Невеличка драма - Підмогильний Валер'ян Петрович (книги хорошего качества TXT) 📗
- Согласна, - заявила жінка. - Хай мені кури, а йому варення.
І тут чоловік раптом виявив безодню великодушності:
- Та я ще тобі й банку варення дам, коли миром!… Малинового хочеш?
Потім до перетинки підійшла Ліна з своїм претендентом, дали всі потрібні лаконічні відповіді, всі розписалися. І дві людські істоти були отак санкціоновані від держави виконувати старий біблійний заповіт.
На вулиці свідок нареченого зразу попрощався, і вони лишилися втрьох. Марту ввесь час поривало спитати, чи будуть молоді оформляти свій шлюб і релігійно, але вона соромилась. Надто вже була їй ця пара чужа! І саме те, що Ліна вдалася до неї, особи цілком сторонньої, підказувало їй, що вони мають загс за порожню формальність.
«Будуть, будуть, - думала вона. - Потім улаштують вечірку, гостей покличуть… Ах, як це, зрештою, гидко!»
- Зараз у мене загальні збори місцевкому, - сказав молодий.
- А я піду до бібліотеки, - відповіла Ліна.
Кілька вулиць їм випадало йти разом.
- Ви страшенно поволі йдете, - зауважила Марта.
- Перед нами ще далека путь, - усміхнувся молодий.
- Хіба?… Ах, я думала… Ви про життєву путь. Більше говорити не було про що. Наприкінці Марті подякувано за «ласкаву послугу», як висловилась Ліна, і дівчина пішла обідати в брудненьку домашню їдальню, де годували дешево й несмачно. Потім мала ще одвідати державні курси стенографії та машинопису, бо за кваліфікацію свою ретельно дбала.
Але настрій Мартин укінець зіпсувався. Цей шлюб був їй рішуче неприємний! Чому? Вона просто заздрила, як можна заздрити з доброго дива на якусь дурницю - раптом і безапеляційно. «Вони будуть щасливі, безперечно будуть», - думала дівчина. І хоч не мала жодного наміру чи навіть схованого бажання розбити оте їхнє щастя, а от на тлі його почувала себе скривдженою!
2
КВІТИ НЕВІДОМОГО ЛИЦАРЯ
Додому вона вернулась коло сьомої години ввечері, покінчивши свій діловий день. Не так від роботи, як від глухого внутрішнього хвилювання, дівчина почувала себе до краю стомленою. «Ах, хоч би не прийшов ніхто!» - думала вона дорогою, бажаючи затопити грубку, зручно вмоститися коло вогню та почитати, а може, й просто помріяти.
В кухні дружина кооператорова кінчала останні господарські справи перед тим, як іти на посаду. Тетяна Ничипорівна, жінка заокруглених форм у своїй побудові, була до байдужості спокійна. В лагідності, з якою вона до життя ставилась, можна було б убачати високу мудрість, коли б це ставлення виявлялось у філософських трактатах, а не хатньому побуті. Ця жінка, через непохитну вдачу свою, скрізь приносила застиглість, лад і тиху вигоду - була жінка затишку, симетрії, рівноваги. Марта завжди уявляла її оточеною юрбою дітей, яких вона втихомирювала б і розважала. А насправді в Тетяни Ничипорівни була тільки одна дитина, дочка Ада, і на Мартине запитання, чому вона більше дітей не має, мадам Іванчук лагідно відповіла:
- Ніяк не можна. Грошей мало.
Кооператор усім завжди казав, що дружина його служить у нархарчі, але відповідь ця хибувала на зайву загальність. Точніше сказати, Тетяна Ничипорівна завідувала буфетом у Караваївських лазнях, і ця посада була джерелом постійної прикрості для кооператора, якому працювати в такому місці здавалось страшенно непристойним.
- Добридень… чи вже вечір, - привітно відповіла вона Марті на вітання. - А вас сюрприз чекає. У кімнаті.
- Мені не сюрпризів, а спати хочеться! Ох, як натомилась, - сказала дівчина.
- Ну, що ви, не повірю! У ваші літа тільки танцювати та гуляти, - добродушно обізвалась Тетяна Ничипорівна.
Засвітивши в кімнаті електрику, Марта побачила той сюрприз: великий кошик білих хризантем, оповитий широкими, світло-кремовими паперовими стрічками. Він несподівано виріс перед нею, як виліплений із снігу, що ось-ось розтане, - тихий, урочистий і покірний. Він так виглядав, немов прийшов до неї звідкись далеким посланцем, приніс їй чиєсь далеке й прекрасне вітання!
Першу мить дівчина стояла, геть зачудована; її серце радісно кинулось і велика ніжність до квітів огорнула її. Це була ніби чарівна зустріч, щедра винагорода за її недавнє збентеження. Перед ними вона теж розцвітала, ставала легка, як їх пишні маківки, в очах своїх почуваючи біле сяйво хризантем.
- Чудові, чудові, - шепотіла вона.
Зненацька цікавість у ній зайнялась: від кого ці квіти? Хто послав їй цю розкішну посмішку любові? Вона хутко, не роздягаючись ще, підійшла до кошика й почала в ньому ритись, шукаючи картки. Але нічого не знайшла.
Це вже втретє вона одержувала отак квіти. Перший кошик місяців з п'ять тому, другий, може, місяців зо два й оце зараз. Ну, та про перші два вона хоч думати щось могла, могла хоч приблизно здогадуватись за присилачів, вибираючи з-поміж тодішних своїх знайомих і їх відмову пояснюючи бажанням заінтригувати себе. А тепер була цілком безпорадна в здогадах! Власне, й здогадуватись не було чого, бо якраз смуга в її житті зайшла, коли дівчина лишилась самотня, коли всі попередні знайомі відійшли від неї, розчаровані, а нові розчаровуватись ще не прийшли. Не рахувати ж, звісно, кооператора та Льови, неодмінних, мовляв, спутників її життєвого руху!
Тепер вона зв'язувала ці три букети одною безпосередньою ниткою, робила незаперечний висновок, що одна рука їх до неї скерувала. Острах узяв її тоді, так немов хтось давно вже за нею стежить, весь час стоячи за її спиною й непомітно пантруючи кожного її руху. Чого він хоче і хто він такий? Їй уявилась велика сувора постать, що тихо ступає в її сліди й несе в собі страшні несвітські бажання, - може, й зараз бродить десь коло будинку, чекаючи її появи?
Вона здригнула й хутко роздяглася.
Розпаливши в грубі, Марта під діянням тепла ще глибше поглинула в уяву. З якихось порізнених уривків, що послужливо спливали їй у пам'яті, уривків, до різного часу навіть належних, вона пристрасно зшивала прудкою голкою бажаний образ. Плутаючи з дійсністю власні мрії, ніби явно снячи, ліпила дівчина чоловічу постать, відчувала її близьку присутність і невимовлені слова. І ця постать, яку вбачали її нерухомі очі, пашила на неї жагучим огнем, поволі перетворюючись у казкового велетня, в радісний кошмар неспокійного чуття.
В двері раптом постукано.
- Хто там? - злякано скрикнула дівчина.
На порозі з'явився Льова. Він міг без сторонньої допомоги зайти в помешкання, бо в цьому будинку ніхто не мав підстави боятися злодіїв, тому чорний хід був відімкнутий до пізнього вечора.
- Ах, ви не могли хоч би один вечір не прийти, - буркнула Марта, не ховаючи невдоволення.
- Та я, Марто, власне, на хвилинку, - стурбовано промовив той. - Ви самі ж учора просили… ось книжку…
- Ну, роздягайтесь без передмов! - сказала дівчина. - Чекайте, ось руки помию.
Тим часом Льова скинув кожушанку часів військового комунізму, погрів коло вогню задубілі руки й обережно закурив.
- У вас квіти, - сказав він, коли дівчина вернулась.
- Атож, квіти! От з кого вам брати приклад! Якийсь таємничий невідомий присилає мені вже третій кошик. Абсолютно невідомий! Далекий лицар! Та не стійте ви, як стовп! - Льова був хоч і худий, зате довгий. - Зразу цілу хату зайняв… Сідайте на своєму стільці. Це я розумію - прислати незнайомій квіти. В цьому є щось некорисливе, високе, миле. А ви от скільки мене знаєте…
- Але ж, Марто, ви самі… самі казали мені, щоб я… - ніяково забубонів Льова.
- Знаю, що сама вам заборонила, - суворо спинила його дівчина. - Смішно було б, якби ви уривали з своєї платні на букети. Але можна б було хоч одну квітку десь вирвати й подарувати!
- Тепер зима, Марто… квітки не ростуть…
- Не виправдуйтесь!
- І потім… одна квітка, це якось надто сантиментально… І не сучасно… Інша справа отакий кошик…
