Невеличка драма - Підмогильний Валер'ян Петрович (книги хорошего качества TXT) 📗
- Це… один лікар.
- Що за дивак! Та від лікарів же аптекою тхне? І потім він почне мене лікувати.
- Це такий лікар, що… нікого не лікує.
- Який же він лікар?
- Учений, тобто професор, - пояснював Льова. - Ні, ні, він дуже молодий… Такий, як… я, - додав він, червоніючи. - Я забув, яка в нього спеціальність… але він не лікує.
Дівчина мовчала, заплющивши очі.
- Ми познайомились з ним на фронті, в Червоній Армії, - провадив Льова. - Отам йому довелося хоч-не-хоч лікувати… а я був у нього за фельдшера…
- У вас спеціальності одна від одної краща! Ковбаси, фельдшер… Добре, хоч не ветеринарний!
- Не можна судити людину по спеціальності! - болісно скрикнув Льова і, засоромившись свого пориву, тихо додав: - Марто, я казав вам, ви знаєте, що не те важить у людині, що вона робить… Це варварський погляд, - сказав він і знову злякався. - Пробачте, я хотів… сказати… що це помилково так дивитись на людину. Ви може образились, Марто, що я так говорю?
- Ні, ні, - мляво відповіла дівчина, - кажіть, Льово, я вас охоче слухаю.
Льова радісно ворухнувся.
- Ах, Марто, я можу багато сказати! Я не вважаю себе за розумного чи освіченого… навпаки, я от мало, дуже мало читаю, і мені іноді боляче робиться, що я такий неук… Але я іноді думаю, що не в науці справа… Це зухвала думка, але я іноді думаю так… Я дуже багато думаю, Марто, це може смішно! Але кожен живе так, як може, - це сказав великий мудрець, глибше сказати не можна. Коли зрозуміти це, тоді все зрозумієш… Кожен живе так, як може - як це правильно, Марто! І ви, і я теж, і ваші сусіди, і всі люди живуть так, як можуть… Інакше вони жити не можуть…
- Що ж робити? - спитала дівчина. - Якось сумно у вас виходить, ніби свого життя не можна змінити. Це ви погано надумали! Ні, вашу теорію треба викинути, на неї ніхто не пристане.
- І хай! - палко підхопив Льова. - А все-таки всі жили й житимуть так, як можуть… І нічого, Марто, в цьому нема сумного… Можливості кожного величезні… Великі люди, - це ті, що використали свої можливості…
- Отже, кожен може бути великим! - засміялась Марта.
- Кожен, Марто! Хіба ви не почуваєте хвилинами, що здатні на щось велике? Тільки не знаєте, на що саме… Вся річ у тім, щоб знати себе, а знати себе найважче… життя відхиляє думки від самого себе… А ви, Марто, - це цілий світ, великий світлий світ… І так кожен, Марто… Те, що ми бачимо й чуємо в людині, - це тільки крихти… може, навіть найгірше з того, що є в людині… Через те й не можна судити людину по тому, де вона служить… Ви от діловодка, чи реєстраторка, чи машиністка - хіба це важливо? Це для статистики, для вашого завідувача, а для світу ви новий, радісний світ…
- Ваша теорія з сумної обертається на веселу! Почувати себе цілим світом - від цього ніхто не відмовиться… - сказала дівчина. - Але світ цей, Льово, ефемерний. Він годиться тільки для своєї кімнати, щоб мріяти перед квітками… невідомого лицаря! Ах, я не можу забути, які холодні ті хризантеми!
- Але тепло вашої душі зігріє їх, - запевнив Льова. - Душі, Марто! Ні, не думайте, що я якийсь… ідеаліст, як кажуть… але що з того, що душа - якийсь комплекс рефлексів, коли ви її в собі почуваєте? Що з того, що звук є коливання повітря, коли ви слухаєте музику? Це порожні слова, Марто, вони нічого не пояснюють… Це страшна брехня… вибачте, я хотів сказати, що це неправда, - додав він, збентежившись.
А що дівчина не відповіла нічого, він знову почав:
- Над людиною, Марто, багато що тяжить… В кожній людині багато минулого… забобонів… Вона вся в рамцях… іноді в дуже широких, а все-таки в рамцях. Родина - це маленькі рамці, потім товариство, професія, нація, клас… І коли людина скидає ці рамці, тоді вона робиться чиста… вона з намальованої картини робиться людиною…
Він глянув на дівчину, що лежала, сплющивши очі, і на якусь коротеньку мить спинився. За цей момент тонка, ледве помітна посмішка щастя перетворила геть його обличчя: воно випросталось, очі його зайнялись глибоким, звільненим вогнем, що нагадував фосфоресценцію моря. Він стиснув руки й сказав майже пошепки:
- Ви не знаєте своєї сили, Марто!… А я її почуваю… Від вас пашить теплом, ви - огнище щастя. Замерзлі, понівечені, затужавілі приходять до вас і простягають руки… Скидають своє щоденне ярмо й приходять до вас… Марто, відчуйте свою силу й дайте іншим відчути її. Ви - цариця землі, все, що ви бачите, належить вам!
- Покиньте, Льово, - мляво сказала вона. - Я одержую шістдесят карбованців на місяць.
- Все, все! - шепотів він у екстазі. - Вам тільки здається, що не належить, а насправді належить, Марто… Ви не знаєте своєї сили! А це знає… моя… любов…
Льова через велику силу вимовив останнє речення й відразу знітився після збудження. Його довга постать раптом осіла на стільці, зібгавшись і зщулившись.
- Не женіть мене, Марто, - благальне промовив він.
- Я вас не жену, - відповіла вона. - Але йдіть уже додому, ви дуже хвилюєтесь.
Він покірно одяг кожушанку й узяв у руки шапку. Потім несміливо запитав:
- А можна… познайомити вас… я казав…
- Знайомте, - байдуже промовила дівчина, підводячись. - Знайомте, Льово, хай буде ще на знайомого більше. Оце книжка? Ідіть, я читатиму.
Він мовчки вклонився й вийшов. Обережно й тихо, як завжди, причинив за собою вихідні двері, а на ганку спинився, замислившись. Дрібний сніжок, що з вечора почав падати, вмить запорошив його постать, танучи на бурцях та борідці. Ця висока негнуча постать постояла трохи й довгими кроками потім рушила з подвір'я на вулицю.
Жив Льова на мало відомій ширшому загалові киян Арсенальній вулиці, яку не так-то й легко знайти в печерських нетрях і яку всі мають нахил плутати з вулицею Арсеналу, що тягнеться на південь від славного в історії революції заводу. Але яка вулиця Арсеналу широка й довга, така вузька та куца Арсенальна вулиця, що складається раптом із двох кварталів одноповерхових будинків з доконечними палісадниками й силою котів та собак. Що живуть тут виключно робітники, поденщиці, пралі, бендюжники та чорнороби, які зранку всі розходяться на працю, то вдень кількісна перевага отих свійських тварин над людьми стає цілком очевидна. За невисокими парканами в глибу подвір'я туляться мазанки сільського типу, переділені на кухню та кімнату, де господиня обов'язково витре фартухом стільця перед тим, як запросить гостя сідати. Нізвідки місто не здається таким далеким, як із цього міського закутку, і треба бути напрочуд байдужим чи, може, до краю в собі зосередкованим, щоб з доброї волі в цій глуші оселитись.
Історія Льови з бурцями може бути за приклад зовсім непристойного впливу особистих моментів на людське життя. Народившись у тому ж таки Каневі від батька-фельдшера, він теж на фельдшера вивчився, потрапив на рік до царського війська, звідки 1917 року повернувся додому, відбув, незважаючи на несприятливі зовнішні обставини, палкий роман із прекрасною дочкою канівського касира, яка кінчила чотири класи гімназії, одружився з нею і щасливо осівся неподалік рідного села за волосного фельдшера. Тепер життя його обіцяло бути прямою лінією, до глибокої старості скрашеною жвавістю його вдачі, простотою звичаїв та свідомістю своїх фельдшерських обов'язків. Але наприкінці року 1919 частина Червоної Армії, проходячи селом, змобілізувала його до своїх потреб, вирвавши таким способом лікпома Роттера із родинного кубла, розлучивши його таким чином із коханою дружиною, тільки півтора року як спізнаною. І прилучивши його таким робом до революційної боротьби. На фронті він лишився веселий, лагідний, обов'язки свої виконував якнайчесніше, але потай мріяв і тужив за своєю любою дружиною, яку на віддалі починав просто-таки божествити. На самоті він створював цілий культ цієї жінки, довгими годинами вночі захоплено міркував про майбутню з нею зустріч і нишком перечитував її коротенькі листи.
Але ось через якихось півроку надійшов від неї лист дуже довгий. В ньому касирова дочка писала, що фельдшер Роттер зав'язав її молодий вік, що він замкнув її в чотирьох стінах на селі, що він занапастив її юність, зрадницьки звів її, що вона ніколи не кохала його, що в неї є всякі пориви й вищі потреби й що нарешті знайшовся великодушний чоловік, який зняв полуду з її очей і спобіг цим її любові до скону. Отже, вона їде з тим надзвичайним чоловіком у широкий світ, а йому наприкінці посилає прокляття за пропащий час свого життя.
