Калейдоскоп часу - Денисенко Лариса (книги серия книги читать бесплатно полностью txt) 📗

Я могла пишатися своїм рівним диханням. Щоранковий біг спростить вашу втечу!

– І шо? – Саня виявив розуміння.

– Замість цього я повезла твою кохану жінку до тебе сюди, у твою хрінумань, а ти за це письку мені вирвати пообіцяв? І це справедливо?

– Охрініти. Чого ж ти відразу не сказала? – обурився Саня. – Повертай давай взад. Будемо відзначати-миритися.

І ми відзначили. І помирилися.

– Не боїсь, Арсене, пий, скільки тре, от бачиш, прийшов до нас Миколка. Миколка служить у нас у ДАІ. Він тепер із вами поїде, жодна сука дорогою не докопається. Що ж, я своїх гостей та й не вшаную?

– Слухай, Арсене, а ти чого такий білий? Ти ж грузин? Нє? Фігасє. А хто?

Лєнка Баракіна гладила Санечку по спині, задумливо жувала стрілку зеленого часнику.

– Подруго, я в тебе навік у наймах. От чого хочеш – відразу й засандалю. Чого хочеш, для тебе – бля буду, ВСЕ!

Щуплий місяць прощався з нами.

У багажнику торохкотіла горілка. Мої коліна зігрівав загорнений у целофан шашлик. На задньому сидінні похропував Миколка, що час від часу підбивав носом козирок кашкета.

– Правильні такі пацани, скажи? – усміхався Арсеній. – Спочатку я думав: ну все, попав я з тобою. А потім дивлюся – нє, а все нормальок! Шашлики чудові!

Я теж усміхалася, ранок наливався світлом.

– Тебе вдома не прикінчать? – стурбувався безтурботно п’януватий Арсеній.

– Не повинні. Звиклі вони. Я ж їм подзвонила, окреслила ситуацію.

– Попали вони з тобою, матінко. Ох, і попали, – Арсенію було смішно.

Я витяглася свій мобільний і стерла з пам’яті Санин номер.

2005

Провідниця

Вона подзвонила, коли ми із Серьогою грали в нарди. Я вигравала, а Серьога злився, чухав потилицю, випинав нижню губу й приговорював:

– Що таке? От що це таке, я питаю? Ти ж не вмієш грати, ти взагалі не вмієш грати!

Грати я справді не вміла. А вигравати виходило! Він півгодини мене уламував, щоб я зіграла з ним у нарди. Я все відмовлялася:

– Не хочу грати в ці твої дебільні нарди, я не вмію в них грати й не бачу сенсу. Мені вони нецікаві!

– Правила дуже прості, зовсім не важко запам’ятати, дивись. І що тут складного? – поблажливо посміхався Сергій, покручуючи в руках плямисті кубики.

– Давай краще грати в «кості»! – тицьнула в кубики пальцем я. – Я вмію грати в «кості». Або давай у кістяний покер, га? Теж дуже прості правила, дивися, креслимо таблицю. От це школа. Щоб її закрити, потрібно викинути три рази по три кубики від одного до шести. Незрозуміло? Три рази по три одиниці, по три двійки, по три п’ятірки… ну й так далі, зрозумів? Якщо ти її не закриєш, буде мінус сто балів… А потім ідуть ігри. Пари, дві пари, великий стрит, малий, карі, флеш…

– Навіщо розводити писанину, я не розумію. Ти взагалі пояснювати не вмієш. А ще мама – учителька. Я от ні біса не зрозумів. Але ж ти зрозуміла, що ж тобі тоді незрозумілого в грі в нарди? Граємо в нарди!

І ми почали грати в нарди, тепер він злився, що я виграю. Що в людини за натура така? Який сенс грати із супротивником, що не вміє грати? І який сенс злитися на те, що він виграє?

– Фарт. Це просто фарт. Пре тобі, – заспокоював себе Серьога, невідривно спостерігаючи, як я кручу в руках кубики.

– Ні, це просто жах. Знущання якесь. Знову дубль! Ще й показувати тобі, що й куди переставляти й відкидати?

І тут подзвонила вона.

Розмова Сергія була такою:

– Так, це я. Привіт. Що? Дівчино, ви не… Так, я – Серьожа. Їздив, ну й що? Я вас не… Дівчино, ви помилилися. Так, мене кличуть Сергій, послухай, коза… Дівчино, припиніть істерику взагалі, я не розу… Що? Це взагалі маячня. Не може такого бути. Ні, не може. А я тут до чого? Ну, так. Сергій. Їздив, так і що? Півкраїни туди їздило, ще їм подзвони, мля, дістала. Я культурно говорю, ага. Звідки ви взагалі мій теле… Припиніть! Швидко кажи, давай, коза, хто тобі дав номер цього телефону? Я? Так, ясно, не дзвони сюди більше, зрозуміла? Та тому, що нічого такого не було, я не знаю, хто ти така, зрозуміло тобі? Та пішла ти в дупу!

– Дуже мила розмова. Душевна. Ти буваєш таким зворушливим у розмові з ближніми, друже мій Сергію, – зазначила я, швиденько складаючи нарди.

Серьога буравив поглядом нардову дошку.

– Ще зіграємо?

Задзвонив телефон.

– Це ти знову? Я ж пояснив, що не знаю, хто ти така, Іро, чи як там тебе, зрозумій, не знаю й знати не хочу. І не потрібно сюди дзвонити, зрозуміло? Подруго, слухай, це все – твої проблеми, ясно? Я їх не вирішу. Навіщо ти все це мені розповідаєш? Та манав я це, усвідомила ти чи ні? Усе, бувай здорова.

– Дурниця якась. – Серьога скривився й вимкнув телефон. – Та забери ти ці нарди. До біса! – Він злився.

Я знизала плечима й засунула нарди під дитячу диванну подушку. Маленьку й плоску. Сергій стежив за моїми нардозбиральними маніпуляціями, але це не перешкодило йому підійти до дивана, гепнутися на диванну подушку й загорлати:

– Ви що, змовилися всі мене дістати? Боляче ж!

– Це нарди, – вирішила пояснити я.

Він голосно вдихнув повітря.

– На кого це ти так гиркав по телефону?

Серьога подивився на мене уважно й жорстко випалив:

– А тобі яке діло?

– Цікаво. От приблизно таке, – схарактеризувала я своє діло. Буду я ще злитися на психів. Він зненацька завив і почав розгойдуватися на дивані:

– Скільки разів я собі казав: не бухай у поїзді, Серьоженько, хлопчику, не бухай! Буде тобі гидко по всіх статтях! Бухай або до, або після. От воно й гукнулося. І що я Оленці своїй пояснюватиму, якщо ця тварина постійно буде мені надзвонювати?

Я сиділа незрушно, виражаючи розуміння й співчуття його раптовому прозрінню.

Якийсь час він розмірено погойдувався на дивані та скрипів зубами. Я тихенько прослизнула на кухню, щоб заварити трав’яний чай. Дружина Сергія Лєнка займалася аптекарством: збирала, сушила всілякі травички, щоб додавати в чайок, відновлювати нервову систему. Лєнка піклувалася про здоров’я своїх рідних і близьких. М’ята, меліса, шафран, липовий і акацієвий цвіт та багато інших дбайливо висушених травичок, про існування яких я навіть не підозрювала.

– Пий.

– Не можу, – на диво виразно відповів Серьога. – Розумієш, потрібно щось робити. Я тут порозкинув мізками…

– Підмести за тобою? – спробувала пожартувати я, але мій жарт був зустрінутий крижаним поглядом. Як я могла забути, що не можна отак по-ідіотськи жартувати над чоловіком, якого відвідало злощасне прозріння і якого, між іншим, ти нещадно обіграла в нарди.

– Ну, я в тому сенсі, що розкидані мізки потрібно б підме…

– Та я зрозумів, у якому ти сенсі. Що за жарти дурні?

Іноді давні друзі дивують: виявляється, вони можуть бути істериками. Мені довелося затулити вуха.

– Припини верещати! – закричала я. – Хто це тобі дзвонив?

– Провідниця, – спокійно відповів Сергій.

– Хто?

– Провідниця, блін. Іра.

– Ти щось загубив у купе? Чи підсклянник із простирадлом спер?

– Я загубив? Я спер? Я ніколи нічого не гублю, щоб ти знала. І не краду. Ні, вона, Іра ця, провідниця, щось загубила в купе.

– Що?

– Каже, що втратила голову від любові. Каже, що зі мною.

Такий поворот подій мав би змусити мене замовчати, але – сама не знаю чому – я не мовчала, а наспівувала:

«Когда над планетой этой стелется ночь и человечество отходит ко сну, она уже на посту, готова людям помочь, и провожает на покой Луну, она стоит королевой, машет ручкою левой, в синем кителе она хороша, её важное дело, её нежное тело и до ужаса большая душа, если ты веришь в чудо и ставишь на свою звезду, ты во что бы то ни стало познакомишься с ней, а также всё, что я имею в виду. Какой это кайф, кайф, проводница, проводн…»

У мене полетіла подушка. А потім і нарди. Це було боляче.

– Ах, ти так! Ну, бувай тоді, – розвернулася я.

Сергій підскочив, він був прудким парубком. Розчепірив руки й почав Віциним стрибати біля вхідних дверей.