Над Чорним морем - Нечуй-Левицький Іван Семенович (книги бесплатно полные версии .TXT) 📗

Саня осіла, бо за­го­во­рив батько.

- Добре, та­ту. Я повінча­юсь в міській церкві, не на пе­редмісті. Але не хо­чу, щоб був бал з му­зи­ка­ми, - ска­за­ла во­на. - Фа­ти, гірлян­ди, білої сукні з шлей­фом я зро­ду не надіну.

- І я цього не люб­лю, - ска­зав Нав­роцький. - Гро­шей ба­га­то на це тре­ба.

- Етикет і не пот­ре­бує му­зик та ба­лу. Бал з му­зи­ка­ми те­пер в арис­ток­ратів да­ють зго­дом потім, - ска­за­ла зас­по­коєна Раїса Ми­хай­лівна.

Через тиж­день Са­ня й Ко­маш­ко повінча­лись в місті в церкві, що сто­яла в самій се­ре­дині го­ро­да, але не в со­борі. Са­ня вінча­лась без фа­ти та гірлян­ди, але ста­ра Нав­роцька та­ки но­си­ла свічку кру­гом ана­лоя по­пе­ред мо­ло­дих в ба­га­то­му шов­ко­во­му уб­ранні, в зо­лоті та в діаман­тах. Ве­че­ря бу­ла ба­га­та. За сто­лом прис­лу­го­ву­ва­ли най­няті ла­кеї в фра­ках та білих ру­ка­вич­ках. Ску­па в будні, Нав­роцька роз­щед­рю­ва­лась, ко­ли тре­ба бу­ло по­ка­за­ти се­бе пе­ред людьми.

Після ве­чері Ко­маш­ко й Са­ня виїха­ли на який­сь час на Ве­ли­кий Фон­тан.

Вернувшись зго­дом в Ки­ши­нев, Ко­маш­ко й Са­ня най­ня­ли собі ма­леньку квар­тир­ку й обс­та­ви­ли її сяк-так на не­дов­гий час. По обс­таві бу­ло знать, що во­ни не ду­ма­ли дов­го за­сид­жу­ва­тись, а бу­ли на­по­го­тові не­за­ба­ром зня­тись з місця. Тільки й кра­си­ла їх жит­ло бібліоте­ка Ко­маш­ко­ва. В неї бу­ло зібра­но усе, що бу­ло над­ру­ко­ва­но по-українській, що тільки сто­су­ва­лось до Ук­раїни.

Саня му­си­ла та­ки вив­чи­ти курс ку­хо­варської спра­ви, щоб ча­сом не на­ва­ри­ти бор­щу з огірка­ми. Во­на му­си­ла най­ти до­ро­гу ку­хо­вар­ку й вив­чи­лась од неї ва­ри­ти борщ, сма­жить пе­че­ню й го­ту­ва­ти уся­ку стра­ву.

Тим ча­сом Ко­маш­кові во­ро­ги не дріма­ли. Бу­ла по­ло­ви­на ве­рес­ня. Раз якось Ко­маш­ко й Са­ня пе­ред вечірнім чаєм пішли в ви­ног­рад­ник їсти ви­ног­рад. Літо до­го­рю­ва­ло. Сто­яла ос­тан­ня су­ша. Жа­ра не спа­да­ла. Сон­це сто­яло низько на за­ході. Не­бо бу­ло чис­те, гли­бо­ке, тем­но-синє, а кру­гом не­ба вни­зу над го­ра­ми йшла ши­ро­ка сму­га, не­на­че ши­ро­кий по­яс, зни­зу чер­во­ну­ва­та, ніби роз­пе­че­на в жа­ру; ви­ще колір фіоле­то­вий пе­ре­ли­вав­ся з жов­тим і зли­вав­ся з тем­но-синім не­бом. Не­бо бу­ло схо­же на си­ню ве­ле­тенську пе­ре­ки­ну­ту ча­шу з роз­пе­че­ни­ми в вогні кра­ями. Га­ря­чий ко­ло­рит не­ба гар­монізу­вав з га­ря­чим ко­хан­ням в мо­ло­дих мрійних ду­шах іде­алістів. Над­ворі бу­ло ти­хо. Мир­но­тою й спо­коєм повіва­ло од ши­ро­ких до­лин, од садків. Спокій та мир­но­та бу­ла і в серці мо­ло­дих лю­дей. І той спокій був для їх ще приємніший після пе­ре­жи­тих тур­бот. Ко­маш­ко й Са­ня сиділи під ста­ри­ми во­лоськи­ми горіха­ми, ди­ви­лись на ши­ро­ку до­ли­ну, на круті го­ри, за­сад­жені ви­ног­ра­дом, ми­лу­ва­лись га­ря­чи­ми кольора­ми півден­но­го не­ба. Ко­маш­ко роз­ка­зу­вав Сані план своєї літе­ра­тур­ної ро­бо­ти на ук­раїнській мові, кот­ру він ви­го­тов­лю­вав для га­лицько­го жур­на­лу.

До їх підсту­пив гімназіальний над­зи­ра­тель і привітав­ся з ни­ми.

- Вікторе Ти­то­ви­чу! вас про­сить до се­бе ди­рек­тор, та ще й за­раз. Я був у вас в квар­тирі, та не зас­тав вас, - ска­зав над­зи­ра­тель.

- Зараз іду, - ска­зав Ко­маш­ко.

Саня стри­во­жи­лась. Її ду­ша не­на­че чу­ла щось не­доб­ре. Мовч­ки дійшли во­ни до­до­му. Са­ня зос­та­лась до­ма, сівши кінець сто­лу й за­ду­мав­шись. Ко­маш­ко побіг до ди­рек­то­ра. Ди­рек­тор гімназії був ро­дом слов'янин з хор­ватів, син давнього сербсько­го емігран­та, хит­ра лю­ди­на, а душі, в пе­ресвідчен­нях лібе­ральна, але він вмів но­си­ти кон­сер­ва­тив­ну маш­ка­ру, як ніхто в світі. Він не лю­бив Ко­маш­ка за са­мостійність йо­го вдачі, за йо­го завсідні спе­ре­чан­ня й опо­зицію і… за йо­го чесність. Чес­них вчи­телів ди­рек­тор прос­то-та­ки про­га­няв, бо во­ни йо­му за­ва­жа­ли у всьому. Ди­рек­тор сам був не­чес­ний кар'єрист і спри­яв дітям ба­га­тих панів, а бідно­тою нех­ту­вав і за ма­лу про­ви­ну ви­га­няв з гімназії або да­вив; скар­бові гроші клав у свою ки­ше­ню без це­ре­монії. Це був з тих ди­рек­торів, кот­рих нас­ла­ли, щоб в ок­рузі ви­ку­ри­ти лібе­ральний дух звісно­го слав­но­го Пи­ро­го­ва.

- Вікторе Ти­то­ви­чу! я дос­тав бо­ма­гу з Оде­са од по­пе­чи­те­ля, ду­же неп­риємну для вас. Ви по­винні шу­ка­ти собі місця деінде, - ска­зав ди­рек­тор.

- Можна мені про­чи­тать ту бо­ма­гу? - спи­тав Ко­маш­ко.

- Не мож­на, та й не­ма в то­му ніякої пот­ре­би. Ви вчи­те ду­же доб­ре, нігде прав­ди діти, але не мо­же­те бу­ти пе­да­го­гом. Ви в гімназії сил­куєтесь підня­ти й роз­ви­ти осо­бистість, го­во­ри­те скрізь про пра­во людської осо­бис­тості, хо­че­те роз­ви­ти са­мостійність ха­рак­те­ру, енергію, во­лю й ро­зум в мо­ло­дих лю­дях. Годі вже нам їх роз­ви­ва­ти! Маємо цього че­рез верх. Те­пер час не роз­ви­ва­ти, а за­ви­ва­ти, й при­ду­шу­ва­ти, й при­дер­жу­ва­ти са­мо­во­лю мо­лодіжі. Ви ту­теч­ки зовсім не на своєму місці: те­пер інші в нас заміри, а ви тільки за­во­ди­те в нас плу­та­ни­ну. Ви іде­аліст, мрійник. В вас по­тяг і нап­ра­ва не­без­печні, шкідливі, бо мрійні…

Директор го­во­рив по­важ­но й док­то­ральне, але йо­го здо­рові ту­рецькі очі осміха­лись, гу­би лед­ве вдер­жу­ва­лись од сміху. Він умів доб­ре но­си­ти маш­ка­ру, бо був з го­ло­вою доб­ре за­ку­та­ний в маш­ка­рад­не уб­ран­ня.

- Невже пе­да­гог по­ви­нен не роз­ви­ва­ти, а за­би­вать па­мо­ро­ки? Це мені див­но… Звідкіль це та­ка на­пасть на ме­не? Це, пев­но, махінація Фе­сен­ко­ва? І той не­чес­ний чо­ловік, хто йо­му йме віри, - ска­зав Ко­маш­ко сер­ди­то.

Директор по­чер­вонів і на­дув­ся, як індик.

- Фесенко тут ні в чо­му не ви­нен. Ви про­чи­та­ли в однім класі ури­вок з ук­раїнської ду­ми про Хмельницько­го, ви пи­ше­те в наші і в га­лицькі жур­на­ли. Ви не на місці в нашій гімназії. Пе­ре­ходьте на північ, а як ні, то вас си­лою пе­ре­ве­дуть над Біле мо­ре… Ви йшли усе про­ти ме­не, спе­ре­ча­лись зо мною, в усьому мені спро­тив­лю­ва­лись; завж­ди ста­ва­ли мені в опо­зицію. В кінці усього ви винні, бо… вас люб­лять уче­ни­ки. Цей гу­манізм… гм… не­доб­ра річ… Ви про­повідуєте гу­ман­ну пе­да­гогію, а нам тре­ба пе­да­гогів су­во­рих, жорст­ких. Як­би вас не­на­виділи, це був би доб­рий знак для вас: ми б вас ще дер­жа­ли. Ви чо­ловік та­ла­но­ви­тий, ва­ше сло­во має вплив, і цим ви не­без­печні. Як­би ви бу­ли ту­пий чо­ловік, ми б вас ще дер­жа­ли; ту­пиці не страшні; але ваш ро­зум, ва­ша енергія… - Ди­рек­тор розвів ру­ка­ми і не до­го­во­рив.

- Коли такі ваші прин­ци­пи, то я маю за без­чес­тя слу­жить вкупі з ва­ми. Ви ос­ла­ви­ли ме­не пе­ред ви­щою влас­тю, ви за­су­ди­ли на смерть усю мою прак­тич­ну діяльність в житті, - ска­зав Ко­маш­ко й вий­шов.

Директор по­чер­вонів. Він за­раз на­пи­сав за усю роз­мо­ву в Одес.

Невеселі ду­ми ду­мав Ко­маш­ко, вер­та­ючись од ди­рек­то­ра до­до­му; він знав, що ди­рек­тор ду­має од­но, го­во­рить дру­ге, а ро­бить тре­те. «Та чи один же ди­рек­тор? - ду­мав Ко­маш­ко. - Де­сят­ки, сотні інтелігент­них лю­дей ду­ма­ють і роб­лять так са­мо. Кру­гом се­бе ба­чу я тільки фальш і маш­ка­ри, маш­ка­ри й фальш, не лінивст­во навіть, а стид­ку бай­дужність або гніт звер­ху і за­дав­леність вни­зу. Усе вис­тав­ляє або маш­ка­ру на­по­каз, або при­таїлось, дрімав по­волі і по не­волі дрімо­тою мислі, або га­няється за по­жи­вою, за чес­тю. Який­сь чор­ний ха­ос скрізь ба­чу я в су­час­но­му житті; тем­ря­ва вкри­ває наш пиш­ний край і не пус­кає світу. Скрізь повіває чимсь мерз­лим, вог­ким, як з гли­бо­кої мок­рої ями. Але ба­чу, що вже бли­щить світ вольної євро­пей­ської мислі… і він освітить той ха­ос і ви­явить усі темні йо­го за­кут­ки. Засвіти ж, світе мислі, в тій імлі і роз­же­ни чорні хма­ри! За­сяй га­ря­чим сон­цем і по­ве­ди за со­бою пиш­ний, літній день. А з то­бою, сон­це, і жит­тя, і світ, і теп­ло, і радість, і ни­ви, важкі ко­ло­сом, і лу­ги квітчасті, і ро­са свіжа, і пишні по­гожі дні… Не вми­рає моя надія…