Я знаю, що ти знаєш, що я знаю - Роздобудько Ирэн Виталиевна (бесплатная библиотека электронных книг txt) 📗
романтичне розслiдування. I краще на мiсцевому ґрунтi. Скажiмо, про кохання сiмдесятитрирiчного
Гете до юної баронеси Ульрiки. Назвати його «Останнє кохання Йогана». А що? Звучить заманливо!
Текс має бути не надто складним, але i не таким примiтивним, як друкують пiд яскравими
обкладинками. Зробити його глибшим, розлогiшим. Шкода, що вiн iснує лише в головi, але це не
страшно. Буде час – а вiн обов'язково буде! – почну записувати. Зараз можна обмiркувати початок.
Наприклад, вiн може бути таким...».
Роман Iванович поглянув у вiкно, натхненно втягнув нiздрями аромат стерильно чистого вагона i
навiть провів у повiтрi вказiвним пальцем, нiби вже записував початок свого роману:
«...Розчарований i пригнiчений вiдмовою юної нареченої, уславлений нiмецький поет Йоган
Вольфганг Гете стояв на фiлiгранному мостi над рiчкою Тепла посеред Карлових Вар i печально
дивився на мiсто. Панi i панянки, що проходили повз свого кумира, сором'язливо ховали обличчя пiд
мереженими парасольками. Вони нагадували бiлi цукровi фiгурки, якi кондитери розставляють по
боках весiльного торта. Це порiвняння було таким влучним, що на якусь мить Йоганн вiдволiкся вiд
сумних думок i новим поглядом окинув мiсто: шедевр французького архiтектора Ле Корбюзьє дiйсно
схожий на весiльний торт. Подумавши про весiлля, якого не буде, Йоган насупився i так мiцно стиснув
зуби, що прикусив собi язика...». Нi, про язик не треба! Це вже якийсь натуралiзм. Але я добре уявляю,
що мав вiдчувати хрещений батько Мефiстофеля в такiй незручнiй i навiть соромнiй для свого
поважного вiку ситуацiї...
Потiм можна двi-чотири сторiнки присвятити змалюванню рiзних деталей. Причому чiтко
встановити норму: сторiнка пiде на змалювання статури, ще одну присвятити очам i iншим частинам
тiла, ще з десяток розворотiв помусолити риси характеру. Так би мовити, додати обсягу перед тим, як
розпочати саму iсторiю. Хiба не так у Гессе?
Стоп. А де ж улюблена книжка? Ага, ось вона. Отже, сторiнка четверта. Вiдкриваємо i читаємо:
«Вiн був не високий, але мав ходу i поставу кремезної людини, носив модне i зручне зимове пальто, та
й загалом одягався пристойно, але недбало, охайно голився, його волосся, зовсiм коротке, мерехтiло
срiблом...» Хiба зробити приблизно таке ж – складно? Просто треба мати на все це час. А час у мене є.
Менi лише сорок два... Так, про це я вже думав.
Учимося далi. Ось через кiлька сторiнок iде таке: «Тримався вiн, нiчого не скажеш, ввiчливо, навiть
привiтно...» I нижче: «...i все ж таки вiд нього вiяло чимось чужим, чимось, що тодi менi здалося
недобрим або ворожим».
Потiм ідеться про обличчя: «...обличчя нового мешканця, яке вiд початку менi сподобалося,
незважаючи на щось дивне в поглядi, було обличчям незвичайним i сумним, але живим, дуже
одухотвореним, чiтко вилiпленим i натхненним». Ще через кiлька сторiнок мова про звички, риси
характеру i таке iнше. Ледве не до двадцятої сторiнки! Хiба важко? Просто треба не лiнуватися!
Замiсть того, щоб одразу лягати спати – писати хоча б по сторiнцi за вечiр. Двадцять сторiнок мiй
Гете спокiйно може простояти на тому ж самому мосту в Карлових Варах. Навiть бiльше! Адже крiм
нього самого можна змалювати i цей «злет тортiв» – добре, що ми там були i я знатиму, про що
писати. До того ж, допоможе моя дисертацiя. Нiмецька поезiя дев'ятнадцятого сторiччя! Такий роман
потягне на вiсiмсот сторiнок.
Аби не болiла спина. А вона останнiм часом непокоїть. I головне– не можна в цьому зiзнатися, бо
тодi одразу виникне купа запитань...
Стукiт колiс остаточно заколисав Романа, думки сплутались, вiн задрiмав. А коли на якусь мить
розплющив очi, зрозумiв, що не лише задрiмав, але й похропiв. Можливо, навiть голосно, адже на
нього уважно дивилась огрядна панi, що сидiла навпроти. Роман привiтно посмiхнувся їй, вiдчуваючи
незручнiсть.
Дощ креслив на вiкнах водянi вiзерунки, за склом пливли охайнi, нiби намальовані, лани. Ще
кiлька хвилин – i мiсто. Електричка майже порожня, сидiння м'якi, жодне не порiзане ножем. Усе
гарно, чисто. Взагалi, ця країна схожа на його життя – в ньому теж все впорядковане вiд самого
початку. Люди в вагонi зарухались – електричка вже йшла по високому мосту над мiстом.
З-за хмар пробилося сонце, опромiнивши червонi дахи, що, мов гриби у лiсi, ховались у кронах
готових до розквiту дерев. Роман давно помiтив, що тут, хоч куди б падав погляд, скрiзь яскравi чистi
кольори, нiби щоранку країну миють з шампунем. На вiкнах приватних будинкiв немає жалюзi. Тут
цiнують уклад i затишок, створений предками: мереживнi фiранки, вазони з квiтами на пiдвiконнях i
бiля входу.
Роман усоте дивився згори на мiсто i всоте вiдчував захоплення вiд того, що все це бачить не по
телевiзору. Хвиля ейфорiї поволi наростала в грудях. Але Роман знав, що за цiєю ейфорiєю i почуттям
всеосяжної любовi дуже скоро накотиться час такого ж безмежного суму, а за ним – глибокої
незадоволеностi, що переросте в таку ж глибоку неосяжну депресiю. I вiн уже зараз намагався
стримати себе вiд емоцiйного пiдйому. Адже, що вище злет, то болючiше падiння. А потiм знову
доведеться вiдновлювати баланс. Цi перепади емоцiй траплялися у нього все частiше. Роман знав, що
це все через незадоволенiсть собою. Але вiн був з тих нерiшучих людей, котрi нiколи не закручують
гвинтики до кiнця. Тобто всi деталi в механiзмi його життя було сконструйовано майже iдеально, не
вистачало лише одного – мiцного повороту викрутки, щоб щiльно припасувати одну деталь до iншої,
аби цей механiзм не торохкотiв, не давав збоїв i не розгойдувався. А втiм, де знайти ту «викрутку», що
зробить його досконалим, вiн не знав.
Електричка зупинилась. Роман вийшов. Пiшов провулком, завернув за рiг. Глянув на годинник: усе
чiтко хвилина в хвилину, як i завжди. Заходячи в примiщення, на ходу вийняв з кишенi ключi вiд своєї
шафки. Вона була пiд номером сiмнадцять. Вiдкрив. Почав роздягатися. Охайно повiсив на вiшалку
пiджак, брюки, сорочку, на неї начепив краватку. Вийшов кумедний безтiлесний чоловiчок. Роман
дiстав iз шафки спецiальний пластиковий футляр на блискавцi, який завбачливо придбав у
господарськiй крамницi i старанно натягнув його на чоловiчка. Власне, нiхто крiм нього так не робив,
але Роману здавалося, що костюм може набратися непотрiбного запаху i тодi вдома доведеться
виправдовуватися. Повiсив костюм у шафку. Швидко одягнув унiформу – синю куртку i каптур з
червоною смужкою. Залишалося налiпити на обличчя звичну посмiшку.
За п'ять хвилин вiн уже стояв на своєму мiсцi – за касою автомийки. Якраз у цю мить туди
в'їжджало перше авто. Виклично-жовте. Те саме!
Серце пiдстрибнуло до горла, тiло пронизала гаряча блискавка, ноги ослабли. Укотре це
вiдбувається – а звикнути неможливо! Нiяк не може взяти себе в руки.
Зараз вiн видасть талон i спостерiгатиме, як вiдбувається це дiйство. Щiтки, мов густий лiс, оточать
авто, зарухаються довкола нього. Таке враження, що посеред бурелому i дощу запалахкоче, заб'ється
вогнище. А пiд жовтим панциром буде перекочуватись його солодка перлинка – його мука, його
несподiвана бiда...
...Конвеєр гудiв, посуваючи мiнiатюрну автiвку вперед – пiд пiну i воду. Роман намагався
розгледiти водiйку крiзь цю стихiю, i одразу, як завжди, вiдводив погляд – дивитися на неї було
нестерпно! Просто неможливо в його вiцi! Вiн не який-небудь Гумберт Гумберт! Йому достатньо
бачити, як вкривається пiною цей жовтогарячий вогник, як його омивають потоки води, погладжують
пухнастi щiтки – такий собi акт, майже схожий на любовний, якщо уявити все це метафорично...
...Вiн не мiг визначити, скiльки їй рокiв: могло бути вiд чотирнадцяти (що здавалося
