Смерть бере відпустку - Сарамаго Жозе (читать книги регистрация txt, fb2) 📗
Так само й головні лікарі та завгоспи медичних стаціонарів, державних і приватних рівною мірою, не забарилися зі зверненнями до свого галузевого міністерства охорони здоров’я, висловлюючи перед відповідними структурними підрозділами своє занепокоєння та стурбованість, майже всуціль пов’язувані, хоч як дивно це виглядає, радше з питаннями організаційними, ніж із лікуванням як таким. Вони доносили до відома, що нормальний обіг прийнятих, виписаних і померлих хворих зазнав, так би мовити, короткого замикання, або, якщо вдатися до менш спеціальних окреслень, що виник такий собі зашерет, ніби на річці під час кригоплаву, спричинений безтерміновою присутністю дедалі більшої кількости ушпиталених осіб, які, з огляду на тяжкість хвороб чи зазнаних зовнішніх травм, у нормальній ситуації вже відійшли були б в інший світ. Становище дуже складне, пояснювали вони, ми вже почали розміщувати хворих у коридорах, принаймні в більших масштабах, ніж це практикувалося раніше, й усе вказує на те, що менш ніж за тиждень не лише не вистачатиме ліжок, але також, через заповненість коридорів і палат, брак місця та ускладненість маневру, не буде куди й як ставити навіть рештки наявних ліжкових запасів. Звичайно, розв’язати цю проблему можна, суґерували відповідальні за роботу лікарень, та це означало б порушення, нехай незначне, клятви гіпократа, а тому рішення, в разі його ухвалення, мусить бути не медичного й не організаційного характеру, а тільки політичного. Позаяк тямущий розуміє з пів слова, то міністр охорони здоров’я, порадившись із прем’єр-міністром, видав резолюцію такого змісту, З огляду на невпинний наплив пацієнтів, який уже починає істотно перешкоджати дотепер бездоганній роботі нашої лікарняної системи безпосередньо внаслідок збільшення кількости осіб, прийнятих у нежиттєздатному стані й назавжди приречених у ньому перебувати, без щонайменшої можливости одужання чи простого полегшення, принаймні поки медична наука ще не досягла намічених нових цілей, уряд радить і рекомендує керівним органам стаціонарних медичних закладів після ретельного індивідуального аналізу клінічного стану кожного хворого з такими симптомами та в разі підтвердження незворотности зафіксованих патологічних змін передавати їх під родинну опіку з покладенням на лікарняні заклади повної відповідальности за забезпечення всіх медичних процедур і клінічних досліджень, потрібних чи просто доцільних на думку закріпленого лікаря. Ця урядова постанова ґрунтується на загальноприйнятному припущенні, що для пацієнта в зазначеному стані постійного перебування на порозі смерти, яка не може настати, є практично неістотним, навіть у нечасті миті просвітлення, його безпосереднє місце перебування, незалежно від того, чи це буде сердечне родинне оточення, чи переповнена лікарняна палата, оскільки він ані там, ані там не спроможеться померти й так само ні там, ні там йому не повернеться здоров’я. Принагідно уряд доводить до відома населення, що прискореним темпом ведуться дослідження, покликані, відповідно до обґрунтованих очікувань і сподівань, належним чином з’ясувати дотепер іще невідомі причини раптового зникнення смерти. Також доводиться до відома, що кваліфікованій міжгалузевій комісії з участю представників різних практикованих у країні віросповідань і різних напрямів сучасної філософії, які неодмінно мають сказати своє вагоме слово в таких справах, поставлено непросте завдання осмислити, як виглядатиме майбутнє без смерти, й водночас вона намагатиметься виробити вірогідний прогноз нововиниклих перед суспільством проблем, з-поміж яких головна для декого сходить на безжальне питання, Що нам робити зі старими за відсутности смерти, яка поклала б край надмірові їхніх старечих забаганок.
Старечі притулки, ці доброчинні установи, створені з метою забезпечити спокійний побут родин, яким бракує часу та терпцю, щоб прочищати носи, дбати про зморені сфінктери та вставати вночі по горщик, теж не відстали від лікарень і похоронних бюр у битті головою об стіну плачу. Віддаючи належне тим, хто на це заслуговує, маємо визнати, що сумнів, який їх поділив, а йшлося про те, чи далі приймати новоприбульців, чи ні, своєю бентежністю кидав велетенський виклик почуттю справедливости та організаційному хистові навіть щонайкращого управлінця людськими ресурсами. Головно через те, що кінцевий результат, а саме він важить у справжніх дилемах, так чи так мав бути однаковий. Подібно до своїх колеґ від внутрішньовенних заштриків та вінків із темною стрічкою, вони були доти призвичаєні до визначености, породженої постійним і невпинним кругообігом життів і смертей, коли одні заходили, інші йшли геть, старечі притулки й думати не хотіли про майбутню роботу з об’єктами свого піклування, що мали б вічно одні й ті самі обличчя й тіла, хіба що з кожним наступним днем іще жалюгідніші, ще занепаліші, ще розпачливіше розкладені, на обличчі дедалі більше й більше зморщок, ніби на родзинці, руки й ноги тремтючі й непевні, наче корабель у марних пошуках загубленого в морській безодні компаса. Новожилець у притулках щасливого згасання завжди давав привід для загального звесеління, він мав ім’я, яке треба було затямити, звички, принесені з зовнішнього світу, свої унікальні манії, як-от певний відставний чиновник, що кожного дня мусив ретельно вимивати зубну щітку, бо не переносив наявности в ній решток зубної пасти, або ота старенька, що малювала генеалогічні дерева своєї родини, ніколи не підписуючи гілок правильними іменами. Упродовж кількох тижнів, поки рутина не зведе нанівець належну всякому пожильцеві увагу, він буде за молодшенького в групі, й то востаннє в житті, дарма що воно триває цілу вічність, оту вічність, яка, неначе сонечко, опромінила всю людність цієї благословенної країни, тобто нас, хто побачить згаснення денної зірки й однаково надалі житиме, не знати як і чому. Але тепер, за винятком випадків, коли новожилець іще встиг ускочити на вільне місце, додавши свою лепту до прибутків притулку, його доля відома наперед, ми не побачимо, як, за старим добрим звичаєм, він рушає звідси вмирати додому або до лікарні, а тимчасом решта пожильців притьмом замикає на ключ двері своїх кімнат, щоб до них не ввійшла смерть і не забрала з собою так само й їх, ми вже знаємо, що все це належить до минулого, яке ніколи не повернеться, але хтось в уряді має подумати про нашу долю, про нас, власника, директора та персонал старечих притулків, адже на нас чекає така планида, що не буде нікого, хто нас прийме, коли для нас настане пора опустити руки, зверніть увагу, що ми навіть не є господарями того, що в певний спосіб належало нам, принаймні з чим ми працювали з року в рік, тож цілком можна зрозуміти, що їхній персонал виступив із заявою, ми хочемо сказати, що для нас самих не знайдеться місця в старечих притулках, якщо не виставити на вулицю частину пожильців, що ж до уряду, то йому спало на думку те саме розв’язання, що й у справі переповнености лікарень, мовляв, нехай відповідальність на себе знову бере родина, але для цього в ній мусив би ще знайтися хтось із достатньо світлою головою та достатніми тілесними силами, а ці здатності, як ми знаємо з власного та з загальносвітового досвіду, тривають тільки коротесеньку мить у порівнянні з віднедавна започаткованою вічністю, тож зарадити цьому, як не буде доладніших ідей, можна збільшенням кількости старечих притулків, не так, як дотепер, переобладнуючи маєтки та палацики, що колись знали кращі часи, а зводячи з нуля великі будівлі у формі, наприклад, п’ятикутника, або вавилонської башти, або кносського лабіринту, спершу квартали, потім містечка, потім цілі міста, а сказати навпростець, цвинтарі для живих, де про фатальну й неуникненну старість дбалося б бозна-як і бозна-доки, бо її дні простягатимуться в нескінченність, головна притика, і до неї ми чуємося зобов’язані привернути увагу компетентних чинників, полягає в тому, що з плином часу не тільки більшатиме осіб похилого віку, розміщених у старечих притулках, але й потрібно буде дедалі більше людей, щоб про них дбати, як наслідок, вікова піраміда перевернеться з ніг на голову, нагорі буде велетенська маса старих, щоразу більша, яка поглинатиме, неначе пітон, нові покоління, а ті, своєю чергою, перетворившись переважно на робочий і керівний персонал старечих притулків, проводитимуть свої золоті роки в піклуванні про стариганів усякого віку, від нормального до біблійного, про батьків, дідів і бабусь, прадідів і прабабусь, прапрадідів і прапрабабусь, прапрапрадідів і прапрапрабабусь, прапрапрапрадідів і прапрапрапрабабусь, прапрапрапрапрадідів і прапрапрапрапрабабусь і так далі без кінця й краю, а відтак додаватимуться, одне за одним, як листя дерев, що падає згори на листя, опале в попередні осені, але ou` sont les neiges d’antan [1], до безконечного мурашника тих, хто потроху дожив до випадіння зубів і волосся, до сили-силенної тих, що недобачають і недочувають, мають грижу, катар, перелам шийки стегна, паралізовані ноги, атрофію, а притому ніколи не помруть, хоча вже не можуть навіть тримати власну слину в роті, панове урядовці, може, ви не схочете нам вірити, але те, що впало нам на голову, це найгірше страхіття з усіх, які могли коли-небудь наверзтися комусь із людей, навіть у темних печерах, посеред жаху й тремтіння, нічого подібного не траплялося, це кажемо ми, озброєні досвідом першого старечого притулку, звісна річ, тоді все тільки починалося, але для чогось же має нам служити уява, і якщо говорити цілком відверто, з відкритою душею, то краще смерть, пане прем’єр-міністре, краще смерть, ніж така круговерть.
