Марсіанська хроніка - Бредбері Рей Дуглас (читать книги полные .TXT) 📗
— Зараз це не так важливо, сер! — крикнув йому знизу капітан.
— Для вас, може, й ні, але для мене важливо. Сьогодні мені треба багато прочитати. Містер Ттт дуже нерозважлива особа. Вже не вперше він так робить, аби йому було зручніше, зовсім не рахуючись із моїм часом. Не махайте руками, сер. Почекайте, поки я закінчу. Слухайте мене уважно. Всі завжди уважно слухають кожне моє слово. І поводьтеся ввічливіше, інакше я взагалі з вами не розмовлятиму.
Люди у дворі незграбно тупцювалися. Капітан аж почервонів, і на очах у нього виступили сльози.
— А тепер скажіть мені, — питав їх Ааа учительським тоном, — чи личать містерові Ттт такі вчинки?
Четверо землян дивилися вгору, знемагаючи від спеки.
— Ми прибули з Землі! — нарешті обізвався капітан.
— Гадаю, його поведінка не гідна вихованої люди — роздумував уголос Ааа.
— Ми прибули в ракеті. Вона там, на пагорбі.
— Як ви вже знаєте, Ттт не вперше таке робить.
— Ми прилетіли в ракеті з самої Землі!
— Мабуть, таки піду і скажу йому все, що я про нього думаю.
— Ми прилетіли вчотирьох: я і ці троє хлопців, мій екіпаж.
— Ні, ні, це треба зробити зараз-таки. Я йду.
— Земля!.. Ракета!.. Люди!.. Подорож!.. Космос!..
— Піду й дам йому доброго прочухана! — гукнув Ааа і зник з підвіконня, ніби лялька зі сцени. За хвилину в кімнаті почулися сердиті голоси. Це Ааа розмовляв із своїм противником за допомогою якогось невідомого пристрою. Тим часом каштан і його команда сумно поглядали на ракету, що бовваніла вдалині, на свою милу й рідну, як батьківський дім, ракету.
Ааа знову з’явився у вікні. Обличчя в нього світилося тріумфом.
— Сто чортів! Я його викликав на дуель!
— Містере Ааа… — спокійним голосом промовив капітан.
— Я застрелю його, як собаку! От побачите, застрелю!
— Містере Ааа, вислухайте мене. Ми пролетіли шістдесят мільйонів миль.
Ааа вперше уважно подивився на каштана.
— То звідки ви, кажете, прибули?
Капітан щасливо посміхнувся. “Нарешті ми підійшли до суті справи”, — шепнув він своїм супутникам. А вголос сказав:
— Наш корабель пролетів шістдесят мільйонів миль. Ми з Землі!
Ааа позіхнув:
— У серпні цього року відстань до Землі дорівнює п’ятдесяти мільйонам миль. — Він узяв якусь не бачену досі землянами страшну рушницю і сказав. — Ну що ж, треба йти. А ви беріть свою дурну записку — не знаю, чи матимете з неї хоч якусь користь — і йдіть через отой пагорб у містечко Іопр і розкажіть усе містерові Ііі. Саме він вам і потрібен. Не містер Ттт! Ні, він несусвітний дурень, і я таки вб’ю його. Я теж не можу стати вам у пригоді, бо працюю зовсім в іншій галузі.
— В іншій галузі, в іншій галузі! — передражнив його капітан. — Невже слід працювати в якійсь певній галузі, щоб гостинно прийняти людей з Землі?
— Розкажіть комусь іншому! Всі знають, хто ви такі. — Ааа збіг сходами вниз, кинув: “Бувайте здорові!” — й помчав доріжкою, розставляючи ноги, як циркуль.
Четверо мандрівників стояли ні в сих ні в тих. Врешті капітан сказав:
— Ні, ми таки знайдемо когось, хто нас вислухає.
— Може, нам слід знятися з цієї планети, політати, а потім знову сісти, — тоскно зауважив один із них. — Може, їм потрібен час, щоб влаштувати гідну зустріч?!
— Непогана думка, — пробурмотів стомлений капітан. На вулицях містечка була сила людей. Вони заходили й виходили з будинків, віталися одне з одним, розмовляли. На обличчях у них були золоті маски, сині маски й малинові маски із срібними губами й бронзовими лобами, маски усміхнені й маски похмурі — відповідно до настрою власника.
Четверо землян, спітнілі від довгої ходи, зупинилися біля дівчинки, що гралася на вулиці, і запитали, де будинок містера Ііі.
— Он там, — кивнула дівчинка головою. Капітан присів біля неї навпочіпки, подивився на гарненьке личко й сказав:
— Дівчинко, мені треба поговорити з тобою. Він посадовив її на коліно і взяв маленькі брунатні рученята у свої великі, білі. Здавалося, він хоче розповісти їй імпровізовану казку — одну з тих, що їх діти люблять слухати перед сном, — і не поспішаючи обмірковує подробиці.
— Послухай-но, дівчинко. Шість місяців тому на Марс прилетіла ракета. В ній був чоловік на ім’я Йорк, він був зі своїм помічником. Ми не знаємо, що з ними сталося. Може, вони розбилися при посадці. Ми прибули сюди так само, як і вони, — на ракеті. От якби ти побачила нашу ракету! Вона в нас дуже велика. Наша експедиція називається Другою міжпланетною експедицією. Ми прибули до вас із планети Земля…
Тим часом дівчинка механічно вивільнила одну руку і наділа собі на обличчя золоту маску без ніякого виразу. Потім вона витягла золотого іграшкового павука і кинула його на землю. Павук слухняно зліз їй на ногу, і вона стежила за ним холодним поглядом крізь щілини маски.
Капітан легенько струснув дівчинку, щоб привернути її увагу до своєї розповіді.
— Ми з Землі, — сказав він. — Ти віриш мені чи ні?
— Так, — відповіло дівча, не відриваючи погляду од великих пальців своїх ніг, якими копирсалося в пилюці.
— От і гаразд, — промовив капітан і вщипнув дівчину за руку-жартома, а також для того, щоб вона повернула до нього своє обличчя. — Слухай далі. Ми побудували собі велику ракету. Ти віриш цьому?
— Авжеж, — сказала дівчинка і почала колупати пальцем у носі.
— І я — вийми, дівчинко, палець із носа! — і я — капітан цієї ракети, і…
— Ще ніколи за всю історію людству не вдавалося здійснити міжпланетного польоту, — процитувало дівча, заплющивши очі.
— Неймовірно! Як ти догадалася, що я хочу це сказати?
— О, дуже просто. Телепатія. — І дівчинка недбало витерла об коліно свій палець.
— Невже це тобі байдуже? — вигукнув капітан. — Чому ти не радієш?
— Вам слід негайно звернутися до містера Ііі, — промовила дівчинка, опускаючи на землю свого павука. — Містер Ііі буде радий поговорити з вами.
Дівчинка побігла геть, а іграшковий павук слухняно поліз за нею.
Капітан так і залишився сидіти навпочіпки, дивлячись їй услід вологими очима. Потім він перевів погляд на свої порожні руки. Щелепа у нього відвисла. Інші троє непорушне стояли біля свого командира, і їхні тіні ховались у них під ногами. Потім вони плюнули на кам’яний тротуар.
Зачувши стукіт, Ііі сам одчинив двері. Він збирався на лекцію, але міг приділити їм якусь хвилину, коли вони одразу зайдуть у кімнату і скажуть прямо, чого від нього хочуть.
— Трошечки уваги, — відказав капітан, дивлячись на господаря почервонілими втомленими очима. — Ми прибули з Землі у ракеті, нас четверо, троє чоловік команди і капітан, ми виснажені й голодні, нам треба поспати. Ми сподівалися, що нас зустрінуть, піднесуть нам ключі від міста або виявлять свою повагу якимсь іншим способом. Нам було б приємно, якби хтось потиснув нам руки, сказав: “Слава вам! Вітаємо вас!” Оце, мабуть, і все.
Ііі був високий худорлявий марсіанин, його жовтуваті очі ховалися під товстими синіми кристалами. Він нахилився над письмовим столом і почав переглядати свої папери, час від часу кидаючи на гостей пронизливий погляд.
— Де ж це мої бланки? Тут їх немає, — говорив Ііі сам до себе і почав заглядати в ящики, бурмочучи щось під ніс. — Куди я міг запроторити бланки? Вони десь мають бути. Але де? Ага, ось вони, нарешті! — і марсіанин подав гостям якісь папірці. — Вам доведеться поставити внизу свої підписи.
— Невже не можна обійтися без оцих безглуздих формальностей?
Ііі позирнув на нього крізь товсті кристали.
— Ви кажете, що прибули з Землі? Коли так, то для вас немає іншого виходу. Доведеться підписати.
— А члени команди? Їм теж треба поставити свої підписи? — запитав капітан, підписуючи бланк.
Ііі подивився на капітана, зміряв поглядом трьох хлопців і глумливо зареготав:
— Ха-ха-ха! Їхні підписи! Це мені подобається! Щоб вони поставили свої підписи! — Він так реготав, що сльози виступили у нього на очах. Він ляпав себе по коліну і аж лягав, знемагаючи від сміху. Нарешті йому вдалося стати на ноги, вчепитися руками за край столу. — Свої підписи! — повторював він.
