Айвенго - Скотт Вальтер (бесплатные версии книг TXT) 📗

— Дочко моя, — відповів Седрик у великому збентеженні, — мені не можна залишатися в цьому замку і втрачати час на виконання звичайних моїх обов'язків. Я повинен піти якнайшвидше. Життя і смерть багатьох залежить від цього.

— Отче мій, благаю вас в ім'я обітниць, які ви на себе брали, не покиньте нещасного, не відмовте йому в своїх порадах і допомозі! — не вгавала прохачка.

— Бодай мене чорт ухопив і засадив в Іфрін разом із душами Одіна і Тора [63], — промовив роздратований Седрик.

Він, імовірно, виголосив би ще декілька фраз в тому ж дусі, але їхня бесіда була перервана грубим голосом Урфриди — тієї старої, що жила у відокремленій башточці.

— Що це означає, красунько? — звернулася вона до співрозмовниці Седрика.

— То так ти платиш мені за мою доброту, за те, що я дозволила тобі вийти з темниці? Святого чоловіка довела до того, що він почав лаятися, щоб позбутися докучань юдейки!

— Юдейки! — вигукнув Седрик, намагаючись скористатися нагодою, щоб якось спекатися їх обох. — Дай мені пройти, жінко! Не затримуй мене. Я тільки-но виконав святий обов'язок і не хочу поганитися.

— Ходи сюди, отче мій, — сказала стара. — Ти нетутешній і сам не виберешся з замку. Йди-но сюди, мені хочеться з тобою побалакати. А ти, дочко проклятого племені, йди до хворого і доглядай за ним, поки я не повернуся. І горе тобі, якщо наважишся ще раз піти звідти без мого дозволу!

Ребекка пішла геть. Урфрида, поступаючись її благанням, дозволила їй залишити башту, а потім приставила її доглядати за пораненим Айвенго. Ребекка усвідомлювала, яка небезпека загрожує полоненим, і не втрачала анінайменшої нагоди щось зробити для їхнього порятунку. Почувши від Урфриди, що в цей безбожний замок завітав священик, вона сподівалася, що він захистить ув'язнених. Саме тому вона й очікувала в коридорі удаваного ченця. Але ми бачили, що спроба ця скінчилася невдало.

Розділ XXVII

Потім вона дістала з полиці флягу з вином і дві склянки, поставила їх на стіл і сказала швидше стверджувально, ніж запитально:

— Ти сакс, отче мій? — і завваживши, що Седрик не поспішає з відповіддю, вона повела далі: — Не сперечайся, не сперечайся. Звуки рідної мови солодкі для моїх вух, хоча й рідко я їх чую, хіба лише з вуст жалюгідних і принижених рабів, на яких гордовиті нормани покладають лише найчорнішу роботу в цьому будинку. А ти сакс, отче, і хоча служитель Божий, а все-таки вільна людина. Приємно мені чути твою мову.

— Хіба священики із саксів ніколи не зазирають сюди? — запитав Седрик. — Мені здається, їхній обов'язок — втішати знедолених і пригноблюваних дітей нашої землі.

— Ні, не зазирають, — відповіла Урфрида, — а якщо й заходять, то вважають за краще бенкетувати за столом своїх завойовників, а не слухати скарги своїх земляків. Так принаймні кажуть про них, сама я мало кого бачу. Ось уже десять років, як у цьому замку не бувало жодного священика, за винятком того розпусного нормана, який був тут капеланом і ночами пиячив разом із Реджинальдом Фрон де Бефом. Але й він давно пішов на той світ складати Богові звіт про свою пастирську діяльність. А ти сакс, та ще й саксонський священик, і мені потрібно дещо в тебе запитати.

— Так, я сакс, — відповів Седрик, — але не гідний звання священика. Відпусти мене, будь ласка! Присягаюся, що я повернуся сюди або пришлю до тебе іншого духівника, гіднішого за мене вислухати твою сповідь.

— Зачекай іще трохи, — сказала Урфрида, — невдовзі голос, який ти чуєш, стихне в сирій землі. Але я не хочу йти туди без сповіді в своїх гріхах, як тварина. Тож нехай вино додасть мені сил, щоб розповісти тобі про всі жахи, яких я зазнала в житті.

Вона налила собі склянку і жадібно випила її до дна, ніби побоюючись зронити хоч одну краплину. Випивши вино, вона підвела очі й промовила:

— Воно одурманює, але підбадьорити вже не може. Випий і ти, отче мій, бо в іншому разі не витримаєш і впадеш долілиць від того, що я збираюся розповісти тобі.

Седрик охоче відмовився б від такого зловісного запрошення, але її жест виказував таке нетерпіння і відчай, що він поступився її проханню і відпив великий ковток вина. Ніби заспокоєна його згодою, вона почала свою розповідь.

— Народилася я, — мовила вона, — зовсім не такою жалюгідною твариною, якою ти бачиш мене тепер, отче мій. Я була вільною, щасливою, шанованою, коханою і сама кохала. Тепер я рабиня, нещасна та принижена. Поки я була красивою, я була іграшкою пристрастей своїх господарів, а відтоді як краса моя зів'яла, я стала предметом їхньої ненависті та презирства. Хіба дивно, отче мій, що я зненавиділа рід людський, і понад усе те плем'я, якому я була зобов'язана такими змінами в моїй долі? Хіба квола й зморшкувата стара, яка виливає свою злість у безсилих прокляттях, може забути, що колись була дочкою шляхетного тана Торкілстонського, перед яким тремтіли тисячі васалів?

— Ти дочка Торкіля Вольфгангера! — скрикнув Седрик, задкуючи від неї. — То ти рідна дочка благородного сакса, друга мого батька і його ратного товариша?

— Товариш твого батька! — вигукнула Урфрида. — Тож переді мною Седрик, на прізвисько Сакс, позаяк у шляхетного Герварда Ротервудського тільки й був один син, і його ім'я добре відоме серед його одноплемінників. Але якщо ти справді Седрик із Ротервуда, що означає твоє чернече вбрання? Невже й ти зневірився врятувати свою батьківщину і в стінах монастиря знайшов притулок від утисків?

— Байдуже, хто я такий, — сказав Седрик. — Веди далі, сердешна, свою розповідь про жахи і злочини. Так, злочини, бо те, що ти залишилася живою, — злочин.

— Так, я злочинниця, — відповіла бідолашна стара. — Страшні, чорні, мерзотні злочини тяжким каменем стискають мені груди, їх не в змозі спокутувати навіть вогонь посмертних мук. Так, у цих-та-ки кімнатах, заплямованих чистою кров'ю мого батька і моїх братів, у цьому будинку я жила як коханка їхнього вбивці, рабиня його забаганок, учасниця його насолод. Кожне моє дихання, кожна мить мого життя була злочином.

— Нещасна жінко! — вигукнув Седрик. — У той час коли друзі твого батька, молячись за упокій душі його і всіх його синів, не забували в своїх молитвах згадати ім'я убитої Ульріки, поки всі ми оплакували померлих і вшановували їхню пам'ять, ти жила! Жила, щоб заслужити нашу огиду й ненависть. Жила в спілці з підлим тираном, який убив усіх, хто був тобі найближчим і найдорожчим, із тираном, який пролив кров немовлят, щоб не залишити живим жодного нащадка славетного і шляхетного роду Торкіля Вольфгангера. Ось із яким лиходієм ти жила… та ще й насолоджувалася у беззаконному коханні!

— У беззаконному союзі — так, але не в коханні, — заперечила стара, — радше в пеклі є місце для кохання, ніж під цим нечестивим склепінням. Ні, в цьому я не можу дорікнути собі. Не було хвилини, навіть у години злочинних утіх, щоб я не ненавиділа Фрон де Бефа і всю його породу.

— Ненавиділа його, а все-таки жила! — вигукнув Седрик. — Нещасна! Хіба у тебе під рукою не було кинджала, ножа або стилета? Щастя твоє, що таємниці норманського замку — все одно що могильні таємниці! Якби я лише уявив собі, що дочка Торкіля живе в мерзенному союзі з убивцею свого батька, меч справжнього сакса розшукав би тебе і в обіймах твого коханця!