Смерть бере відпустку - Сарамаго Жозе (читать книги регистрация txt, fb2) 📗

Дехто, дарма що дуже далекий від філософії, принаймні в загальновживаному розумінні цього слова, вихід намацати зумів. Парадоксальним чином, ішлося не про те, щоб навчитися вмирати самим, бо їхній час іще не прийшов, а про те, щоб смерть принадити до інших, посприявши їй. Застосований спосіб, як ми зараз побачимо, вкотре продемонстрував невичерпну винахідливість людського роду. У якомусь селі, розташованому за лічені кілометри від кордону з суміжною країною, жила незаможна селянська родина, якій судилася лиха доля мати в своєму лоні не одного, а двох хворих у стані підвішеного життя, або, як вони самі воліли це називати, зупиненої смерти. З них один, то був справжній дід старого крою, дебелий, але доведений недугою до стану жалюгідної руїни, хоча дару слова він остаточно не втратив. Другим було дитинча кількамісячного віку, яке ще не встиг­ло вивчити ні слово життя, ні слово смерть і якому дійсної смерти теж не вдавалося зазнати. Вони не вмирали й не жили, сільський лікар, відвідуючи їх щотижня, казав, що вже нічого не може зробити ані для них, ані з ними, навіть впорскнути їм обом діє­ву смертельну отруту з тих, що донедавна могли б радикально розв’язати будь-яку проблему. Щонайбільше він міг би підштовхнути їх на один крок ближче до тієї межі, за якою вважається, що на людей чекає смерть, але це були б зусилля марні та даремні, бо в ту саму мить вона відступить на один крок, зберігаючи відстань незмінною. Родина звернулася по допомогу до панотця, який вислухав усе, підвів очі до неба й не придумав нічого кращого, ніж сказати, що всі ми в руці божій і що милість божа не має кінця. Та кінця, може, вона й не має, але її не досить, щоб дати померти в мирі нашому батькові та дідусеві, ані щоб порятувати невинне дитинча, яке нікому в світі не завдало жодної кривди. Такі були справи, ні туди, ні сюди, без жодного виходу й без надії його знайти, аж раптом своє слово промовив дід, Хай хтось до мене підійде, були його слова, Вам води, запитала котрась із дочок, Не хочу я води, вмерти хочу, Ви ж знаєте, батьку, лікар каже, що це неможливо, пригадайте собі, що смерти більше нема, Лікар нічого не розуміє, відколи світ світом, завжди був час і було місце для смерти, Тепер уже ні, І тепер є, Заспокойтеся, батьку, а то гарячка підскочить, Нема в мене гарячки, а якби й була, то яка різниця, послухай мене уважно, Слухаю, Підійди ближче, щоб мені голос не пропав, Кажіть. Дід прошепотів дочці на вухо кілька слів. Вона хитала головою, але дід і далі наполягав на своєму. Це нічого не дасть, батьку, спантеличено промимрила дочка, зблідла від зачудування, Ще й як дасть, А якщо не дасть, Утік не втік, а побігти можна, А якщо не дасть, Нічого страшного, привезете мене назад додому, А маля? І маля разом зі мною, якщо я там залишуся, то й воно зі мною. Дочка спробувала поміркувати, на її обличчі читалося вагання, й насамкінець вона запитала, А чому б вас не привезти додому й не поховати тут, Сама зваж, що воно було б, двоє мертвих у хаті, коли в усій країні, ніхто, хоч зі шкури пнися, не може померти, як ти це пояснюватимеш, а крім того, я маю сумнів, чи смерть, так як воно тепер є, не оживить нас назад, Це божевілля, батьку, Хай божевілля, а іншого виходу зі становища я не бачу, Ми хочемо, щоб ти жив, а не помер, Але не таким, як оце тепер, живим мерцем, живим лише про людське око, Коли ви так хочете, ми вашу волю вволимо, Поцілуй мене. Дочка поцілувала його в чоло й вибігла в сльозах. Відтак, заплакана, вона оголосила в родинному колі про батькове рішення, ще цієї ж таки ночі його треба перевезти через кордон, де він гадає, що смерть, у тій країні ще й надалі присутня, не матиме іншого виходу, крім як забрати його до себе. Новину сприйнято зі змішаним почуттям гордощів і покори, гордощів, бо не щодня трапляється, щоб стара людина отак із власної волі віддавалася смерті, яка її цурається, покори, бо заварив кашу, так і їж, що тут поробиш, коли того ніяка сила не пересилить. Написано ж, що в житті всього не доскочиш, і мужній дідусь залишить по собі всього-навсього бідну й чесну родину, яка, поза сумнівом, шануватиме його пам’ять. Крім отієї дочки, що вибігла в сльозах, та маляти, що нікому не завдало жодної кривди, до родини належали ще одна дочка зі своїм чоловіком, їхні троє дітей, на щастя здорові, та незаміжня тітка, яка вже бозна-відколи ходила в старих дівках. Іще один зять, чоловік тієї дочки, що вибігла в сльозах, подався на заробітки на далеку чужину, й завтра йому прийде звістка, що він одним разом залишився без свого єдиного сина та без тестя, якого шанував. Таке воно життя, однією рукою дає, а другою, коли прийде час, усе зразу забере. Про те, що для нашої оповіді насправді важать геть обмаль родинні зв’язки кількох селюків, які найімовірніше в ній більше не з’являться, ми знаємо краще за будь-кого, але нам здалося, що неслушно було б, навіть із суто технічних міркувань розгортання сюжету, відбутися двома короткими рядками, говорячи про тих людей, котрі стануть персонажами одного з найдраматичніших епізодів у цій нашій, звісно ж, достовірній, дарма що неправдивій, історії про витівки смерти. Тому вони залишені. Нам іще хіба належить уточнити, що незаміжня тітка висловила додатковий сумнів, Що скажуть сусіди, запитала вона, коли помітять, що тут уже нема тих, які, не вмираючи, належали смерті. Загалом незаміжня тітка не висловлюється в такий вишуканий і вибагливий спосіб, а тепер промовила так, аби не розплакатися, що неминуче сталося б, якби вона назвала ім’я хлопчика, що нікому на світі не завдав жодної кривди, чи сказала слова` мій брат. До неї озвався батько решти трьох дітей, Розкажемо, що відбулося, й побачимо, що буде далі, напевно, нас звинуватять у здійсненні підпільних поховань поза цвинтарем, та ще й в іншій країні, Аби тільки з цього приводу війна не почалася, відказала тітка.

У напрямку кордону вони пустилися майже опівночі. Неначе підозрюючи, що законюються якісь дивні речі, село вляглося спати пізніше, ніж зазвичай. Нарешті на вулицях запала тиша й світло в хатах стало по черзі згасати. До гарби впрягли мулицю, потім на превелику силу, хоча важив він зовсім небагато, зять і обидві дочки спустили сходами діда, якого ще треба було заспокоювати, коли він ледь чутним голосом запитав, чи не забули вони рискаль і лопату, Авжеж, узяли, не переймайтеся, й одразу по тому мати дитини вийшла нагору, притулила її до грудей, сказала, Прощавай, синку, я тебе більше не побачу, й то була неправда, бо вона так само мала їхати гарбою разом із сестрою та шваґром, адже трьох осіб для виконання задуманого не було забагато. Незаміжня тітка не схотіла прощатися з тими, хто рушав у подорож в один бік, і замкнулася в кімнаті з небожатами. Позаяк металічне обіддя коліс гарби дуже гриміло б на нерівному бруці вулиці й був би великий ризик того, що з вікон почнуть визирати односельці, зацікавлені питанням, а куди ж це мандрують сусіди о такій порі, постановлено обколувати село путівцями аж до виїзду на трасу вже за його межею. До кордону було зовсім недалечко, але траса, на жаль, не вела до нього, в певному місці треба було з неї збочити й далі прямувати стежинами, де гарба ледь могла проїхати, а найгіршим було те, що останній відтинок вони мусили подолати пішки, так би мовити, навпростець кущами, тягнучи за собою діда невідомо як. Слава богу, зять добре знає цю місцевість, бо не тільки облазив її всю на полюванні, а ще й коли-не-коли, бувало, грішив аматорським пачкарством. До того місця, де треба було залишити гарбу, дорога забрала майже дві години, й тоді зятеві спало на думку примоцувати діда згори до мулиці, бо він вірив у силу її ніг. Тварину випрягли, зняли з неї зайву упряж і спробували, докладаючи великих зусиль, закинути на неї діда. Жінки побивалися, Ой милий батечку, Ой милий батечку, й разом зі слізьми з них виходили рештки сил. Сердега-дід був у напівсвідомому стані, ніби вже переступаючи перший поріг смерти. Не вийде в нас нічого, зневірився був і зять, але раптом йому сяйнуло, що зарадити справі можна, якщо він перший сяде на мулицю й потім затягне діда поперед себе на загривок, Я його затягну попід руки, більше нема як, а ви знизу підштовхнете. Мати хлопчика сходила до гарби поправити ковдрочку на дитині, щоб та, бува, не змерзла, лишенько таке, й повернулася на допомогу сестрі. Один, два, три, промовили вони, але безрезультатно, тіло тепер важило неначе камінь, вони ледь подужали відірвати його від землі. І тут сталося щось небачене, таке собі диво-дивина й чудо-чудасія. Неначе закон земного тяжіння на хвильку втратив чинність чи радше обернувся навспак, тобто почав діяти знизу вгору, дід легенько вислизнув із рук дочок і сам собою, пливучи в повітрі, піднісся до простягнутих зятевих обіймів. Небо, від самого заходу сонця вкрите густими дощовими хмарами, роз’яснилося й осяяло землю місячним промінням. Уже можна рушати далі, сказав зять, звертаючись до своєї жінки, ти поведеш мулицю. Мати хлопчика зазирнула під ковд­рочку, щоб побачити, як почувається малий. Його стулені повіки скидалися на дві маленькі бліді плями, а личко розмилося. Тоді вона зойкнула так, що нав­коло аж луна покотилася лісом і звірі здригнулись у своїх норах, Ні, я свого сина на той бік не понесу, не на те я його привела, щоб віддати смерті власноруч, ідіть з батьком, я лишуся тут. Сестра підійшла до неї й запитала, Думаєш, краще дивитися, рік у рік, як він конатиме, В тебе троє здоровеньких, ти з жиру промовляєш, Твій син мені однаково рідний, Тоді ти й неси його, а я не можу, А я не мушу, це означало б убити його, В чому ж різниця, Віддати смерті та вбити, то не одне й те саме, принаймні в цьому разі, ти мати цієї дитини, не я, А ти змогла б віддати когось із твоїх дітей або й усіх, Гадаю, змогла б, але руку навідруб за це не дам, От бачиш, що правда таки ж моя, Коли ти так хочеш, зачекай на нас, ми переправимо батька. Сестра відійшла, взяла мулицю за вуздечку й запитала, Ходімо, чоловік відповів, Та нумо ж, ходімо, але потихеньку, бо я не хочу, щоб він упав. Була повня, місяць сяяв. Десь там, попереду, чекав кордон, ота лінія, яку можна побачити лише на мапах. А як ми знатимемо, що вже перейшли, запитала жінка, Батько знатиме. Вона зрозуміла й більше ні про що не питала. Вони прямували далі, ще сто метрів, ще десять кроків, аж раптом чоловік сказав, Перейшли, Помер, Еге ж. Голос позаду повторив, Помер. Мати хлопчика востаннє тримала в обіймах мертву дитину, тулячи її до себе лівою рукою, тоді як правою вона тримала на плечі ри­скаль і лопату, що їх забули взяти з собою шваґер і сестра. А прой­дімо-но ще трошки вперед, он до того ясена, сказав шваґер. Удалині, на схилі, світилися вогники якогось поселення. Звук кроків мулиці підказував, що земля тут була м’яка, копати буде неважко. Це місце мені до вподоби, сказав по надумі чоловік, дерево буде за прикмету, коли носитимемо йому квіти. Мати хлопчика скинула на землю рискаль та лопату й ніжно поклала дитину додолу. Потім сестри вдвох обережненько, щоб, боронь боже, не впустити, зняли батькове тіло й, не чекаючи допомоги чоловіка, що саме злізав з мулиці, поклали його побіля онукового. Мати хлопчика ридала й раз у раз повторювала, мій синку, мій батечку, а сестра підійшла до неї й обійняла, так само плачучи й кажучи, Так воно краще, так воно краще, їхнє життя, горопашних, хіба ж то було життя. Обидві впали навколішки, оплакуючи мертвих, що перехитрили смерть. Чоловік уже взявся за рискаль, копав, викидав лопатою вириту землю, знову копав. Глибше земля була твердіша, щільніша, з домішкою каміння, й тільки по пів годині безперервної праці яма набула достатньої глибини. Ні домовини, ні покрівця не було, тіла лежатимуть на щирій землі, в самій лише одежі, що була на них. Спільними зусиллями чоловік і дві жінки, він у ямі, вони обабіч, потихеньку спустили діда, жінки тримали його, з’єднавши руки хрестом, а чоловік підпирав знизу. Жінки безеперестану плакали, чоловік мав сухі очі, але ввесь тремтів, неначе в пропасниці. Попереду ще було найгірше. У супроводі сліз і квилі малого спущено й примощено біля діда, але так було негарно, дрібне тільце, покладене окремо, ніби воно не було частиною родини. Тоді чоловік нахилився, підніс дитину з землі й поклав ницьма дідові на груди, потім схрестив дідові руки навколо малесенького тільця, от тепер гаразд, вони влаштовані й наладнані на спочинок, можемо закидати їх землею, без поспіху, потрошку, нехай вони ще трохи на нас подивляться, нехай із нами попрощаються, слухайте, що вони кажуть, прощавайте, донечки, прощавай, зятечку, прощавайте, дядечку й тітонько, прощавай, матінко. Коли яма була засипана, чоловік потоптався по землі й вирівняв її, аби могила не впадала в очі, якщо хтось повз неї проходитиме. У головах він поклав камінь, а на місці ніг іще один, меншенький, потім засипав могилу заздалегідь наготованою травою, яку нарізав був рискалем, за кілька днів інші рослини, живі, з’являться на місці зів’ялих і засохлих, що ввійдуть у ланцюг живлення, повернувшись у землю, з якої виросли. Чоловік широкими кроками виміряв відстань від дерева до могили, їх було дванадцять, потім, поклавши на плече рискаль і лопату, сказав, Ходімо. Місяць сховався, небо знову захмарилося. Коли вони запрягли мулицю в гарбу, почався дощ.