Над Чорним морем - Нечуй-Левицький Іван Семенович (книги бесплатно полные версии .TXT) 📗

- Чого це ти ста­ла та­ка ве­ред­ли­ва! Що це з то­бою та­ке ста­лось? - го­во­ри­ла й бідка­лась Нав­роцька.

Маня мов­ча­ла й дер­жа­ла в ру­ках «На­ну». Ви­ла­зя­чи з кущів, во­на не втерпіла і та­ки за­гар­ба­ла книж­ку, що ва­ля­лась на траві.

- Дай сю­ди книж­ку! - ска­за­ла ма­ти.

- Нехай я пе­редніше до­чи­таю. Та­ка гар­на та ціка­ва книж­ка, - ска­за­ла Ма­ня. - Ви мені даєте такі книж­ки, що я тільки позіхаю з ни­ми, а ча­сом та­ки й дрімаю, бо во­ни на­во­дять сон­но­ту. А Са­ня чи­тає такі гарні та цікаві книж­ки! Сані то й мож­на. А чом же мені не мож­на? І На­дя чи­тає книж­ки, які схо­че. А я хіба ма­ленька?

Навроцька ви­дер­ла книж­ку з рук в Мані, замк­ну­ла в сто­лик і по­ча­ла на­пу­чу­ва­ти та го­во­ри­ти Мані мо­раль, сер­ди­лась, ве­ре­ща­ла. Ма­ня й собі не спус­ка­ла. Ко­ли це за пе­ре­го­род­кою хтось за­го­во­рив. Нав­роцька за­мовк­ла: бу­ло чу­ти го­лос Фе­сенків. Ма­ня засміялась.

- Зачеши го­ло­ву! Ходім в гор­ни­цю! Фе­сен­ко прий­шов, - го­во­ри­ла Нав­роцька ни­щеч­ком і ки­ну­лась до Мані, щоб де­що поп­ра­ви­ти на їй.

Вони увійшли в світлич­ку. Фе­сен­ко, свіжий, при­че­пу­ре­ний, прис­ко­чив до Мані і по­дав їй бу­кет з ре­зе­ди: в се­ре­дині бу­ке­та стриміли нар­ци­си.

- А бач­те, я та­ки дос­тав нар­цисів для вас. Обіцяв і дос­тав, - ска­зав Фе­сен­ко до Мані, по­да­ючи їй бу­кет. Нав­роцька й Ма­ня з ди­ва витріщи­ли очі на нар­ци­си. Ма­ня на­си­лу вдер­жа­лась, щоб не поцілу­ва­ти тих нар­цисів.

- Спасибі вам! - ска­за­ла во­на й по­ню­ха­ла бу­кет. Сухі нар­ци­си за­ше­лестіли, тор­ка­ючись об її ніс. Во­на по­ла­па­ла їх пуч­ка­ми.

- Де ви дос­та­ли нар­цисів літом? - спи­та­ла в Фе­сен­ка Нав­роцька.

- Вже де дос­тав, то дос­тав, а сво­го сло­ва до­дер­жав, - ска­зав Фе­сен­ко.

- Це нар­ци­си не на­ту­ральні, а роб­лені, - несміли­во обізва­лась Ма­ня.

«Як і моя лю­бов до те­бе не­на­ту­ральна», - по­ду­мав Фе­сен­ко й за­раз поп­ро­сив в батька й ма­тері Ма­ни­ної ру­ки.

В Мані аж го­ло­ва за­па­мо­ро­чи­лась. Во­на тро­хи не впа­ла на ка­на­пу. Фе­сен­ко пе­редніше за все обер­нув­ся до Нав­роцької, бо знав, що во­на дер­жить за ним ру­ку.

«Щось тро­хи швид­ко він оце сва­тається; якось не ду­же при­па­дає во­но до ети­ке­ту. Але ж же­них - як цяцька… Тро­хи ха­па­не йо­го сва­тан­ня. Але ж Ма­ня йо­го лю­бить. Тре­ба да­вать зго­ду», - по­ду­ма­ла Нав­роцька.

- Я з до­ро­гою ду­шею згод­жусь, як Ма­ня зго­диться, - ска­за­ла Нав­роцька і тро­хи не об­ли­за­лась.

- А ви, Ха­ри­то­не Ки­ри­ло­ви­чу? - спи­тав Фе­сен­ко в Нав­роцько­го і ди­вивсь на йо­го очи­ма, як кіт на ми­шу.

- Я, гм… угу… еге, - жу­вав Нав­роцький, а потім про­мо­вив: - як Ма­ня схо­че. Про ме­не; не­хай бу­де так, як Ма­ня ба­жає.

Маня слу­ха­ла усе, ніби крізь сон.

- А ви, Маріє Ха­ри­тонівно, чи на­да­ри­те ме­не щас­тям? - спи­тав у Мані Фе­сен­ко.

- Коли ма­ма й та­то хо­тять, то й я згод­жу­юсь, - на­си­лу про­мо­ви­ла Ма­ня крізь сльози.

«Слава бо­гу! Те­пе­реч­ки двад­цять п'ять ти­сяч мої! А вже я по­ти не піду до вінця, по­ки ста­ра не дасть век­селів в мої ру­ки… Пе­ред вінцем так-та­ки й ска­жу, що не піду вінча­тись, по­ки ста­ра не дасть век­селів. Ста­ра ску­па. З нею не­без­печ­но це­ре­мо­ни­тись», - ду­мав Фе­сен­ко.

«Ну, Ха­ри­то­не Ки­ри­ло­ви­чу! те­пер на­чу­вай­ся! Маєш два зяті, як два ду­хи ко­ло се­бе: один «одес­ную», дру­гий «ошую»; один світлий, дру­гий тем­ний! Як я но­си­ти­му тоді свою маш­ка­ру? Оце! Ов­ва! Гм. Хіба вже жінка нав­чить…» - ду­мав Нав­роцький і пок­лав ру­ку на стіл, а йо­го товс­тий па­лець по­чав здо­ро­во мо­ло­тить по столі. Жінка гля­ну­ла на той па­лець: во­на до­га­да­лась, що те Фе­сен­ко­ве сва­тан­ня не при­па­ло до впо­до­би ста­ро­му, і на­су­пи­ла бро­ви.

«Молоти, мо­ло­ти, а бу­де та­ки по-моєму, бо сва­та­ють мою Ма­ню­сю, а не твою Саньку», - по­ду­ма­ла Раїса Ми­хай­лівна.

- Який я те­пер щас­ли­вий! який щас­ли­вий! - крик­нув па­те­тич­но Фе­сен­ко, і, вда­рив­ши се­бе до­ло­нею в гру­ди са­ме про­ти сер­ця, він підвів здо­рові очі вго­ру, зир­нув на сте­лю, за­ко­тив очі під лоб, а потім чо­гось витріщив ласі очі на Нав­роцько­го, не­на­че го­во­рив: знай, мов­ляв, який я те­пер щас­ли­вий.

Навроцький тільки ди­вив­ся на Фе­сен­ка своїми ти­хи­ми, спокійни­ми очи­ма й не­на­че го­во­рив: іди ти к дідьку з своїм щас­тям; мені бай­ду­же за твоє щас­тя.

- Маю надію, що й моя Ма­ня бу­де щас­ли­ва за ва­ми, - ска­за­ла Нав­роцька.

- Я для щас­тя Марії Ха­ри­тонівни і не­доїда­ти­му, і не­до­си­па­ти­му; бу­ду пра­цю­ва­ти до кри­ва­во­го по­ту, аби ви, Маріє Ха­ри­тонівно, бу­ли щас­ливі! - ре­пе­ту­вав Фе­сен­ко, пок­лав­ши обидві до­лоні на ши­рокі гру­ди.

- Який же день приз­на­чи­те ви для на­шо­го весілля?- спи­тав Фе­сен­ко, лас­ка­во пог­ля­да­ючи на Нав­роцьку, бо йо­му ду­же хотіло­ся хоч би й за­раз ста­ти під вінець, щоб хутчій заб­ра­ти Ма­нині гроші. Нав­роцька тро­хи зди­ву­ва­лась. Їй бу­ло чуд­но, що Фе­сен­ко так швид­ко за­го­во­рив за весілля. Во­на за­ду­ма­лась.

«Ні сіло ні впа­ло, а він вже й про весілля… Тро­хи нез­ви­чай­но, не по-арис­ток­ра­тич­но­му…» - по­ду­ма­ла во­на й обер­ну­лась до Нав­роцько­го.

- Я… я… не знаю. Як ти ра­диш, Ха­ри­то­не Ки­ри­ло­ви­чу? - спи­та­ла во­на в чо­ловіка.

Харитон Ки­ри­ло­вич пе­ревів з Фе­сен­ка на неї свої тихі очі. На йо­го ви­ду був та­кий ви­раз, як на біло­му лист­ку па­пе­ру.

- Гм… Угу… Гм… - за­му­кав Нав­роцький. - Про ме­не… Як ти хо­чеш, так і ро­би: вво­ляй свою во­лю. Про ме­не, справ­ляй хоч і двоє весіллів ра­зом.

Навроцьку взя­ла злість.

«Комашко сва­тав Са­ню, то він, як опе­че­ний, схо­пив­ся в місця й тро­хи не заспівав над мо­рем, а те­пер тільки баньки витріщив, не­на­че не йо­го доч­ку сва­та­ють. Ет! - по­ду­ма­ла Нав­роцька. - Не ра­дий та­ко­му чу­до­во­му же­ни­хові».

- Мені здається, що к весіллю до­ве­деться дов­генько го­ту­ва­тись: знаєте… я не ду­маю вінча­ти своєї доч­ки на га­лай - на ба­лай, ха­па­ючись, як те­пер вінча­ються оті стри­жені пан­ни: бач­те… ети­кет… - ска­за­ла Нав­роцька з по­важ­ною міною.

«Дідько б те­бе взяв з твоїм ети­ке­том! Ко­ли б ча­сом че­рез твій ети­кет не втек­ли од ме­не двад­цять п'ять ти­сяч… Тре­ба доб­ре кру­тить крутія пе­ред цією ба­бою!» - по­ду­мав Фе­сен­ко.

- Так во­но, так, Раїсо Ми­хай­лівно! Ва­ша свя­та прав­да! ети­кет пе­редніше за все… ети­кет - по­важ­не діло, - ска­зав го­лос­но Фе­сен­ко.

- Та й я так ду­маю, - обізвавсь батько.

- Я й сам так ду­маю… Ті… ті стри­жені усе вінча­ються ха­па­ним вінчан­ням: в чо­му сто­ять, в то­му й вінча­ються, - обізвав­ся Фе­сен­ко й спус­тив очі до­до­лу, не­на­че, гос­по­ди, як за­со­ро­мив­ся.

Маня, по­чув­ши, що вже го­во­рять за її весілля, по­ча­ла пла­кать, пев­но, на ра­до­щах. Сльози ли­ли­ся по її що­ках, як ллються сльози в нер­во­вих пе­ще­них дітей, їй за­ман­дю­ри­лось, щоб весілля бу­ло за­раз, та­ки за­раз, то­го-та­ки дня, а ма­ма вер­зе за який­сь там не­потрібний ети­кет. Ма­ня вий­ня­ла хус­точ­ку й при­ту­ли­ла до очей. Ма­ти вгляділа, схо­пи­ла­ся з місця, побігла до неї, об­ня­ла її го­ло­ву й при­ту­ли­ла до своїх гру­дей. Фе­сен­ко й собі схо­пив­ся, прибіг до Мані й по­чав її зас­по­ко­ювать.

А батько сидів, навіть не лу­пав очи­ма й бай­дуж­но ди­вив­ся на ту не­на­че те­ат­ральну сце­ну. Усі во­ни чо­гось зда­ва­лись йо­му лялька­ми, згру­по­ва­ни­ми, як на сцені, зовсім по-те­ат­рально­му.

- Маню! моя до­ро­га Ма­ню! чо­го ж ти пла­чеш? - роз­ве­се­ля­ла ма­ти свою ма­за­ну доч­ку. - Не плач, сер­це!

«Я тобі дам ва­рен­ня», - хотіла ска­за­ти Нав­роцька, але сха­ме­ну­лась.

- Маню! піди з же­ни­хом над мо­ре та про­гу­ляй­ся. Ха­ри­то­не Ки­ри­ло­ви­чу! одяг­нись ли­шень та побіжи з ни­ми на про­гу­лян­ня.

Харитон Ки­ри­ло­вич сидів, ди­вив­ся й навіть не кліпнув очи­ма, не­на­че це не до йо­го сто­су­ва­лось і не од йо­го за­ле­жа­лось, а од ко­гось іншо­го. Жінка ско­са гля­ну­ла на йо­го і вга­да­ла, що він і з місця не ру­шить. Во­на пішла в кімна­ту, одяг­лась, ви­нес­ла й Мані ка­пе­люш та зон­тик і по­ве­ла Ма­ню та Фе­сен­ка на про­гу­лян­ня на свіже повітря, як ма­леньких дітей: во­на та­ки тро­хи бо­ялась пус­ка­ти са­му Ма­ню з Фе­сен­ком над вільне мо­ре.