Mybrary.info
mybrary.info » Книги » Разное » Обвал - Мушкетик Юрий Михайлович (лучшие книги читать онлайн txt) 📗

Обвал - Мушкетик Юрий Михайлович (лучшие книги читать онлайн txt) 📗

Тут можно читать бесплатно Обвал - Мушкетик Юрий Михайлович (лучшие книги читать онлайн txt) 📗. Жанр: Разное. Так же Вы можете читать полную версию (весь текст) онлайн без регистрации и SMS на сайте mybrary.info (MYBRARY) или прочесть краткое содержание, предисловие (аннотацию), описание и ознакомиться с отзывами (комментариями) о произведении.
Перейти на страницу:

Я коротко розповів Миколі про свою родину. Диво, я не почував на нього за те, колишнє, ані крихти злості чи навіть досади, й подумав, що це роки розчинили їх. А може, це я такий безхарактерний? Адже збирався нагадати за будь-яких обставин. Бодай жартома. А тепер ось не хочеться.

— Ех, — потягнувся в кріслі Микола. — Літа — як дикі коні. Вже синів женимо. А давно... самі були дурні й дикі...

Він подивився на мене й швидко відвів очі, в яких майнули, схожі на крильця білих метеликів, вогники. Я зрозумів, що Микола пам'ятає все: і про буряки, і про крос, і не вибачається, бо це було б нерозумно.

Я підвівся, міцно потис йому руку. Затримався ще на мить у дверях:

— Як ти думаєш, варто мені самому піти до Черкаського?

Микола на хвилю замислився.

— Мабуть, варто. Живий чоловік... він якось впливає особливо. Я це по собі знаю. Ну... бо і є живий чоловік.

Я повернувся в готель близько дванадцятої години. Ми з Едиком волокли угору свої важкі валізи (біля ліфта товклися іноземці, бородатий ліфтер у лівреї навіть не дивився в наш бік), а назустріч нам волокли валізи ще два Едики і два Віктори Івановичі, вони неначе випірнали з голубої темряви старовинних дзеркал на стіні. Всі шестеро почувалися в цьому домі трохи незатишно.

Поминаючи на наступному поверсі велетенське дзеркало, я оглянувся, аби ще раз упевнитися в своїй думці, одначе зрозумів, що помилився: високий білявий молодик у притемнених глибинах дзеркала ступав ніскілечки не знічено. Навпаки, він навіть на мить притишив ходу і обмінявся усмішкою із своїм двійником. Я розгадав ту усмішку, і тиха радість ворухнулася мені в грудях. Син вдоволений собою, але не самомилується, отже, й не збирається прожити таким собі метеликом на квітках і збирати з них нектар. На квітках жіночої краси насамперед. Він не вдовольниться тим нектаром, він хоче ще чогось од життя, од світу, бо розуміє, що в наш час досягти, чогось лише красивою зовнішністю неможливо; він вчитиметься серйозно, спробує зажити значнішого. А хіба можуть батьки не радіти з того? Я навіть підморгнув змовницьки: “Знай наших” — зрозуміла річ, не білявому широкоплечому юнакові, а середньої статури чоловікові з трикутним обличчям. Ну, не зовсім трикутним, одначе, якщо визначати його геометрію, то до цієї примітивної фігури воно найближче. До того ж тесане прямими лініями і жорстке: високий і великий лоб, сухі щоки, тверді прямі губи, сухе, гостре підборіддя — воно дуже часто вводить людей в оману. На довершення всього в мене майже металевий бас, усі, хто чує, хто бачить мене вперше, мало мене знає, вважають, що я дуже крутий, непохитної вдачі чоловік. Я ж рідко користуюся в житті цими “дарами природи”, колись хотів за своїм зовнішнім образом та подобою перекувати душу — з того нічого не вийшло.

Номер виявився розкішним, на дві кімнати — вітальня і спальня, з ванною, холодильником, телевізором і телефоном. Швидко розпакувалися, я вмився й перемінив сорочку. Ми з Едиком збиралися до інституту. Він — переписати розклад екзаменів та консультацій, я — буцім так, знічев'я, супроводжувати його й поблукати стежками молодості. В останню мить, трохи повагавшись, дістав з чемодана й почепив на лацкан піджака два значки: Заслуженого лікаря республіки та депутата облради. Ректора цими значками не здивуєш, але його секретарка, може, буде привітнішою. Чіпляючи значки, я ніяковів, як хлопчик, і боявся, що Едик гмикне або й прямо обсміє мене, але син удав, що нічого не помітив.

Тролейбус мчав нас Хрещатиком, площею Перемоги, Брест-Литовським проспектом. Він котився через мою молодість у майбутнє мого сина. Я буваю в Києві часто, і мої відчуття юності пригасли, але присутність сина, те, що він робить перші кроки по моїх слідах, обвіяла їх, наче пригаслий жар, свіжим вітром, здмухнула попіл, і вони заясніли знову. Звичайно, тодішні стежки були трохи інші, і сліди теж, я ступаю в них пам'яттю, і мені щемить під серцем.

Я вдивляюся в дерева, в будинки, в людей: ті самі вони чи не ті? Вдивляюся, зітхаю — мандрівка по стежинах юності не наливає серце радістю, в перетлілому багатті не спечеш навіть картоплини. Старі тополі на бульварі зрубали й посадили нові. Місто в чомусь змінилося, а в чому саме, я не можу збагнути. Ну, нові масиви, нові вулиці — так це скрізь. Ще зовсім недавно мене, як і багатьох інших людей, захоплювали пові геометричні форми будинків, їхня висота, збільшення кількості поверхів вважали майже вивищенням самого людського духу, його генія, але з недавніх часів це перестало захоплювати навіть таких провінціалів, як я, бо всі ми зрозуміли — в цьому плані попереду перспективи безмежні, лінії і форми будинків вдосконалити легше, ніж звичайну усмішку, зигзаги карниза можна міняти безконечно, а кривизна ластівчиного крила — одна-бдина па віки вічні, і те, що їх, ластівок, значно поменшало в місті, моя увага зафіксувала сумно, і я подумав: а що, як вони зникнуть, як зникли десятки видів інших птахів? Який майстер їх витворить заново? Немає такого майстра. Майже всі мислителі і поети сходяться на тому: людство існує задля краси. Вона врятує всіх нас. Ми й творимо її... Геометричну, сіру, бетонну. А віковічна — зелена й голуба — поволі зникає. Як же її нам врятувати? І що робити, щоб примножити красу справжню? Щоб гармонія людської душі не відставала так круто від гармонії технічного прогресу!

Ще я помітив, що помінялося щось в самих людях, а в який бік — збагнути не можу. Звичайно ж, їх стало більше, на Хрещатику так ледве можна протовпитись, колись і Хрещатик був порожній, по ньому проходили діловим кроком, ну хіба що в неділю ввечері тротуари заливав молодий гемін. Публіка стала ошатнішою, її хода — повільнішою, і в очах побільшало лінивого літепла. А може, мені те тільки здається?

Пересохле колесо спогадів скрипіло, перетертий пісок присипав слід. Ось і будинок, де я здавав документи. Приймальна комісія тоді працювала на бульварі Шевченка. Отам, просто під дверима, сиділи ми з Грицьком Смолою і чекали, коли відчинять інститут. Ми приїхали дуже рано й не знали, куди подітися. Сьогодні мене смішили наші посиденьки під дверима: можна було перечекати на вокзалі або принаймні в сквері, а ми притулилися біля стіни, попідкладавши під себе: я — фанерного чемодана, а Грицько — батькового солдатського мішка, і куняли. Розігрітих од ходи (йшли од вокзалу пішки), нас почала проймати ранкова вільгість, і ми поодягали фуфайки. Нарешті з'явилася прибиральниця. Вона побачила нас і сказала, що до інституту заходити ще рано. Потім повз нас пройшло дві якісь жінки, а потім... потім над і перед нами зупинився високий худий чоловік у зеленому капелюсі й білому, навіть трохи жовтому дорогому костюмі та червоному з жовтими метеликами галстуці. Він подивився на нас, на ваші фуфайки, на ваші сільські, пошиті дядьком Ринджи-глом чоботи, і сказав м'яким, трохи простудженим голосом:

— Ви, хлопці, заблудилися. Вам — не сюди. Сідайте на десятий номер трамвая і їдьте в Голосієво, у ветеринарний інститут.

Сказав — і пішов. Хто він такий, чого зупинився біля нас, чого виніс нам такий присуд, я не знаю й сьогодні. Одначе його слова приголомшили нас. Вимовлені м'яко, порадливо, вони стривожили, налякали, знищили нас. Мабуть, отакий чоловік, у такому капелюсі, з таким галстуком — знає все.

— Я ж казав... Я ж казав, — засовався Грицько.

Він справді щось таке мимрив — мовляв, може, поступатимемо у ветеринарний або в сільськогосподарський інститут. А зараз він спанікував, налякав і мене, й ми потеліпалися на вулицю Саксаганського, де ходив десятий номер трамвая.

Я таки вернувся на бульвар Шевченка, а Грицько закінчив ветеринарний інститут і тепер працює на Волині директором відгодівельного пункту.

Отут, на бульварі Шевченка, я тоді прокрутився цілий день, бо папірець на місце в гуртожитку дали аж увечері. На отій (мабуть, їх перемінилося вже кілька “поколінь”) лавочці під тополею. В обід купив у хлібному, тепер там ювелірний магазин, за тридцять копійок булку з повидлом, ум'яв її, й аж злякався: якщо з першого дня так шикуватиму грішми, то не дотягну й до кінця екзаменів.

Перейти на страницу:

Мушкетик Юрий Михайлович читать все книги автора по порядку

Мушкетик Юрий Михайлович - все книги автора в одном месте читать по порядку полные версии на сайте онлайн библиотеки mybrary.info.


Обвал отзывы

Отзывы читателей о книге Обвал, автор: Мушкетик Юрий Михайлович. Читайте комментарии и мнения людей о произведении.


Уважаемые читатели и просто посетители нашей библиотеки! Просим Вас придерживаться определенных правил при комментировании литературных произведений.

  • 1. Просьба отказаться от дискриминационных высказываний. Мы защищаем право наших читателей свободно выражать свою точку зрения. Вместе с тем мы не терпим агрессии. На сайте запрещено оставлять комментарий, который содержит унизительные высказывания или призывы к насилию по отношению к отдельным лицам или группам людей на основании их расы, этнического происхождения, вероисповедания, недееспособности, пола, возраста, статуса ветерана, касты или сексуальной ориентации.
  • 2. Просьба отказаться от оскорблений, угроз и запугиваний.
  • 3. Просьба отказаться от нецензурной лексики.
  • 4. Просьба вести себя максимально корректно как по отношению к авторам, так и по отношению к другим читателям и их комментариям.

Надеемся на Ваше понимание и благоразумие. С уважением, администратор mybrary.info.


Прокомментировать
Подтвердите что вы не робот:*