Нащадки «Білого Хреста» - Тимчук Віктор (читать книги бесплатно TXT) 📗
Мої роздуми перервав глухий жіночий голос з підкопу:
– Товаришу… капітан!.. Вас… кличуть!..
Я встав із ящика, скочив у вхід і за хвилину вигулькнув на протилежному боці – в підсобці, аж від несподіванки злякано відсахнулася Софія Адамівна. Вибрався нагору. В торговому залі біля Топчія поруч із Шаповим стояв давно не стрижений хлопець у синій нейлоновій куртці. Шалапуха Богдан – Бог. Таки пощастило лейтенантові. Я розглядав підозрюваного. Він зневажливо кривив губи.
– Він, Тарасе Свиридовичу? – звернувся до Дзюняка слідчий.
– Еге.
– А ви, Софіє Адамівно, що скажете?
– Він.
– Що – він?! Що?! – зарепетував Шалапуха. – Чого повитріщалися? Не бачили людини? Хапаєте, волочите!..
– Цить, – повернувся до нього Шапов, і Шалапуха вмент прикусив язика. – Ніхто тебе не хапав.
Поруч з лейтенантом Бог, високий і, видать, при силі парубок, скидався на підлітка.
– Сідайте, – кивнув на стілець Топчій.
Шалапуха заклав ногу на ногу, недбалим рухом розстебнув куртку й загойдав ногою. Ми байдуже спостерігали за його грою, знаючи, що скоро вона скінчиться і тоді постане перед нами жалюгідна нікчема. Доволі надивилися на схожі перетворення. Анатолій навмисне зробив паузу: надав Шалапусі можливість всмак похизуватися.
– Чого ви позавчора крутилися коло сарая готелю? – запитав пісним голосом слідчий.
– Роздушили із Зубом банку. Чи заборонено? – єхидно ошкірився.
– І часто там пиячили?
– Скільки нам хотілося, – зухвало відповів.
– А чого по магазину вештались? – Анатолій перекладав папери, не дивлячись на Шалапуху.
– Слухайте, може, ви мені вкажете, в який туалет ходити! – нахабнів Бог.
Аж тепер Топчій звів голову й пронизливо глянув на Шалапуху.
– Ви знаєте, що сьогодні вночі обікрали цей магазин і важко поранили людину? А залізли сюди через сарай. Га, Богдане, через сарай, – значуще підкреслив Анатолій.
Шалапуха, вражений, роззявив рота, ще до кінця не усвідомлюючи почуте, і, коли до нього дійшов смисл, дурнувато засміявся, а потім несподівано зірвався з місця й кинувся до дверей з перекошеним обличчям. Але на порозі його спритно перепинив Шапов, ухопивши за комір куртки. І тоді Бог почав одчайдушно пручатись і зіпати:
– Не я! Не я!..
Шалапуха вигинався, наче його судомило, совав ногами, шарпався, поки зненацька не випала з кишені куртки, мелодійно дзенькнувши, лискуча обручка і не покотилася по підлозі, метляючи клаптиком паперу. Бог ураз присмирнів і вибалушився на неї, мов недоумок. Обручка вляглася під стільцем, біля якого стояв зблідлий Дзюняк. Топчій неквапно підняв її. Продавці збуджено загомоніли, кидаючи гнівні позирки на Шалапуху.
– Хм, з ярликом, – мовив слідчий.
Перстень, коли звірили із накладною, виявився краденим з магазину. При обшуку в Шалапухи більше нічого не знайшли, крім замашної свинчатки. Він зовсім притих і ніби нічого не бачив, не чув – сидів збайдужілий, відчужений од усього. Знайома реакція спійманого із речовим доказом. Признатися, ніхто з нас не чекав, що відразу затримаємо одного із злодіїв.
– Ну, Богдане, розповідайте, – розважливо, доброзичливо звернувся до Шалапухи Топчій. – Як бачите, викручуватись, заперечувати зайве. З ким діяли? Де сховали крадене?
Богдан похмуро мовчав, кусаючи губи.
– Гаразд, подумайте. Зважте – щире зізнання враховується судом, – нагадав йому слідчий.
5.
Малишевський, Нацевич і Скок підтвердили: Агапов пішов додому о другій годині ночі. Отож фрезерувальник мав повне алібі і справді знайшов норкову шапку. Не пощастило мені з Вадимом Зубовським, до якого заїхав у першу чергу. До речі, його будинок неподалік од ринку, на вулиці Шмідта, з невеликим садком і квітником перед вікнами старої цегляної хати. Ми не застали його вдома.
Вадимова мати, немолода, випрацьована жінка в засмальцьованій сукні, сказала, що кільканадцять хвилин тому син вскочив до хати і, поки вона поралася коло свиней, знову кудись подався. Про його знайомих вона нічого не відала, тільки знала одного Шалапуху. А коли сьогодні прийшов додому – не чула. Оце і все. Мене насторожила поява Вадима саме після затримання Бога і його раптове зникнення. Наче хтось його попередив. Може, збіг обставин? Але ж вони друзяки і їх обох бачив Дзюняк біля сарая. До того ж у Бога знайшлася золота обручка.
– Заїдемо, Миколо, на Казарського, будинок сімнадцять, – сказав я сержантові, який нудився від мого мовчання, але не наважувався завести балачку про крадіжку.
Нам слід підскочити до Агапова і забрати свідчення. Я перебирав у пам'яті недавні події, факти. І найчастіше спотикався на Шалапусі. Чому він подався на ринок із краденим перснем? Комусь продати? Ймовірно. І суперечило здоровому глузду: ходити одразу після скоєння злочину з речовим доказом у кишені.
Мабуть, керувався Шалапуха впевненістю, що ніколи не натрапимо на нього. Ось чим пояснювалась його поведінка. Звичайно, він і Зубовський рядові виконавці. За їх спинами – досвідчений, жорстокий і нахрапистий ватажок. І хто з них поранив Молостова? Раптом водій упізнає котрогось. Аби вижив…
– Миколо, у тебе є щось пожувати? – звернувся до Бунчука.
– Ха! – втішено гуцнув на сидінні. – Аякже. Сам збирався запропонувати, але ви… Не хотів перебивати.
Сержант відчинив скриньку, де на промасленому папері рум'янились пончики… Поглядав на перехожих, будинки. Надворі чудовий весняний день, що брався до полудня. О цій порі на рідній Вінниччині набагато прохолодніше, а тут городяни ще напередодні 8 Березня позбулися пальт і плащів – перейшли на літню форму одягу. Таки південь України – благодатний край.
Ось і вулиця Казарського. Зупинилися коло будинку номер сімнадцять. Я виліз із «уазика», зайшов у двір, постукав до шостої квартири. Помітив, вікно не запнуте шторою. Двері відчинив Агапов, одягнутий і причесаний. На його обличчі майнув вираз здивування й одразу пропав. Очевидно, не чекав на мою швидку появу.
– Заходьте, – запросив і зазирнув через моє плече – сподівався на Кузьменка з Букетом.
– Виспався? – запитав Агапова.
– Який к бісу сон після всього?! – з серцем відповів і недбало махнув рукою. – Мов рукою зняло. Добре, батьків не було.
– Що ж ти думав робити з шапкою?
– Не знаю, – щиро признався і здвигнув плечима. – Мої не бачили її.
В кімнаті диван-ліжко прибране і на столі наведено лад. Я прочитав свідчення. Написано грамотно. Очевидно, закінчив школу Агапов непогано.
– Значить, «Волга». Ти не помиляєшся? – перепитав його.
– Ні. От лише колір… Там лампа денного світла на стовпі, і машина ніби сіра, ніби синя. Не розбереш, – із жалем сказав і зам'явся. – Я ще… І чи потрібне воно?
– Ну-ну, кажіть, – підохотив його.
– Заднє і бокове скло запнуті занавісками.
Гарна прикмета. Молодець, Агапов. Таку «Волгу» легше шукати.
– Допишіть, Славо, і розпишіться внизу, – подав його свідчення, не гадаючи, що пізніше воно зрине у пам'яті, коли назріватиме злочин значно тяжчий, ніж крадіжка.
Він швидко дописав.
– Ви знаєте Зуба?
– Хе, колишній «король» навколобазарної шпани, – презирливо мовив Славко. – В дитинстві витрушував з нас мідяки. Працював зі мною на заводі. Вигнали за прогули і пиятику.
– А з ким він товаришує?
– Не знаю. Мені ніколи й на вулицю вийти, – поскаржився. – Колись водився з Богом – Богданом Шалапухою.
Я вірив йому і співчував, бо праця і навчання – важкенький віз, під силу не кожному. Безперечно, шляхи Агапова і Зубовського розійшлися. І, характерно, хлопчаки, які витрушували мідяки у своїх ровесників, рідко ставали порядними людьми. Мені подобався Агаиов. Він отямився після наших несподіваних відвідин, і тепер у ньому відчувалася робітнича закваска.
Цього разу я роздивився велику фотокартку. На ній середнього віку жінка з довгими косами, що вільно спадали на плечі. Вона вилицювата, і очі посаджено широко, ніс трохи приплюснутий, губи великі, повні. В погляді – рішучість, воля, незважаючи на кругле підборіддя. Проте привертали увагу бойові нагороди на жакеті.
