Я знаю, що ти знаєш, що я знаю - Роздобудько Ирэн Виталиевна (бесплатная библиотека электронных книг txt) 📗
I тридцять уранiшнiх хвилин належали тiльки їй однiй.
Вiра ввiмкнула кавоварку. Кава повiльно капала в кухлик i наповнювала помешкання ароматом
нового дня.
Сьогоднi вона погано спала. За пiвнiч її розбудив прихiд Тетяни – цiєї горе-спiвачки, котра щодня
теревенить про вiд'їзд до Бельгiї. Якщо це дiйсно так, то можна буде домовитись з фрау Шульце про
окрему кiмнату для Марини. Дiвчина вже доросла, у неї свої справи – безлiч справ, через якi вона на
три-чотири днi змушена залишатися ночувати у великому мiстi.
Якби в них було власне авто i власна квартира, а ще краще – будинок, дитина могла б приїздити
додому щодня. I вони бачились би частiше. Як було ТАМ.
Вiра грiла руки об кухлик i прискiпливо розглядала свої пальцi. Колись через цi пальцi батьки i
вiддали її до музичної школи – на клас скрипки. Викладачi казали, що про таку «розтяжку» мрiяв би
сам Павло Коган.
Тепер пальцi трохи спухли, але лишалися такими ж довгими, прудкими, а сама рука ще зберiгала
свою аристократичну форму. Власне, нiкуди не дiвся i талант, якщо її майже одразу пiсля приїзду i
прослуховування запросили до мiсцевого оркестру – нехай i маленького, але з контрактом на два роки.
I на нiй тепер тримається уся родина.
За спиною почувся шурхiт.
Вiра незадоволено озирнулась, наморщила чоло: на кухню виповз сусiд Макс. Вiн безсоромно
широко позiхав i премерзенно чухав оголенi груди. Глянувши на Вiру, кинув без будь-якого
привiтання:
– Кава лишилась? Можна?
Вiра з вiдразою оглянула його оголений торс.
Макс не приховував, що працює коридорним у готелi для геїв. Але усiляко пiдкреслював свою
«традицiйну орiєнтацiю» i напозiр частенько приводив у своє помешкання тимчасових подружок.
– Бери. Тiльки помиєш за собою кухоль! – пробурчала Вiра.
Їй нiчого тут не подобалось! Зокрема це життя пiд одним дахом з тими, кого вона намагалася
уникати, приїхавши сюди. Та нiчого не вдiєш. Треба трохи потерпiти. А потiм буде все – i власний
будинок, i авто.
Усе владнається, варто лише не ламати традицiй i зберiгати спокiй.
Вiра витягла з шафки бiлий обрус i пiшла накривати стiл у вiтальнi. Вони єдинi напозiр
харчувались, мов аристократи – красиво, повiльно, як у кiно, з розмовами, з обговоренням сiмейних
справ, шанобливо обслуговуючи одне одного – «Люба, кави?» – «Будь ласка!», «Чи не дорiзати
хлiба?» – «Дякую, досить...».
Коли стiл було сервiровано до снiданку, задзеленчали два будильники – пiд вухом у Романа i на
тумбочцi бiля лiжка Марини. Вiра сiла на чолi столу i завмерла, поглядаючи на дверi вiтальнi. Усе
було, як має бути.
Першим увiйшов Роман. Вiн не чухав груди, i не позiхав на весь рот, як це робить плебс. На ньому
була м'яка картата куртка вiд хатнього костюма. Волосся розчесане, поголенi щоки пахнуть парфумом.
Перед його столовим приладдям завбачливо покладена газета.
Учорашня вечiрня газета, яку вiн не встиг прочитати. Вранiшню першою читала фрау Шульце.
Роман поцiлував Вiру в потилицю, сiв на своє мiсце, розгорнув газету. Тепер лишилося дочекатися
виходу доньки.
Марина випурхнула в пеньюарi.
Вiра iз задоволенням оглянула її: розкiшна бiлявка, справжня «гретхен»! Останнiм часом надто
розквiтла, тiльки пiд очима синi тiнi. Бiдна дiвчинка теж не висипається...
Дав би Бог гарного хлопця, а ще краще – заможного i дорослого банкiвського службовця чи просто
нормального забезпеченого чоловiка i можна було б нарештi розслабитись.
Марина по черзi цьомкнула батькiв, влiзла на крiсло з ногами, вхопилася за чашку. Можна було
розпочинати снiданок. Вiра почала намащувати грiнки маслом i джемом, розкладати їх по тарiлках.
Перед тим родина завжди пила сiк i ковтала по пiгулцi вiтамiну.
Роман вiдклав газету.
– Тобi сьогоднi на котру? – поставила запитання Вiра. Так, нiби посунула першого пiшака в
шаховiй партiї «Е-2» на квадратик «Е-4».
– Як завжди, – сказав Роман, посуваючи свого пiшака на тi ж звичнi для початку гри клiтинки. –
Лекцiя починається о дев'ятiй. Повернуся останньою електричкою.
– Добре виспався? – вела свою партiю Вiра.
– Так. Усе чудово. А ти?
– Не дуже. Тетяна розбудила. Вона така незграбна – як повертається, то обов'язково перебудить
увесь дiм, – сказала Вiра. – Швидше б нам вибратися звiдси.
– Ну, ми тут не так вже й давно, люба, – сказав Роман. – До всього треба призвичаїтись. Не все
вiдразу...
Тут можна було припинити ходи, адже тема дражлива, з нею можна дiйти до мату, а цього в родинi
не передбачалось.
– Якi плани в тебе? – перемкнулась Вiра на доньку. – Чекати на вечерю?
Марина пiдвела очi, хiд був за нею:
– Ма, зрозумiй: менi важко мотатися сюди щоденно. У мене робота. Я ночую в Реґiни – у неї власна
квартира в центрi. А ще – курси iноземної. Навiщо менi трястися в електричках? Буду за кiлька днiв.
Ми якраз готуємо важливий проект для шефа – мушу себе добре зарекомендувати.
– Ти себе виснажуєш...– зауважила Вiра i зiтхнула: на сьогоднi їхня двадцятирiчна дiвчинка
заробляла бiльше нiж батьки i з цим важко було змиритися.
Марина посмiхнулась i знизала плечима.
Снiданок тривав.
Родина ще трiшки поговорила про лекцiї Романа Iвановича i про студентiв, якi мало чим
вiдрiзняються вiд своїх ровесникiв у будь-якiй iншiй країнi свiту.
Роман розповiв кiлька курйозних випадкiв у студентськiй вбиральнi, де часом добряче попахує
марихуаною, про декана – «чудового мужика», з котрим вiн часто обiдає в ресторанчику навпроти
унiверситетського саду i вiдчайдушно сперечається з приводу перекладiв Бродського нiмецькою
мовою.
Вiра так само докладно i розважливо вiдповiла на кiлька запитань про свої успiхи в мiсцевому
оркестрi i пiдготовку до дня мiста, на якому їхнiй музичний колектив має їхати на платформах
вантажiвок, прикрашених квiтами.
Потiм настав час роздачi канапок. Вiра завжди охайно загортала їх у фольгу i вкладала в маленькi
пластмасовi контейнери. Марина зазвичай вiдмовлялася, мовляв, їх на фiрмi годують безкоштовними
обiдами. Роман, як завжди, з вдячнiстю погладжував дружину по плечi...
Два поцiлунки на порозi – i Вiра залишалася сама.
Починала збиратися. Але перед тим знову заварювала каву на кухнi.
Робила це лише задля того, щоб дiждатися хазяйку фрау Шульце i зайвий раз у милих уранiшнiх
теревенях про те i про се натякнути, що вони тут тимчасово. I колись запросять поважну фрау до себе
в гостi. У власний будинок. На знак вдячностi за гостиннiсть...
Розпрощавшись з дружиною i донькою, котра завжди знаходила причини, аби не їхати разом із
батьком, Роман Iванович кiлька хвилин спортивною ходою йшов до симпатичного вокзальчика, де
сiдав на електричку. Зсередини вагони пахли, мов квiтковий сад, i Роман проводив сорок хвилин у
приємнiй запашнiй колисанцi. У роздумах. У планах на майбутнє...
...«Менi лише сорок два...
Дасть Бог, я проведу ще стiльки ж у цiй благодатнiй країнi. Тобто добряча частка життя попереду!
Звiсно, зараз, не дуже приємно вставати о сьомiй, труситися в електричцi, але скоро я долатиму
вiдстанi на авто, як всi нормальнi громадяни. Хоча, до чого тут авто? Рiч навiть не в цьому. Рiч у
самореалiзацiї. У мене досить знань i досвiду, щоб подолати всi перешкоди. Довести. Що довести?
Довести, що я не даремно народився. Що зможу... Господи, як хочеться спати... Ще тридцять хвилин
дороги. Варто використати їх з користю для себе. Думати! Щось занотувати в блокнот. Зробити бодай
якусь основу для майбутнього роману. А вiн давно вже складається в головi. Вiн вже iснує!
Для початку це буде комерцiйний проект – вiн буде таким, якого потребує тутешня публiка.
Написати роман не так вже й складно. Головне – обрати тему. Щось у стилi Дена Брауна – якесь
