Сніговик - Несбьо Ю (книги полностью .TXT) 📗

— На жаль, стовідсоткових ознак узагалі не існує, — сказав Валянок. — Треба знайти, що саме змінюється в цієї людини, коли вона бреше або коли каже правду. Це як намальований трикутник — тобі обов’язково знадобляться ще дві точки.

— Правда і неправда, — підтакнув Харрі. — Звучить просто.

— Саме так — звучить. Припустимо, що на початку передачі він каже правду, коли розповідає про газету і про те, як зне­важає політиків. Тут у нас з’являється друга точка. — Валянок перемотав. — Дивися.

Харрі поглянув, але нічого не помітив і похитав го­ловою.

— На руки, на руки дивися!

Харрі поглянув на схрещені засмаглі руки Стьопа.

— Руки як руки. Спокійні.

— Так, і він їх не ховає, — сказав Валянок. — Погані гравці в покер припускаються класичної помилки: коли до них приходить слабка карта, вони найсильнішу ховають рукою. А коли блефують, то замислено прикривають рота рукою, щоб приховати міміку. Ми їх називаємо «хованки». А інші, блефуючи, витягуються на стільці, розправляють плечі, робляться наче більшими, розумієш? Таких ми називаємо «надувні». Стьоп — «хованка».

Харрі подався наперед:

— І ти зміг визначити?..

— Зміг, — підтвердив Валянок. — Він увесь час так робить. Коли бреше — прибирає руки з передпліч і ховає пра­ву. Я так зрозумів, він правша?

— А що він зробив, коли я запитав про Сніговика? — Харрі навіть не намагався приховати хвилювання.

— Брехав, — відрубав Валянок.

— Де саме? Коли казав, що ліпить сніговиків? Чи що ліпить їх у себе на терасі?

Валянок видав короткий хрип, котрий, як Харрі здогадався, насправді означав сміх.

— Знаєш, це все ненауково, те, чим ми тут займаємося, — сказав Валянок. — Я вважаю, поганих карт у нього нема. У перші секунди, після того як ти поставив запитання, він тримав долоні на передпліччях, тобто збирався сказати правду, але в той же час його ніздрі розширилися, себто у нього був стрес. А потім він подумав, сховав руку і давай брехати.

— Точно, — згадав Харрі. — І це означає, що він щось приховує, адже так?

Валянок стулив губи, показуючи, що питання делікатне:

— Це також може означати, що він збирався сказати неправду, знаючи, що про це здогадаються. Щоб приховати правду, яку насправді міг виказати.

— Що ти маєш на увазі?

— Коли професійні покеристи отримують гарну карту, замість того щоб просто підвищити ставки, вони підвищують їх, одночасно виказуючи слабкі сигнали, що буцімто блефують. Саме для того, щоб недосвідчені гравці подумали, що вони викрили блеф, і пішли на серйозне підвищення ставок. Приблизно так це виглядає. Подвійний блеф.

Харрі повільно кивнув:

— Ти це до того, що він хоче, аби я подумав, буцімто йому є що приховувати?

Валянок подивився на порожню пляшку пива, перевів погляд на холодильник, зробив не надто щиру спробу підвестися з дивана і зітхнув:

— Я ж казав, це все ненауково. Ти не міг би...

Харрі підвівся, підійшов до холодильника. Вилаявся подумки. Коли він телефонував Уді, то, звісно, знав, що вони напевне приймуть його пропозицію взяти участь у програмі. А ще він знав, що йому вдасться безперешкодно поставити Стьопу пряме запитання — такий був формат пере­дачі — і що камера показуватиме того, хто відповідає, так званим ближньосереднім планом, тобто тільки верхню ча­с­тину тіла. Усе це чудово підходило для аналізу Валянка. І все одно їм не пощастило. Адже це була остання соломинка, останнє місце, куди ще міг впасти промінь світла. Решта тонула в темряві. Можливо, попереду було ще років десять руху навпомацки, надій на прорив, на випадок, на помилку ворога.

Харрі роздивлявся вишикувані, як на парад, пивні пляшки в холодильнику, їх стрункі ряди дивно контрастували з безладом, що панував у кімнаті. Він трохи забарився. І взяв дві пляшки. Вони приємно холодили долоні. Дверцята холодильника повільно поповзли на місце.

— Єдине місце, де я з упевненістю можу сказати, що Стьоп бреше, — подав з дивана голос Валянок, — це коли він каже, що у нього в родині нема випадків божевілля або інших серйозних спадкових захворювань.

Харрі устиг виставити ногу і не дав холодильникові зачинитися. Світло холодильника відбивалося в темному вікні, на якому не було завісок.

— Продовжуй, — сказав він.

І Валянок продовжив.

За двадцять п’ять секунд Харрі був уже в низу сходів, а Валянок майже допив пиво, яке йому сунув Харрі.

— Так, Харрі, — пробурмотів Валянок собі під ніс, — тут ось іще що. Коли Боссе запитав тебе, чи не чекаєш ти на якусь особливу жінку, ти сказав «ні». Ой, Харрі, навіть і не думай грати в покер.

Харрі зателефонував з машини.

Він не встиг назватися, а на тому кінці вже відгукнулися: «Привіт, Харрі».

Думка, що Матіас Лунн-Хельгесен запам’ятав його номер телефону або навіть вніс його разом із зазначенням імені, змусила Харрі здригнутися. На дальньому плані він чув голоси Ракелі та Олега. Вихідні. Сім’я.

— У мене питання щодо клініки «Марієнлюст». Залишився після неї хоч якийсь журнал пацієнтів?

— Сумніваюся, — відповів Матіас. — Напевне, є якісь правила, де йдеться про те, як чинити з документами, якщо вони не переходять до когось іще. Але якщо треба, я перевірю.

— Дякую.

Харрі промчав повз станцію метро «Віндерен». І знову поруч із ним ширяв привид минулого. Автомобільне переслідування, аварія, колега, що загинув, чутки про те, що за кермом був він, Харрі, і що треба було його перевірити на проміле. Це було давно. Багато води спливло, а душа досі болить.

Матіас передзвонив за чверть години.

— Я переговорив з Грегерсеном, він очолював клініку «Ма­рієнлюст». Боюся, все загинуло. Але я впевнений, що деякі лікарі, Ідар в тому числі, забрали дані на своїх пацієнтів.

— А ти?

— Я тоді вже знав, що займатимуся приватною практикою, отож нічого не взяв.

— А як вважаєш, зміг би ти згадати імена хоча б деяких пацієнтів Ідара?

— Деяких — можливо. Але небагато. Це ж давно було все, Харрі.

— Я знаю. Дякую. — Харрі поклав слухавку й завернув згід­но з вказівником до Королівського шпиталю.

Герда Нельвік, пишногруда привітна дама за сорок, цього вечора була сама у відділі встановлення батьківства Ін­ституту судової медицини при Королівському шпиталі. Вона зустріла Харрі й повела його до свого кабінету. Ніщо не вказувало на те, що тут борються з найнебезпечнішими злочинами проти суспільної моралі. По-домашньому нуднувато прикрашені світлі приміщення свідчили, що, за невеликим винятком, місцевий штат складається з самих лише жінок.

Харрі бував тут раніше і був знайомий з процедурою ДНК-аналізу. За скляними вікнами лабораторій він бачив жінок у білих халатах, шапочках та медичних одноразових рукавичках, що схилились над записами та апаратурою, де йшли таємничі процеси, що їх вони називали «проба волосся», «препарат крові» та «ампіфікація». Усе це, врешті-решт, об’єд­нувалося в документі, який являв собою таблицю, де були зведені п’ятнадцять різних показників.

Холе та Нельвік пройшли мимо приміщення, де на по­лицях були розставлені коричневі конверти з позначками поліцейських відділів з усієї Норвегії. Харрі знав, що в них — предмети одежі, пасма волосся, проби меблевої оббивки, крові та інших органічних матеріалів, надісланих сюди для проведення аналізу. Все це для того, щоб вирвати в цих предметів цифровий код, у якому зашифровані потрібні ланки чарівної спіралі, названої ДНК, яка ідентифікує її власника з точністю майже сто відсотків.

Кабінет Герди Нельвік був невеликий — саме такий, щоб розмістилися полиці з безліччю тек, стіл з комп’ютером, ета­жерка для паперів та велика фотографія двох хлопчиків зі сноубордами.

— Сини? — запитав Харрі сідаючи.

— Сподіваюся, що так, — посміхнулася вона.

— Що?

— Так у нас жартують. Ви цікавилися замовниками ана­лізів?

— Так. А саме — всіма ДНК-аналізами, які замовлені од­нією установою за останні дванадцять років. Мені треба ді­знатися, чиї це аналізи.

— Гаразд. Що за установа?