Вийди і візьми - Гаврилів Тимофій (книги полные версии бесплатно без регистрации txt) 📗
Сергій повертається до світлин, ловить себе на тому, що й батьки, либонь, не раз переглядали їх, розмовляли з його зображенням, не без того, що він щось відповідав; можливо навіть, так клеїлося краще, ніж якби брав участь фізичною присутністю — думка, що батькам не вистачило духу перевідати його всупереч його бажанню, бодай раз, збила його з пантелику; «Так, Сергійку», яким незмінно відгукувалися на його примхи і неувагу, в’їлося в підкірку — боялися розтривожити і роздратувати, тоді як він, може, якраз найбільше жадав поради, якої-небудь життєвої підказки, як ото сліпець на роздоріжжі.
Вже кілька разів виймав і вкладав назад, наче колоду карт, коли, знявши кілька верхніх, увесь час ті самі, не наважуючись сягнути глибше, аж раптом зривається вихором і несеться, а сходи двигтять під його вагою; перебігає, мовби помилившись, доріжку, зупиняється й обертається, схвильовано водячи поглядом. Сергій розчарований: того, що прагнув побачити, немає.
На світлині теж нічого вражаючого не помітно, хіба що прикрашене іграшками і дощиком деревце без голок. Вони почали прикрашати тендітну берізку, що чіпко трималася за дашок над під’їздом, коли ще не мали ялинки. Мати з батьком насиляли іграшки на цвяшки, на яких висів килим, посипали дощиком меблі і напинали через кімнату мерехкі гірлянди, проте йому цього декорування було замало, кортіло деревця, як в усіх, — Сергій не пригадував уже, була то його власна ідея чи батькова; хоч там як, батько завжди улягав його домаганням, як камінь краплині, а мати лише розводила руками, не вміючи до ладу сердитися, — за напускною суворістю палахкотів той особливий вогник, полум’я якого сповнювало Сергія теплом.
Робили це й тоді, як ставили ялинку в себе, на звільненому у вітальні місці (коли була геть невеличкою, то й у дитячій), і впродовж усього циклу новорічно-різдвяних свят квартира ставала його царством, у якому володарював досхочу і на власний розсуд, не даючи розібрати деревце й тоді, як воно, всохле і майже без хвої, нагадувало бунчук для колись козацьких, згодом військово-концертних урочистостей — зі стьожками-блискітками замість кінського волосу, із бамбулею, що нагадувала перевернений догори дном дзбанок, барвистими дзвіночками, бурульками та іншими прикрасами з видувного скла; а за вікном змагалися лютий із березнем, тріумфуючи то один, то інший — вперто, затято, несамовито. Раз дотримали до кінця березня, що вже й Великдень був невзабарі, і батько відламував і трамбував гілки, навпочіпки, відтак, уклякнувши, перепилював стовбур на полінця, порціями позбуваючись її упродовж кількох днів.
З одного такого оцупка батько, як той старий Джеппетто, витесав неоковирну, що віддалено нагадувала Піноккіо, фігурку, якою Сергій бавився, доки подзьобав гостряком дерев’яного носа стіну. «Що ж ти, Сергійку, накоїв?» — сплеснула руками мати. «То не я». — «А хто ж?» Поклавши не здавати ялинового друга, Сергій умлівіч вигадав історію про Чорного Ворона, який прилетів, коли мами з татом не було вдома («А де ми були?» — «На кухні» — «Чого ж ми тоді його не почули?» — «Бо Ворон той — чарівник, я й сам, чесно кажучи, не згледівся, як він прилетів» — «І що ти робив?» — «Заховався під ліжко». — «Як ти міг туди залізти?» — висловила обґрунтований, оскільки ліжко було при самій підлозі, сумнів мати, а батько, який і собі надумав долучитися до розмови, облишивши глодати куряче крильце, звинуватив його — ні багато, ні мало — у боягузтві, та ще й перед матір’ю, жінкою: «Хіба так поводяться справжні лицарі?». Загнаний подвійним афронтом, Сергій — йому було тоді років п’ять, не більше — неабияк обурився («Якщо не вірите, я вам зараз покажу»), проте батьки заходилися в один гуж відраювати.
Після того випадку батько вставив оцупкові нового носа — лакований паплюшок, і зі словами: «Сподіваюся, Чорний Ворон більше не прилетить» і «Цей ніс — не звичайний: якщо комусь із вас обох заманеться брехати, він кожного разу червонітиме» вручив ляльку Сергієві, одначе хоч скільки Сергій потім брехав, ані його власний, ані Піноккієвий ніс не червоніли.
Побувавши на ярмарку, Сергій уже знав, звідки беруться кульки та інші скляні прикраси. Завдяки склодувам, які влаштували на майданчику гуту, демонструючи роззявам — допитливим дітлахам, а ще більше дорослим, так що батько мусив узяти Сергія на коркоші, тонкощі свого ремесла, його колекція поповнилася кількома оленями, дорогими йому, адже був свідком їхнього незвичайного народження, і півником зі строкатим, як у папуги, й чепурним хвостом, а вже небавом на плацу, де діявся ярмарок, лежав сніг. Півник стояв у шафі, задерикувато поглядаючи на людей та навколишні речі, оленів Сергій чіпляв за влютоване в попону металеве кільце на ялинку, вони робили містерію свята північнішою, надаючи їй якогось виняткового затишку.
Сергій був певний, що зими в дитинстві були лютішими, а кучугури вищими. Тримаючись за мамину руку, пробирався між ними, наче стежиною в міжгір’ї — шлях від будинку до зупинки і потім знову від зупинки до дитсадка змушував терпіти їзду, від якої ставало зле. У неділю споряджали сани, і батько тягнув їх двох із мамою через місто, парк і аж до річки, і коли річка замерзала, вони просувалися її руслом до мосту, домів верталися іншим шляхом.
Такого вихідного Сергій навіть у дитинстві більше не пам’ятав. Це було в пору свят, десь навколо Різдва, що його відзначали не афішуючи — на перших порах їздили до батькового села (татова мама була єдиною бабцею, яку сяк-так пригадував), а як уже не було до кого їздити, в себе вдома («Ми з тобою, як ті перші християни», — зітхала бувало мати, загортаючи в капустяне листя картопляно-гречаний фарш, а батько пихкав, розтираючи товкачем мак у ступі), можливо, трохи згодом, у середині січня. Тихий-тихий, сонячний-сонячний, морозяний ранок і сніг, заіскрений міріадами барвистих цяток; вони, як завжди, лаштуються на прогулянку, і тато домовляється з мамою, що піде спершу по картоплю, туди й назад, а вони хай збираються. З цього приводу Сергій якось наквацяв картину, в якій можна було впізнати постать, яка тягнула схожі на сани контури й силуети пасажирів у них, підписавши: «Жак тягне сани, в яких сидять Матильда і їхній син», яку мати захотіла продемонструвати вчительці малювання, але Сергій не дозволив.
Не минуло — трьох? чотирьох? п’яти? — хвилин по тому, як за батьком замкнулися двері, звіялася такенна хурделиця, що здавалося, зараз валитимуться дерева й будинки. Вони припали з мамою до шибки, за якою шаленів, розкидаючи звивистими сірими кудлами, вихор. І Сергій побачив батька, який линув повітрям у сніговій куряві, наче в сяєві. Хоч як вглядалася, мати нічого не бачила, тільки сніг, сніг, сніг і несамовите завивання у шпарках між одвірком і віконними стулками. «Ти мариш», — але температури не було і того разу Сергій не захворів, та й було ще зарано, застуда прийшла, як завжди, перегодом — на Стрітення. Сергій і досі впевнений, що бачив тоді свого батька.
Був іще шкільний альбом, Сергій сахався його, відсмикував руку, наче впікся, з інституту нічого подібного не було, тільки групове фото, загублене під час переїзду, решта — неуникні знімки, що їх зазвичай виготовляли в кількох примірниках: потрапивши на документ, вони були Сергієвими офіційно завіреними двійниками, перед лицем інституцій (та й у задрипаному гуртожитку) такими самими без нього нічого не вартими, як він без них. За ці дні, місяці йому ні разу не захотілось відкрити його, й оце зараз уперше взяв до рук. Від думки, що за його відсутності батьки, вочевидь, не раз роздивлялись альбом, обговорювали вчителів та однокласників, а найбільше, чей, однокласниць, добираючи йому пару (їхнє улюблене заняття, якому могли віддаватися скільки заманеться всі ці двадцять років), Сергієві зробилося ніяково і бридко.
Отак сидів, утупившись у бордову обкладинку з золотим тисненням, незугарний поворухнутися, тоді як перед ним пропливали хаотичні кораблики навіть не спогадів, а лише ошмать, розмитих і через те хіба наполовину правдоподібних. Фотографуватися йшли всім класом, дівчата розквітлі, хлопці поважні, в костюмах і при краватках, тільки в нього випиналася з-під піджака недбало розщіпнена сорочка, комір наохляп — одна частина вище, друга нижче. Сиділи у вестибюлі, навколо великоформатні зразки світлин, гомоніли, мовчали, чекаючи черги; дівчата крутилися перед дзеркалом, хлопці їх покрадьки розглядали.
