Нова стара баба - Денисенко Лариса (лучшие книги .txt) 📗
Я непогано готувала, але до їдальні мене також не допускали, мабуть, непокоїлися, що можу психанути та всіх потруїти.
Нарешті мені дозволили влаштуватися до школи, вчити дітей природознавства й читання. Дітей їм було не шкода, більшість зі школяриків – марійці, котрі не дотягували до почесного звання радянської людини, тому їхньою безпекою та мораллю можна аж так не перейматися.
Спочатку на мої уроки приходили понурі чоловіки, тепло вдягнені, у бушлатах, шапках, рукавицях. Діти та я постійно хукали собі на руки, ми мерзли, але не обурювалися, бо знали: люди у формі тут найголовніші, а ми – щось вторинне. Потім до мене звикли, зрозуміли, що я звичайна баба, у котрої не склалася доля, чоловік – ворог народу, то й усе.
Наталю я народжувала в атмосфері лютого холоду, з рота випаровувалися мої стогони та крики, медичний персонал зігрівався спиртом. Спирт був першим рятівником, а ще вміння правильно обмотуватися, загортатися, використовувати папір, бинти, ганчір’я.
Посеред операційної зали стояли повітряний калорифер і примус, на якому смажилася риба – лікарю та сестрам треба було їсти. Усі ці нагрівальні прилади виробляли відносне тепло, часто оманливе, але цілком відчутний сморід. Сестра-господарка баба Устінія ще кудись підмішувала ладан, щоб додати події народження святості та вказати на нас Богові. Ладан смердів рибою. Бог, певно, почувався ошуканим. Я відчувала запах спирту, риби, ладану, крові, ліків та холоду, котрий посилював усі ці запахи, змішував, а потім виокремлював, ніби грався.
Поряд зі мною оперували Зойку. Власне, так ми і познайомилися. Зойці робили гемороідектомію, прибирали гемороїдальний вузлик. Як вона потім казала: «Меня в тот день избавили от геморроя, а Варка получила геморрой на всю свою оставшуюся жизнь».
Зойка працювала продавчинею, до своєї роботи ставилася скептично, а до людей – ще гірше. Ще у неї був баян, тому саме вона відповідала за нашу культурну програму. Вміла грати «вальсок» (дуже популярний серед тутешніх), народні пісні та матерні частушки.
Чоловік її вже тоді дременув у теплі краї. «Говно будет подбирать за ешаками, ешачим говном и согреется», – ділилася своїм баченням чоловікових планів Зойка. Я запитала її, хто такі єшакі, вона сказала, що це маненькі віслючки, але серуть стільки ж, як великі.
У Зойки був кудлатий собака Блоховець. Я його спочатку боялася, валяється на подвір’ї таке велетенське кошлате одоробло й жере морожену рибу. Блоховець та Зойка були подібні – великі, маслакуваті, кудлаті, набурмосені рибожери.
Блоховець, немов злочинець, крав убитих мисливцями куниць та приносив Зойці. Зойка і сама була вправною стрільчинею.
Вона знала одного марійця (звала їх черемисами), котрий спродував хутро на велику землю. Зойка та Блоховець мали свій відсоток. Час від часу Блоховця оголошували в розшук. Хоча шукали вони саме його, але всі думали, що це хтось із чоловіків, можливо, гребкорукий марієць, можливо, лісничий або ще якийсь хвацький.
Блоховець зневажливо, задньою лапою, струшував із себе кліщів, а потім залізав у буду, що її Зойка щотижня застеляла свіжим мохом.
Блоховець годував і мене, бо прожити на мою заробітну платню, враховуючи поїздки у більш цивілізовані міста з метою зібрати передачу чоловікові та зважаючи на малу дитину, було нереально. Цим ніхто не переймався, навіть я. Цим переймалася Зойка та Блоховець.
Зойка тягала додому рибу всім нам. Діставала консерви, жир та цукор грудками. А ще чай, правда, чай ми берегли для мого Олексія, а собі заварювали різне зілля. На лікарських травках розумілася я, це був мій родинний внесок. Трави і варення з брусниць.
А ще я робила мед та варення з молодих зелененьких соснових шишечок. Інколи вимолювала поступки та передавала це варення чоловікові. Воно багатьох врятувало від цинги, трохи знімало симптоматику сухот, допомагало вилікувати бронхіти. Ще потім я дізналася, що дехто з табірників викликав за «допомогою» шишкового варення пієлонефрит, а гепатитчики посилювали симптоми, щоб швидше піти із життя…
Шишки були універсальними помічниками, вони зігрівали нас у холоднечу, лікували застуди, але коли у своєму вільному, уже київському житті я зробила на пробу варення з молодесеньких зелених шишечок, а потім скуштувала його, мене знудило. Цей смолянистий запах нагадав мені про часи, коли я жила з відчуттям своєї вторинності та не уявляла, що маю майбутнє.
Наталя народилася дикункою, вона починала плакати, якщо я наближалася до неї, щоб помилуватися, взяти на ручки. Вона допускала мене до себе (навіть вимагала), тільки коли хотіла їсти.
– Ты глянь на неё, от горшка и вершка нет, а понимание скотской сути человеческой – есть, – зворушливо примовляла Зойка. Вона дивувалася, що серед багатьох дорослих людей її однодумцем виявилося моє немовля, яке викликало у Зойки щирий подив та повагу.
Більше за все Наталі подобалося, коли її ніхто не чіпав, дитині не потрібні були співрозмовники. Інколи Зойка щось промовляла до неї, зазвичай ділилася враженнями від місцевих покупців, мисливців. Мала? у відповідь надувала та здувала щічки, переймаючись почутим.
У мене було два залицяльники. Один – росіянин Паша Корабльов. Гарний, як актор Василь Лановий. Колишній військовий льотчик, списаний на землю доживати. Жодне земне заняття його не влаштовувало, тому він уже зранку починав глушити спирт. Я його жаліла. Він підходив до кожного і питав, похитуючись від випитого: «Скажи, вот для чего я выжил, для кого?» Він не міг виборсатися зі своєї розпачливості, а може, й не хотів. Він ходив до мене та казав: «Ты б могла полюбить меня? Раньше все меня любили, и ты бы смогла. Ты можешь полюбить меня сейчас? Я хочу почувствовать, что у меня хотя бы что-то оживает: душа или хер».
У нього була дружина, Ізабелла. Золотокоса та неймовірно приваблива. Вона була такою легкою, а ми ледь пересували ноги у важких чоботах, що ув’язнювали нашу жіночність. Будучи молодими жінками, ми почувалися та виглядали, наче баби.
На Ізабеллі чобітне життя ніяк не позначалося, вона пурхала. Вона щось перекладала та писала статті до обласної газети, тим і жила.
Паша був подібний до підстреленого лося, високий, міцний та ніби підкошений. Зойка уїдливо на це говорила: «Так давай его добьём-то, а? Чего ж пьяной скотине мучиться?» Її обурювало, що він ходить до мене. Раніше вона палицею гнала його від свого магазину, зараз гнала з мого подвір’я. «Изыди, чёрт крылатый, бабе своей мозги компостируй, трахаль ты недоделанный».
Ізабеллу вона з хати не гнала, жінка часто приходила до нас на чай, приносила шоколадні цукерки, зітхала та повсякчас вибачалася за поведінку Павла. Ізабелла була полькою, донькою польського комуніста, це допомогло їй не згнити в таборах, мати роботу й жити в нестерпних умовах голчастих лісів. Вона досі неправильно ставила наголоси в російських словах: «Я не лю?блю е?го. Вовсе? не лю?блю. Но я е?го ме?ханик».
Від Ізабелли ми дізналися, що Паша – імпотент, тому його слова про «душу і хер» були цілком чесними. Ізабелла хотіла взяти дитину з дитячого будинку, але ніяк не могла отримати дозволу. Вона його здобула того дня, коли Паша Корабльов утопився в річці. Задля того, щоб це не завадило забрати дитину, ми певний час робили вигляд, що Паша не потонув, а десь подівся, полює, чатує на звіра в засідці або вирушив на велику землю.
Іншим моїм залицяльником був марієць Ємиш, котрого всі звали Мішка. Цей був тихий, як скошена трава. Опадав на табурет, приносив хліба, дрова на розтопку, вбитого шилохвоста чи тетерука. Він навчив нас робити гороховий кисіль, ця рецептура також допомогла моєму чоловіку й табірникам, бо кисіль виявився простим у приготуванні, дешевим та ситним. Тепер я туди щоразу передавала горох.
Ємиш також мав родину, але на нього Зойка не гарчала, бо відчувала, що з марійця є зиск, поважала його за мовчазність. «Мишка, иди в семью. На следующей неделе приходи, рыбный пирог будет».
У Ємиша був дивний ніс, наче вдавлений в обличчя, чорні очі – вуглинки, пергаментна шкіра. На день народження Зойки Мішка подарував їй дерев’яний, ним самим зроблений, капкан. Я давно не бачила її такою розчуленою.
