Розумний і дурень - Карпенко-Карий Иван Карпович (книги TXT) 📗

Мар'яна (одна). "У мене ти, як пані, будеш жить, - робити є кому!" Здається, так сказав Михайло? І після цього рік ждать Данила!.. Рік!.. Довгий, довгий, як вік! Ох, який довгий, - чого за рік не перебуде?!.. А діждусь - роби не розгинаючись... Змарнієш скоро, забудеш любощі; а Милий, змучений роботою, вже не пригорне палко, не, обвіє гарячим полум'ям кохання! Усе пройде... Й серце в горі та нужді умре само зарані, як все вмирає. Для чого ж мучиться тепер я маю?.. Е!.. Дурна голова - засумовала! Об землю всі думки такі! Данило тут ще... Я вільна... Серце його бажає - лечу до нього, нехай душа попразникує! А там?.. Що буде там, об тім я завтра поміркую. (Хватає свиту і йде; назустріч їй Одарка.)

Одарка (в дверях). Куди?

Мар'яна. Ніколи, послі скажу! (Вибіга.)

Одарка. Тьфу! І в кого вона така вродилася?!

Завіса.

ДІЯ ЧЕТВЕРТА

Великий курінь над берегом Чорного моря. Рибацький човен; на ньому невід, кодоли. Біля куреня великий казан висить на триногах. Стоять бочки, діжки і перерізи. Шматок невода на палицях сушиться і кінцем своїм з-за куреня виходить наперед кону.

Як піднімається завіса, десь далеко, чуть, тихесенько співають пісню: "Ой по горі, по горі чабан вівці зганяє". Після першого куплета гурт зачина другий, так само ледве чутно, а за коном поблизу співа жіночий голос без музики.

Входить Марта, замислившись, і стає біля куреня, схиливши голову. Тим часом музика приграє до пісні прелюдію.

Марта (співає).

І мати догадалися, і батько догадалися, а Данило не догадується!.. Милий мій, чорнобривий Данилочку, чом же ти не догадуєшся?

Віддали б, якби Данило хоч слово сказав. Батько в ньому душі не чує. Що ж мені робить? Невже самій признаться Данилові, що люблю його? Ох, сором який... Самій сказать парубкові: "Я люблю тебе, Данилочку!" Ні, ні, не скажу!.. А чом би й не сказать! Може, й він любить, та соромиться... І я соромлюсь... та так і розійдемось?! Ой, як тяжко розійтись з милим і не знать, чи він любе тебе? Все одно, що в домовину лягти... Соснові дошки тісної домовини не так давлять, не так тяжко в могилі під сирою землею лежати, як тяжко у серці одинокім носить кохання!.. Сказать йому?.. Легше буде, хоч і дізнаюсь, що не любить. Скажу, хоч на ухо скажу, щоб і самій не чуть своєї речі, а потім все одно, що буде! Прийшла з хутора нарошне, щоб з ним побачиться, а його нема!.. Рибалки десь далеко співають... Там він, там, мій милий! Завидую його товаришам, що дивляться на нього, що розмовляють з ним!.. Хотіла б вітром буть, щоб обвівать його, щоб подихать йому в лице ласкаво!.. Прийди ж мерщій, Данилочку, сюди, щоб глянула на тебе я і побалакала на самоті... Сьогодня послідній день. Рибалки розійдуться, і він піде... А я? Бідна, бідна я! (Плаче.)

Входить 3інько з ціпом у руках. Побачивши Марту, що плаче, підходить до неї і бере її за руку.

Зінько. Не плач, моя голубко, не плач, дочко!

Марта. Ох, тату! Татку, не гнівайтесь на мене, простіть мені!

Зінько. Бог з тобою, що ж ти зробила такого, що просиш прощенія у мене?.. Догадуюсь я, і стара мати казала мені, що ти любиш Данила.

Марта. Не кажіть, тату, мені соромно.

Зінько. Чого ж соромиться, моя єдиная? Давно було б тобі сказать. Твоє щастя - наше щастя. Ти в нас одна, не бідні ми, а такого парубка, як Данило, хоч і наймит він, не знайдеш скоро. Чого ж тут думать довго? Я сам його посватаю. Як бог благословить, то й будете щасливі.

Марта (обніма батька і плаче). Тату!

Зінько. Чого, чого ж, дитино моя?.. Ну годі ж, не плач! Чого ж плачеш?

Марта. Не знаю. Мені легко, гарно і ясно на душі зробилось від ваших слів, а сльози самі ллються. Тату, я побіжу додому, скажу мамі про нашу розмову, розкажу їй, як я люблю дуже Данила, бо мені соромно вам про це казать.

Зінько. Голубко моя! (Цілує її в голову.) Іди ж додому, та нехай там вечерю варять, щоб усього було доволі. Сьогодня рибалки розщитуються, то всі будуть вечерять у нас на хуторі.

Марта. Добре, тату! (Хутко виходить.)

Зінько (один, дивиться довгенько вслід Марті). Дитино моя рідна, дитино моя дорога! Все для твого щастя є у мене: табун коней, повен загін товару, хліба, дякувать господа милосердного, не переводиться і в току, і в коморі, не доставало дружини тобі! І сам бог віта над моєю сім'єю! З далекого краю привів до нас парубка, бідного, наймита, з душею і серцем янгола!.. Дякую тобі, милосердний! (Приглядається.) Що вони там роблять? Здається, ідуть сюди.

За коном співають і наближаються

З посліднім куплетом входять рибалки, молоді і середніх літ. Одягнені всяко: хто в свиті, хто в куртці, хто в чумарці, хто в червоній сорочці навипуск, а зверху демікотоновий піджак, коротший сорочки. Всі веселі.

Всі. А! І хазяїн наш тут, здрастуйте!

1-й рибалка (п'яний, лізе до Зінька цілуваться). Такого хазяїна нема... нема!.. Нігде нема! Я сім літ рибалка, а такого нема... Єй, нема! Дайте я вас поцілую! У руку, у руку! Ви, Зіновій Тарасович... Одно слово... Чого ви смієтесь? Молокососи! Я не то що! Бачить бог! Одно слово... Ех!