Людвисар. Ігри вельмож - Коломійчук Богдан (книги бесплатно без регистрации TXT) 📗
Христоф замовк. Тепер він мусить бути опорою для цього чоловіка, який викликав щире співчуття. Застуда не полишала бургомістра, давлячи його кашлем, а він, у свою чергу, кляв її в моменти короткого відпочинку. Зараз він був схожий на рака — червоний, з виряченими очима і безсило розкинутими руками.
— У мене один порятунок, — ледь чутно промовив він, — єдине, на що я можу сподіватися, — це на милість короля.
Шольц пильно подивився на кур’єра.
— Христофе, її життя буде у твоїх руках…
Кур’єр вклонився і приготувався слухати далі.
— Король прямує до Острога, можливо, вже на півдорозі… Прибудеш туди, від мого імені доб’єшся аудієнції і передаси моє благання врятувати цю невинну істоту.
— Що ж, — важко зітхнув кур’єр, — я можу вирушити хоч зараз, аби не гаяти часу.
— Стривай, — мовив Шольц, — ми ще мусимо як слід сховати мою дитину тут, у Львові, аби єпископ не вчинив судилище самохіть…
Слуга, що увійшов до покоїв, перебив його:
— Пан лікар просить прийняти.
Шольц схопився з ліжка і, стиснувши кулаки, закричав:
— Давай сюди собачого сина!..
— Вам не на користь так кричати, мій пане, — промовив спокійно Домінік, заходячи до покою.
— Не на користь, кажеш? Ах ти виродку! Зараз я тобі покажу «користь»!
З цими словами Шольц рушив назустріч лікарю і щосили вчепився йому в горлянку. Домінік не зрушив з місця, так наче його не душили, а обіймали на радощах.
— Відповідай, що ти робив цієї ночі на кладовищі, іроде?
Лікар зблід, проте відповів спокійним, злегка здавленим голосом:
— Розкопував могилу, як ви, мабуть, помітили.
— А моя донька?
— Хто, даруйте?
— Ляна. Що вона робила поруч із тобою?
Новий напад кашлю змусив Шольца відпустити горло лікаря і повернутися на своє ліжко.
— Трясця б тебе побила! — простогнав він вже звідти. — Її за це звинуватили в чаклунстві!
Тепер уже лікарю довелося шукати руками опори, хоч ніхто його більше не душив.
— Послухай мене, шарлатане, — перейшов до погроз Шольц, — якщо тебе не відправить на той світ інквізиція, я власноруч здеру з тебе живцем шкуру! Зрозумів?
Домінік не слухав. Він мовчки кланявся, не протестуючи і не виправдовуючись.
— Не варто зволікати, — промовив Христоф, обережно урвавши лайку Шольца.
Той, важко дихаючи, звівся на ноги. Обхопивши голову руками, наче намагаючись втиснути всередину думки, котрі звідти розповзались, він ледь чутно мовив:
— Найкраще місце, де можна сховати дівчину, — Високий Замок… Треба попередити коменданта…
— З вашого дозволу, мій пане, — сказав Христоф, — я зберу міських гайдуків.
— Вони вже довго тиняються без роботи, — промовив Шольц, — навіть не знаю, де їх нечистий носить.
— Я знайду їх…
Бургомістр сів за стіл і взявся писати. Кур’єр тим часом наблизився до напівживого лікаря і тихо промовив:
— Ви вправно фехтуєте?
— Мечем не згірш, аніж ланцетом, — гаряче відгукнувся той.
— Мені знадобляться ваші послуги. Дівчина зараз у місті?
— У моєму домі.
— Будьте готові віддати за неї життя.
— Зайве про це говорити.
— Не відходьте від неї сьогодні ні на крок, а як тільки побачите внизу, біля вашого дому, карету, проведіть її туди. До зустрічі.
— Благослови вас боже.
Лікар тихо вийшов з кімнати, безшумно зачинивши за собою двері. Трохи згодом з будинку бургомістра вийшов Христоф, а слідом за ним — посланець до Високого Замку. Всі троє розійшлися врізнобіч, так що навіть найуважніший спостерігач не зміг би й подумати, що їх об’єднувала одна спільна мета.
Розділ V
Пан Бень і гадки не мав, яку важливу справу йому доручили. Зрештою, якби він і знав, що був єдиним, хто підвернувся під руку бургомістрові, то навряд чи втішився б із того. Він прямував до Високого Замку робити черговий перепис майна фортеці. А ще ніс у шкіряній торбі згорнутий і запечатаний сувій для бурграфа, що його той мав отримати у власні руки. Інакше Якуб Шольц обіцяв усі страхіття пекла…
Пан Бень був глибоко ображений таким зайвим нагадуванням про його обов’язки. Однак пекельні картини, змальовані осатанілим бургомістром, гнали його вперед, змушуючи минати усі корчми і заїзди. І навіть всемогутній винний дух, що долинав звідти, не міг його спинити. Корчмарі, що зустрічали його широкими усмішками та розкритими обіймами, за мить проводжали Беня гримасами подиву. Вони не впізнавали у своєму частому відвідувачеві того, хто пройшов повз них, навіть не привітавшись.
За Краківською брамою він гукнув візника і важко гепнувся в бричку. Слід зазначити, що з широтою душі та серця пана Беня могли зрівнятися тільки ширина його плечей та розміри черева. Тому коли він умостив свої чесноти в бричку, вона заскрипіла так жалісливо, що кінь здивовано нашорошив вуха, передчуваючи недобре. Передчуття нещасної тварини справдились, щойно візник, сплюнувши, вигукнув «вйо».
Бричка повільно прокотилася Старим Ринком, минула костел Івана Хрестителя і, так само ледве сунучи, об’їхала Лису Гору. Високий Замок похмуро виглядав своїми стінами та вежами з-за густого мішаного лісу, що обволікав його підніжжя.
Дорога стрімко попрямувала вгору, і бідолашній шкапі довелося непереливки. Вона хрипіла і мотала головою, час від часу спотикаючись об підступне каміння. Стривожений візник зіскочив на землю і взявся штовхати бричку ззаду. Пан Бень опинився в дуже незручному становищі. Він не міг вилізти слідом за візником, бо тоді черево потягло б його донизу і він скотився б, як чималий валун. З іншого боку, через свою доброту, він слізно жалів змилену конячку.
Замкова сторожа ще здалеку почула про наближення екіпажа. Коли титанічними зусиллями всім трьом вдалося вибратись на вершину, кілька озброєних драбів вийшли їм назустріч. Зморена шкапа повалилася усім тілом на землю, поряд із нею розпластався візник, проклинаючи все на світі, а найперше — зажирілий магістрат.
Пан Бень обережно виліз із брички і, поклавши перед бідолахами потрійну платню, вирішив їх не турбувати і пішов слідом за драбами. Ті провели посланця через головну браму до подвір’я замку, що потопало в багні, створюючи рай для свиней. Ті могли хлюпатись майже всюди, окрім тих місць, де для людей були прокладені дошки: від брами до будинку бурграфа, звідти до пекарні і до колодязя.
З пекарні долинав запах свіжого хліба і чулася людська метушня. Зате в будинку бурграфа, ясновельможного пана Сильвестра Білоскорського, було тихо, як у могильній ямі.
Один з драбів постукав у двері. Було чути, як відголос блукає по стінах, вікнах, долинає до кожної кімнати і, врешті, досягнувши даху, вмовкає. Коли двері прочинилися, на порозі постав маленький гостроносий дідок, діловито взявшись у боки руками.
— Чого треба? — швидко прошамкотів він.
— До його світлості, — коротко пояснив драб, вказавши на Беня.
Дідок зміряв посланця швидким поглядом і, примруживши око, сказав:
— Так, так… А, це ви? Впізнаю. Ідіть за мною.
— Ви до нас з тим же, що і завжди? — на ходу перепитав дідок.
— Так, відколи його величність поклав таке зобов’язання на львівський магістрат, ми мусимо щороку робити те саме…
— Ви тільки з цим? — допитувався старець.
— Ще дещо особисте для бурграфа, — відповів Бень.
— Еге ж, я так і подумав, що ви не просто так заявились на дві декади раніше, — з беззубою усмішкою підморгнув дідок.
Подумки пан Бень віддав належне спостережливості слуги, якого ледве пам’ятав.
З-за потемнілих дверей чувся голос бурграфа.
— У пана аудієнція? — запитав Бень, важко дихаючи після прогулянки сходами.
— Не хвилюйтесь, — промовив дідок, — я нікого не впускав, отже у пана бурграфа один із наших привидів.
— Привидів? — не второпав Бень.
— Так, вони мають доволі погану манеру з’являтися без попередження.
— Себто… духи?..
— Так, так. Хіба ви досі ні з ким не зустрічалися?
— Слава богу, ні…
