Украина - не Россия - Кучма Леонид Данилович (книги бесплатно без регистрации .TXT) 📗
Незабаром у Новгороді помер Вишеслав, і Володимир «садовить» Ярослава в Новгород. Тут молодий князь показав себе сепаратистом. Бачачи, що новгородці хочуть того ж, він вирішив стати незалежним государем великої Новгородської землі й у 1014 році відмовився відправити 2000 гривень до київського «союзного бюджету» (між іншим, тодішня гривня — це близько 200 грамів срібла). Довідавшись про це, його старий батько, що дорожив єдністю Русі, наказав: «Теребите путь и мостите мосты». Він вирішив особисто покарати сина, але під час підготовки походу помер.
Старшим у роді залишився Святополк, дядько Ярослава; він і зайняв київський престол. Але кияни його не любили, а любили князя Бориса, що перебував тоді у поході проти печенігів. Бачачи це, Святополк (прозваний пізніше Окаянним) вирішив усунути взагалі всіх князів-суперників. З різницею в два тижні його люди убили спершу Бориса, а потім Гліба.
Події в Києві розбудили в Ярославі державника. З військом у сорок тисяч новгородців він рушив на Святополка. Почалася багаторічна боротьба за Київ. Ворогами Ярослава в цій боротьбі були спершу Святополк Окаянний зі своїм тестем, польським королем, а потім власний молодший брат, Мстислав Тмутараканський. Ярослав не раз відступав до Новгорода, але знову і знову відновлював натиск. Кажуть, майбутнє має свою тінь. Передвіщаючи розділи України в XVII столітті, Мстислав і Ярослав розділили свої володіння в 1026 році по Дніпру. Ярославу дісталося Правобережжя з Києвом, а Мстиславу — Лівобережжя з Черніговом. Тільки в 1036 році Ярослав став «самовластцем земель русских». Непідвладною йому залишилася, по іронії долі, лише Полоцька земля — батьківщина його матері.
Ми сьогодні не згадували б Ярослава з любов’ю і подякою, якби, подібно десяткам і десяткам інших давньоруських князів, він провів життя в одних лише війнах. Він ввійшов до нашої історії не цим. Князювання Ярослава — це час найвищого розквіту ще єдиної Русі, після якого вона стала повільно, але незворотньо хилитися до занепаду і розпаду.
Якщо його батько насаджував християнство силою і за допомогою грецького духівництва, то Ярослав налагодив підготовку священиків на місці. У 1051 році він поставив митрополита не з греків, а (нечувана справа!) уродженця Русі священика Іларіона. Високоосвічений Іларіон, автор «Слова о законе и благодати» — наш перший філософ і перший літературний класик. Учені думають, що по смерті Ярослава він прийняв схиму з ім’ям Никон у Печерському монастирі. Літописець Никон, автор «Повести временных лет», можливо, і є Іларіон.
Ярослава називали «нарядником русской земли». Він відгородив Київ кам’яною стіною з Золотими воротами в ній і побудував чудовий храм святої Софії, а всього при ньому в Києві нараховували 400 церков. Ярослав (або його син) побудував і новгородську Софію. Крім Ярославля, він заснував місто Юр’єв — нинішній Тарту в Естонії і ряд «містечок» по ріці Росі. Він зробив літописання обов’язковим, завів церковну музику. У період найвищого розквіту князівської Русі Київ вважався третім за величиною європейським містом, після Царграда-Константинополя і Кордови.
Ярослав наказав духівництву учити дітей, для чого відкривав школи по всій Русі, включаючи нечуване за тих часів училище («учитися книгам») на 300 хлопчиків у Новгороді. Він велів перекладати книги з грецької і сам багато їх купував. Літописці пишуть, що Ярослав увесь час «сам» читає книги. Свої зібрання книг він віддав до бібліотеки Софійського собору для загального користування.
Ярослав був першим законодавцем на Русі. При ньому був складений звід законів «Руська правда», який підсумував судову практику його часу. У випадку заперечень відповідача справу вирішував суд з 12 обраних осіб (чим не суд присяжних?). «Руська правда» взагалі не передбачувала страти.
Навіть війни його були продуктивними. У 1036 році він завдав вирішальної поразки печенігам, що вічно загрожували Києву, після чого ті пішли до Карпат і там загубилися. У 1043 — 1046 роках він вів останню війну з Константинополем, після якої був укладений вічний мир, а син Ярослава одружився з грецькою царівною. Русь і Візантійська імперія з того часу не ворогували.
Історики називають Ярослава «тестем і свекром Європи». Частіше згадується його дочка Ганна, що стала королевою Франції, але він поріднився і майже з усіма іншими європейськими дворами. Майбутній норвезький король Гаральд, перш ніж завоювати серце ярославової дочки Єлізавети, повинен був битися із левами на царградській арені, переслідувати розбійників у Сирії й африканських піратів, ходити до Труни Господньої в Єрусалимі. Він оспівав свої лицарські подвиги у віршах, скаржачись, що наша красуня холодна до нього.
Ярослав був, по суті, останнім безумовно загальноруським великим князем. Він залишив дітям заповіт, де заклинав їх берегти Руську землю від міжусобиць. Але марно. Зберігати єдність уже не було можливості, занадто далекі і несхожі були її частини. Онук Ярослава, Володимир Мономах, мав під своїм управлінням тільки три чверті території Русі, а далі розпад став необоротним. Князів стає усе більше, накопичуються рахунки і сварки, війни племінників з дядьками стають головним змістом післяярославових часів.
У рік смерті Ярослава (1054) відбувся остаточний поділ християн на католиків і православних. Тріщина, що розділила християнський світ, на століття роз’єднала наших предків з їхніми західними сусідами — поляками, словаками й угорцями.[38]
У Росії недавно з’явилася 1000-карбованцева купюра, і на ній зображений теж Ярослав Мудрий! Щоправда, вірний своєму стилю, російський Центробанк вміщає на купюрі не портрет, а пам’ятник у міському пейзажі — у даному випадку, пам’ятник Ярославу в російському місті Ярославлі. Пригадую, що пам’ятник відкривали наприкінці жовтня 1993 року, тижні через два-три після кривавої сутички двох гілок російської влади, на відкриття приїздив сам Єльцин. І, здається, наш «Рух» був незадоволений, вбачав антиукраїнську інтригу. Я припускаю, що в задумі пам’ятника міг міститися якийсь підтекст, але, як кажуть, вивітрився по дорозі. Зате стоїть пам’ятник Ярославу, цілком шляхетний. Я б не взявся доводити росіянам, що Ярослав — не їхній князь.
Богдан Хмельницький
На купюрі в п’ять гривень зображений Богдан Хмельницький. Сьогодні про нього чимало сперечаються, а от у мої шкільні роки він був, навпаки, найбездоганнішою історичною постаттю, яку тільки можна собі уявити: Богдан, мовляв, врятував Україну від поневолення реакційною польською шляхтою й об’єднав нас (а точніше, возз’єднав) із братерською Росією.
У січні 1954 року я учився в 9 класі. У цей час весь СРСР із нечуваним розмахом відзначав 300-річчя саме цього возз’єднання. Навіть до нашої глухомані докочувалися хвилі всесоюзної радості. По радіо, в усякому разі, говорили про це без ознак утоми. Я любив слухати радіо і пам’ятаю трансляції великих засідань у Києві й у Москві, і урочистих концертів потім. Чомусь запам’ятав, що між концертами були останні вісті й у них повторювали, що наш міністр закордонних справ Молотов вимагає в Берліні у капіталістичних міністрів закордонних справ зменшити міжнародну напруженість, а ті не хочуть.
У нашій школі теж були якісь скромні заходи, нам говорили про прогресивний характер возз’єднання. Чому прогресивний, зрозуміло. Трудовим людям України і Росії після цього стало легше боротися проти панів і інших гнобителів, тому що разом завжди легше.
Судячи з того, як нам викладали історію, Україна з’явилася у цей світ з єдиною метою: якнайшвидше возз’єднатися з Росією. Причому з’явилася безпосередньо перед возз’єднанням. До того її начебто не було. Була Київська Русь, потім трапилася Батиєва навала, потім довго тяглося ординське ярмо, а українців все не було і не було. Були «предки українців». Потім ординські татари кудись поділися, але на наші землі стали зазіхати польсько-литовські феодали, кримські хани і турки. А українці (отут вони і з’явилися) стали чинити спротив агресорам. Однак поодинці це було важко. Українці помарудилися, помарудилися, та й вирішили возз’єднатися з братерською Росією. Підказав же їм таке розумне рішення, а потім втілив його в життя Богдан Хмельницький.
