Третя карта - Семенов Юлиан Семенович (читаемые книги читать TXT) 📗
— Ми присилатимемо до вас полонених спеціалістів, і вони зобов'язані будуть робити те, що до сьогоднішнього дня робили німці, — сказав Поль, відчуваючи, що він продовжує внутрішню полеміку з нещасним Ессеном. Він любив Ессена, проте всьому є межа — підводячи себе, Ессен підводив його: треба вміти вибирати, в усьому і завжди треба вміти вибирати, точно зважуючи можливості. — Ви повинні будете робити для нас те, що ми вимагаємо, не гірше за німецьких спеціалістів. Я даю вам усі права: добивайтеся од них найкращої роботи. І ні в чому не потурати! Переможець мусить відчувати свою силу, тільки це внесе точність у баланс наших стосунків з переможеними. При цьому, звичайно, — додав він, — розумна суворість має бути коректна — ми, націонал-соціалісти, не будемо принижувати себе нерозумною упередженістю.
На відміну од Ессена, фрау Нобе нічого не приховувала від Ганни: так, треба швидко спроектувати особливі бараки для дітей і жінок, так, це концентраційні табори, так, вони необхідні аж до того часу, поки не буде винищено усіх осередків зла у Європі. Де діти Прокопчук? Це невідомо, це з'ясовується, це буде з'ясовано залежно від результативності її праці. В чому звинувачено її чоловіка? В антидержавній діяльності, і чим скоріше Прокопчук викреслить його з пам'яті, тим буде краще для неї: ворог німецької нації не заслуговує на полегкість.
Ганна вислухала рубані відповіді п'ятдесятирічної сухорлявої німкені та й пішла до себе у комірчину, що зберігала гіркий запах сигарет Ессена.
Вона довго дивилася порожніми, нерухомими очима на великий білий ватман, прикріплений дрібними кнопками до дошки, стискала у холодних, малорухливих пальцях олівці й не чула себе, не могла затримати в голові жодної думки. Вона тільки весь час відчувала своїх хлопчиків, їхні обличчя, але, на відміну од Парижа, коли їй увижалося, як хлопчики бігають, граються, сміються, зараз вона бачила їх не живими, у плоті, а як на фотографіях — перелякані, козячі, напружені очі, що чекали, коли ж нарешті вилетить пташка з об'єктива.
Ганна бачила завмерлі, вирвані з вічного руху, і через іс неживі обличчя своїх хлопчиків; і за цими неживими обличчями часом з'являлася висока постать їхнього батька в жахливій смугастій піжамі, з тачкою в руках, і колючий дріт, і тоді Ганна чула вигук Ессена: «Там струм!», — а після цього знову настала млосна порожнеча, і немовби хтось інший тихенько нашіптував їй: «Далі не думай, не треба».
… Ганна лякалася, коли хтось підходив до її дверей, зіщулювалася, але не могла змусити себе почати працювати. Фрау Нобе, заглянувши до Ганни увечері, запитала: — Закінчилось обдумування? Пора розпочати б, Прокопчук. Час не жде.
— Так, так, — відповіла Ганна, — звичайно. Я вже все обміркувала. Мені лишень треба зосередитись, пані Нобе.
— Завтра надвечір покажете перший ескіз.
— Добре. Обов'язково. Я постараюся.
— Старатися не потрібно. Треба зробити.
І Ганна зробила. Вона намалювала на ватмані дивовижний, із суцільними скляними вікнами котедж. Покрівля була односхила, немов гнучка, жіноча долоня, що завмерла в молитві, зверненій до сонця. Біля величезного, на всю стіну вікна — маленький басейн… Адже малеча так любить хлюпатися, коли бачить воду, та й потім у воді дуже відбивається сонце, воно завжди у ній, навіть якщо висять низькі хмари. Дротяні огорожі Ганна позначила пунктиром, удалині, так, щоб дроту не видно було дітям.
— А це що? — запитала фрау Нобе, тицьнувши олівцем у дивовижні гірки біля басейну.
— Це пісочок, — відповіла Ганна. — Малюки люблять будувати. Нехай вони будують із піску, це ж недорого — завезти пісок…
Фрау Нобе нічого не сказала Ганні. Вона вийшла з її комірчини у задумі: ця українка знайшла форму будинку, який ловить сонце, вона здійснила мрію Корбюзьє, не розуміючи цього.
Фрау Нобе порадилася з партайлейтером НСДАП, і той згодився, що українка, очевидно, справді не при тямі, тож і було вирішено одправити її до того концтабору, де, крім роботи у кар'єрах, провадилися медичні експерименти над душевнохворими.
… А проект Прокопчук фрау Нобе взяла собі. Через рік вона подала його в міністерство пропаганди на конкурс притулків для сиріт, які втратили батьків на Східному фронті, а матерів — під англійськими бомбами. «Проект фрау Нобе» було відзначено премією імені Гітлера, але втілити його в життя так і не вдалося, бо промисловість рейху повністю переключилася на потреби оборони. А в 1944 році, під час бомбування, проект згорів, і не залишилося ніяких чернеток, а поновити його так, як це змогла б Ганна Прокопчук, ніхто не зміг би — для цього треба було втратити те, найдорожче, що втратила вона.
Померла Ганна щасливою: коли її, украй зголоднілу, взяли для дослідів у госпіталь доктора Менгеле, вона, відчуваючи порожнечу в собі, побачила нарешті своїх хлопчиків такими, якими залишила, — усміхненими, дзвінкоголосими, з рученятами, теплими, її, близькими, пахучими, шорсткими, і нігті брудні, нікому їм чистити нігті; вони завжди так боялися обрізати нігті, тільки вона вміла це робити, коли виносила їх з ванни, закутаних у білий пухнастий рушник, і розповідала їм казки, і вони не плакали, дивлячись на ножиці, а слухали її, і очі в них були такі самі, як у того цибатого козенятка. Менгеле навіть одсахнувся від її обличчя — така щаслива була маска смерті, така спокійна вона була, і така ніжна і вдячна людям, котрі дали їй змогу побачити своїх хлопчиків і піти до них легко й просто, м'якою дорогою, в тиші, яка тільки через те й була тишею, що довкола співали птахи, дуже багато веселих ніжних птахів.
«З точки зору прояву симптомів процес голодування можна поділити на два періоди Для першого характерне похудіння, ослаблення м'язів та безперервне зменшення енергії руху. Тоді ще не проявлялося глибоке ушкодження організму. За винятком того факту, що хворі рухалися дуже повільно і були слабі, ніяких інших ознак голодної хвороби не було. Що ж до психіки хворих, то тут також не було особливих змін, крім підвищеної нервозності і збудливості.
Межу переходу від першого періоду до другого важко визначити. В одних це проходило поступово, у інших — швидко. Можна твердити, що другий період починався тоді, коли хворий втрачав 1/3 своєї нормальної ваги. Нарівні з прогресуючим похудінням та ослабленням починав змінюватися вираз обличчя. Погляд каламутнів, обличчя ставало байдуже, безтямне й сумне. Шкіра робилася сіро-синя, ставала тонша, мала вигляд пергаменту, тверділа й лущилась. Така шкіра легко заражувалася, особливо коростою. Голова немовби витягувалася, ставало видно кістки на вилицях і очних западинах. Хворий дихав повільно, говорив тихо, з великим зусиллям.
Залежно від часу голодування виникали опухи різного розміру. Спочатку вони з'являлися на повіках та ступнях ніг.
Хворі в цей час ставали тупі, байдужі до всього, що діялося довкола них. Вони уникали будь-якого зв'язку з оточуючим середовищем. Якщо вони ще могли рухатися, то робили це дуже повільно, не згинаючи ніг у колінах.
Коли за групою таких хворих спостерігати здалеку, то вона справляє враження арабів, які моляться. Саме звідси й походить популярна табірна назва тих в'язнів, у яких розвинулась голодна хвороба, — «мусульмани».
Життя поверталося до них тільки тоді, коли бачили їжу, або тоді, коли зорове чи слухове відчуття наштовхувало їх на думку про їжу.
У результаті соматичних змін у таких хворих виявлялися й відхилення у сфері психіки. У першій стадії голодної хвороби ми помічали в основному прояви підвищеної збудливості. Люди ставали дратівливими, уразливими, лаялись, істерично стогнали, були з усього невдоволені, робилися бездіяльними. Ті, хто хворів од голоду, звичайно збиралися біля кухні, складів, помийних ям або нахабно оточували тих, хто їв, заздрісно дивилися на них і чекали можливості вилизати казанок чи бочку, що випадало рідко.
Хоч «мусульмани», як правило, не здатні були на якісь спільні дії, однак і таке бувало, але тільки тоді, коли йшлося про їжу. Спільні зусилля «мусульман» виявилися у групових нападах на робочу бригаду в'язнів, які розвозили по блоках бочки з юшкою.
Ті, у кого була розбурхана фантазія, робили різні записи. Складали, наприклад, рецепти на різноманітні жирні страви. З погляду кулінарного мистецтва ці рецепти не мали ніякого значення і були далекі од смакових вершин.
Денні розмови й думки про їжу викликали муки, які вночі доповнювалися відповідними сонними мареннями.
Я теж не уникнув таких сновидінь. Одного разу, коли я відвідав госпіталь у блоці № 28 з приводу поносу, що почався в мене на грунті голодної хвороби, мені приснилося, що я у підвалі, в будинку своєї матері, і разом із котами купаюся в бочці, наповненій сметаною. Я тремтів при думці, що мати може увійти щохвилини. Найстрашніше було те, що я міг не тільки плавати в сметані, а й пірнати, але напитися сметани я не міг.
Якщо в початковій фазі голоду люди ще мали трохи характеру, ще могли володіти собою, зберігали людську гідність і певні етичні норми, то в наступній фазі все це втрачало свою важливість. Людина ставала схожа на голодного звіра, не могла відповідати за свої вчинки.
Я не раз був свідком таких фактів: батько систематично крав і з'їдав порції сина, майже непритомний кидався в гарячці, сильніший в'язень душив уночі свого сусіда і забирав у нього рештки їжі. Винуватці були здивовані, коли я гостро засудив таку поведінку. Але вони перестали так робити тільки тоді, коли їм на ніч зв'язували руки й ноги.
Власті СС дуже добре знали, що при існуючій денній нормі у в'язня рано чи пізно настане повне виснаження і він помре. У своїй пропаганді вони намагалися довести, що виснаження в'язнів має своє коріння тільки в расовій специфіці представників «нижчих» народів.
Якось я був свідком того, як лікар СС пояснював санітарній комісії, що прибула звідкілясь і складалася з представників союзницьких держав гітлерівської Німеччини, що є причиною поганого фізичного стану в'язнів. На запитання якогось представника Італії, в чому причина того, що хворі мають такий поганий вигляд, лікар відповів без запинки, що це поляки, а поляки, як народ варварський, за нормальних умов життя харчувалися головним чином луговими рослинами й дудлили горілку, а тепер, коли вони потрапили в кращі умови, виявилося, що вони не можуть до них звикнути…
В'язень одержував їжу, яка в кращому випадку давала йому 1500 калорій на день. Відомо, що така кількість калорій недостатня навіть для життя людини, яка лежить спокійно при кімнатній температурі. До того ж і продукти харчування були поганої якості.
Професія, спосіб життя і часто пов'язане з цим соціальне походження також певною мірою впливали на долю в’язня. В табірних умовах найдовше чинили опір наслідкам голоду робітники, які звикли до роботи на свіжому повітрі і часто при поганій погоді. З великими труднощами переносили голод в'язні, які колись мали справу з розумовою працею, а також і селяни.
… Щоб пережити Освенцім, не треба було вкладати свої сили в роботу, треба було обдурювати табірну владу, комбінувати, намагатися вигадати щось (я не маю на увазі обкрадання своїх товаришів по табору) і найменше думати про сім'ю та повернення додому. Взагалі треба було робити все те, чого не можна було робити».
(З показань в'язня Освенціма Владислава Фейгеля).
