєте - то краще мовчіть.
Одарка. Нащо тобі Михайло Окунь здався?.. Ти казала, що Данило буде сватать.
Мар'яна. Не журіться! Я знаю, що знаю!
Одарка. Гляди, щоб тії Окуні не покололи рук тобі!
Мар'яна. Я в рукавицях, - не поколють!
Одарка. Здається, двох ти ловиш - не піймаєш ні одного!!
Мар'яна. Я не ловлю ні одного, самі під сітку йдуть, як перепели!
Одарка (здвигує плечима). З тобою не зговориш! І в кого ти така вродилась?
Мар'яна. Сама не знаю! Родилась, як усі, а жить навчилась від людей... Та годі вам, мамо: ви спізнитесь до череди!... Давайте лиш ключі.
Одарка (дає ключі). Тьфу! (Виходячи.) Роби як знаєш!
Мар'яна (сама). Отак краще: "Роби як знаєш!" Не плюйте, мамо, не плюйте, бо ви не знаєте моїх замірів, а в мене голова кругом іде!.. Михайло хлопця прислав сказать, що він нові плете тенета і ввечері сьогодня принесе... Які ж тенета? Не можу розгадать! Мабуть, дознавсь, що сватать думає мене Данило... Чого ж він хоче? Невже заздрість узяла його?.. Звідкіль же заздрість та? Виходить, сам мене він любить... О, ще не зав'яла моя краса, ще і очі мої блищать і манять парубків - я знаю. Хоч до Данила більш лежить моя душа, та байдуже! Любощі - дурощі! Обійдеться і без любові: кохала я доволі без пуття!.. Тепер мені той буде любий, котрий посвата. Цікаво дуже, які тенета принесе Михайло? Тепер піду в комору, закуску принесу. (Виходить.)
Пусто.
Входить Данило.
Данило. Нема нікого! Боже, як серце б'ється! Все моє щастя, всі надії тут, у Мар'яни! Одна, на всім світі одна з щирим серцем прихилилася до мене!.. Ти моя утіха, ти моя й порада. Усміхнешся - і тяжкі думи, що гнітять душу, злетять, мов пташки легкокрилі, і радісно мені, і ясно стане на душі! Де ж вона?
Входить Мар'яна, з хлібом і з мискою в руках.
Мар'яна. Данило?!!
Данило. Я, чого так крикнула? Не ждала?
Мар'яна. Не ждала, серденько моє! (Набік.) Коли б Михайло зараз не прийшов!
Данило. Я несподівано прийшов і несподіване приніс горе!
Мар'яна. Що трапилось таке, Данилочку мій милий?
Данило. Найшлися злії вороги, хотять нас розлучить...
Мар'яна. Які ж там вороги у нас?
Данило. Брат Михайло.
Мар'яна. О, чуло ж моє серце, чуло! Неначе жду чого сьогодня цілий день!.. Що ж він зробив?
Данило. Давно на мене вже він точить зуби і так настроїв батька проти мене, що все йому віддать вони рішили, а я повинен стать робітником Михайла! За це назвав я злодієм його і з батьком посварився... Вони мене прогнали з двору... як стою!
Мар'яна. Що ж маєш ти робить, мій голубе?
Данило. Мене нічого дома не держить, огидло все! Без тебе, ж я не можу жити, моя єдиная утіхо! Порадь же ти мене.
Мар'яна. Не знаю, що й сказать!.. Мені так тяжко стало на душі, що краще утопиться!
Данило (обніма її). Т,ут, біля тебе, я забуваю горе, і коли слово подаси, що ждать мене ти будеш, я все перенесу: піду у найми, добуду грошей - і через рік найбільш ми поберемся!.. Скажи ж мені, голубонько: чи щиро любиш ти мене, чи будеш ждать? Утіш же хворе моє серце!
Мар'яна (зітхнувши). Ох!! А як забудеш ти мене за рік?
Данило. Ніколи в світі, присягаюсь!
Мар'яна. Вони тобі нічого не дадуть і потім, а ти привик в достатку жить, то й будеш послі нарікать, що через мене нужду терпиш.
Данило. Виходить, мало знаєш ти мене, коли так кажеш?.. Доброї душі, щирого серця, дружини вірної, а не багатства я шукаю! Де кохання, там згода є, там щастя! Хто задовольняється малим, у кого душа спокійна, - той щасливий, той багатий!.. Хто ж крутиться, як та в окропі муха, і раз у раз турбується, щоб більше де зірвать, ніколи той щасливим не буває... Такому чоловікові скілько не дай, йому все мало, він все голодний!.. Де ж тут щастя?
Мар'яна. О серденько моє!.. Дурна я, мабуть, бо серцем чую, що так би добре жить було, а розумом не вмію розгадать: чи добре буде так, як кажеш ти!
Данило. Слухай, Мар'яно, серце! Чисте серце - найкращий поводар, а розум часто блудить!
Мар'яна. До тебе тягне мене серце, його я слухать буду, і от тобі моя рука, що ждатиму тебе!
Данило. Тепер щасливий я! Не то, щоб вигнали мене з батьківської хати, нехай би жили з мене тягли, аби моя була Мар'яна, то й під ножем би усміхався! О, як люблю тебе я! (Обніма її.) Серце!
Довгенько стоять обпившись.
Мар'яна. Куди ж ти підеш?
Данило. На линію піду, у Чорноморію. Там, - я читав і чув від нашого учителя, - багато земель є, і дешево земля, а тілько робітник дорогий. Прийду сюди, поберемось та й вернемося знов туди вже вдвох! І як ми там заживемо чудово!
Мар'яна. Дай боже! Нехай тобі господь поможе! Коли ж ти йдеш?
Данило. Завтра вранці.
Мар'яна. О, як же скоро! Хоч би ще день пождав! Мені б так хотілося з тобою довше побалакать, посидіть на самоті, а сюди повинні мати прийти скоро, - помішають... Я до тебе, Данилочку, вийду, як мати заснуть... Пожди мене біля млина...
Данило. І справді! Бач, як я забалакавсь... Тепер вже мені легше на душі: розважила мене ти! (Цілує її.) Бувай здорова! Виходь же, зіронько моя!
Мар'яна. Вийду, вийду!
Данило. Я ждатиму хоч і до світа!
Виходять, Мар'яна його проводжа і зараз вертається; задумується і довго стоїть мовчки.
Мар'яна (одна). Здавалося мені, що все байдуже, що я Данила не люблю, а тілько так пустую; тепер же бачу, що не чужий моєму серцю він! Ох!.. Він поїде відціля... І сумно так, і пусто скрізь зробилося, наче зразу всі чужими стали. Здавалося, у серці все вже перетліло і жить йому не доведеться більш... Що ж це? Чудно і радісно прислухаться, як мертве серце ожива! (Задумується і після короткої паузи, стрепенувшись, ніби злякалась.) А Михайло прийде!! Я й забула!.. Не хочу бачить я його, піду куди-небудь... Данило, серце моє! Нащо ж ти покидаєш бідну Мар'яну?.. Заворушилось серце, б'ється дужче!.. До тебе б'ється, а ти йдеш на цілий рік від мене! Що ж це ти, Мар'яно? Знов серця слухаєш?.. Схаменися! Хіба мало воно тебе дурило, водило? Нащо тобі огонь той роздувать, що вже потух? Тепера знову муки хочеш!.. Дурна! Дурна!! Не вір нікому і серцеві не потурай!.. Серце поводар? Сліпий це поводар! Данило серця слуха - куди ж веде його те серце золоте? За тридев'ять земель, у Чорноморію, шукати хліба, а в батька тік тріщить!.. Чудний ти, мій коханий, а ще чудніща я!!! До тебе лину, серцем лину, а жду другого! Так треба, мабуть, коли так робиться!.. О, чому не встрілись раньше ми з тобою, коли ще молода була, коли у серці у моєму не тлів огонь, а полум'я палало, і розум спав, і жить хотілось тілько серцем? Не перетліло б так воно даремне, бо вміло так колись любить, як ти тепер!.. А зараз Михайло прийде... Не знаю, що зроблю... Що зробиться, те й буде...
