Обвал - Мушкетик Юрий Михайлович (лучшие книги читать онлайн txt) 📗
Боже, як мені не хочеться зустрічатися з Миколою Поляком! Моя душа вже наперед зморщилася, як старий не-мащений чобіт, ще й там хлюпає щось слизьке й драглисте. Я пояснюю собі це тим, що доводиться зустрічатися саме з Миколою Поляком, який одного разу вимагав виключити мене з комсомолу за те, що я не пішов на комсомольський крос. Це було за два дні до стипендії, а я жив майже виключно на неї. За мене заступилася декан. Я й зараз бачу її погляд, спрямований па мої великі, розбиті парусинові черевики жовтого кольору, і фарба задавнілого сорому й вдячності заливає мені щоки. Декан була молода жінка а віночком кіс на голові — тоді такі віночки були модні. Вона, звичайно, нічого не сказала про черевики, а запитала, чи зрозумів я свою провину і чи побіжу наступного разу. Я пообіцяв оббігти по меридіану всю земну кулю. Тоді я міг їй пообіцяти все.
Як же я тепер розмовлятиму з Миколою? Звичайно, за двадцять п'ять років, відколи ми закінчили інститут і він перебуває па високих адміністративних посадах, він тричі забув про той крос і, мабуть, зняв з дистанції тисячі ота-ких-от невдатних кросменів...
Микола уявлявся мені схожим на оцього шофера, тільки що з більшим черевцем. Це ж він з півгодини протримає мене у своїй приймальні, а далі викаблучуватиметься, мов колишній купчик, якому вдалося купити дворянство.
Літня, майже пенсійного віку секретарка сказала, що заступник міністра зайнятий, звільниться, мабуть, не скоро, але якщо я конче хочу його побачити, можу зачекати. Я сів на стілець навпроти дверей. Аби погамувати хвилювання, роззирався по приймальні. Велика кімната, поліровані меблі, кілька телефонів на приставному столику і багато картин на стінах. В основному пейзажі. Я сам адміністратор і вже трохи навчився оцінювати господарів кабінетів по їхніх приймальнях. Знаю гаразд, що сам я — адміністратор кепський, і це легко вгадати по моїй приймальні, у якій дуже часто немає секретарки або вона з іншими дівчатами, медсестрами, трощить за канцелярським столом яблука, п'є чай, точить по телефону теревені, і ніхто не може до мене додзвонитися. Ліда — секретарка дуже вродлива, мої знайомі на вечірках жартома підколюють Любу, а Люба вдає, що ревнує. Секретарку підбирав не я, вона дісталася мені від мого попередника. Я чомусь ніяковію перед Лідою — сам не знаю чого, адже у мене і в гадці немає чогось такого, що б виходило за межі службових стосунків. В гадці немає, а може, я просто не допускаю того нагору, не допускаю зусиллям волі, і Ліда щось вгадує? Адже на деяких секретарок деяких начальників я дивлюся іншими очима. Теж, звичайно, не зовсім нахабними, але можу дещо уявити хоча б за відомими анекдотами. Тими анекдотами я гребую, але щось від них залишається в пам'яті, до того ж, як мені здається, Ліда трохи кокетує зі мною. Мабуть, вона кокетує зі мною, як зі своїм начальником, вади і недосконалості якого знав. Проте перед незнайомими відвідувачами Ліда видає мене за строгого начальника, й вони заходять до мене настрахані та насторожені. Я не завжди розвіюю цю їхню упереджену думку. До того ж трапляється, що й справді зриваюся, вибухаю, можу наговорити прикростей, іноді не зовсім гаразд пам'ятаю, що казав, а потім страшенно переживаю за це й соромлюся того свого вибуху. Я знаю, таке не личить лікареві, та ще й адміністраторові, але не завжди можу стриматися. Надто, коли розпізнаю, що хтось використовує мою м'якість, “катається на мені” (Люба), чинить моїм ім'ям неправду. Я на службі нерівний, не маю певної лінії поведінки, то напускаю на себе начальницьку строгість — тримаюся так якийсь час, бо таки вважаю, що повинен матися суворо завжди, — то знову забуваюся й вступаю зі своїми підлеглими в панібратські суперечки та розмови, відтак знову влаштовую нагінки “для профілактики”. Нагінок тих ніхто не боїться, до того ж я часто підкреслюю, що моя адміністративна іпостась тимчасова, всі ми, колеги й друзі, повинні радитися, вирішувати все колегіальне. Одначе з часом зрозумів: це теж не все правда, людина — то таки людина, комусь вона симпатизує більше, комусь — менше, і всі те вловлюють тонко; так, я часто раджуся з колегами, а останнє слово за мною, я вислуховую думки багатьох, але намагаюся переконати їх в правильності моєї, бо вона, таки моя, визріла в моїй голові, здається мені найправильнішою. Ото на тому й кінчається весь мій демократизм, така його ціна. Я це розумію, але переінакшити себе вже не можу.
До кабінету з червоною папкою під пахвою зайшла суха, як тараня, в сірого кольору костюмі жінка, лишила двері не причиненими, і в ту щілину Микола помітив мене. Помітив і впізнав, хоч ми за ці роки жодного разу не зустрічалися. Як він мене впізнав?
— Чого ж ти мовчиш? — сказав мені, а докірливо подивився на секретарку. — Заходь. Радий тебе бачити... Стільки років... за снігами білими... і ніколи не зустрілися. Сідай ось сюди. Ну, ти ще нічого... В це крісло вмістишся. Воно в мене — як еталон для старих друзів.
Крісло справді вузьке, хоч і зручне. А сам Микола — худорлявий, високий, в спортивного крою костюмі — здавався мені тим же інститутським Миколою, що запекло вимахував руками і гукав: “Всі на буряки! Візьмемо підвищені зобов'язання”. А між тим його сухе обличчя виглядало втомленим і розумним. І був він геть сивий, красиво сивий, одначе й такій сивині заздрити нема чого. Двоє чоловіків, що сиділи в кабінеті за приставним столиком, тактовно попідводилися.
— Миколо Степановичу, ми потім.
— Гаразд, — недбадо махнув рукою Поляк.
— Я, мабуть, перебив вам нараду? — запитав я ніяково, коли ми залишилися вдвох.
— Яка там нарада! На рибу завтра збираємося. Та от не знаємо куди.
В мене на мислі, на самому її гребінці, — як оті білі баранці або паперові кораблики на хвилі, — завертілося:
“Приїжджай до мене, я тобі влаштую таку риболовлю, що карасі самі вилазитимуть на берег”, — але зусиллям волі потопив той кораблик.
— Хлопці внадилися в один колгосп... Голову колгоспу в клініку Стражеска влаштували. Тепер віддячує... Там коропи, як поросята. А я не люблю... Під самим селом, дюди йдуть на роботу, дивляться. — Він аж тепер сів навпроти мене. — Ну, розказуй, як живеш. Або спочатку — які вітри тебе занесли до мене. Мабуть, потрібна путівка? Собі чи комусь із друзів?
“Коли б ішлося про путівку, — подумав я. — Десять літ лежав би на березі свого Дикого Устя, їв консервовані бички, аби тільки... Аби тільки не починати цієї розмови”. Я проковтнув клубочок у горлі й, поспішаючи докінчити цю балачку, сказав:
— Та ні... Син у мене поступає до медичного інституту. Хоче... по моїй лінії.
Останні слова “хоче по моїй лінії” прозвучали не гордовито, як то бувало вдома, коли хто-небудь запитував, куди поступає син, а чомусь жалюгідно.
— Може, Черкаський ще пам'ятає мене? Я працював у його семінарі... По підшлунковій. Але... скільки їх, таких, як я, стукалися в його двері.
Микола рвучко підвівся, закрокував по кабінету, перетинаючи навкіс розкішну килимову доріжку. Один раз він об неї спіткнувся, доріжка загорнулася, футбольним ударом блискучого коричневого черевика Микола розправив її.
— Я спробую, — по довгій мовчанці, від якої мені натекло повні груди холоду, сказав він. — Але ти, Вікторе, зрозумій... Я певний: ти не схожий на деяких провінціалів, які думають, що заступник міністра... це хтось такий... ну як апостол Петро біля райських врат. Знаєш, скільки отуто, в Києві, отаких, як я, начальників?.. В ешелон не вбереш, і в усіх сини, дочки, племінники. І пів-еше-лона вищих. А потім таких, які крізь стіни проходять. Як Фантомаси. Якби це я просив ректора за свого сина чи дочку... Може, трохи й зважив... А так, хто ти мені. І ще одне — я не контактую з ним. Ні, ми ніколи не сварилися. Просто поїзди наші — на різних магістралях.
Він пильно подивився на мене, чи я все зрозумів, чи не образився. Я зрозумів, не образився.
— Спасибі.
— За що там спасибі. — Він знову сів. — Ну, розкажи трохи про себе. В тебе один син? Каву замовити?
— Не треба. Я її майже не п'ю. А син це в мене менший.
